Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 20)

Сусіди схопили картузіанця попід пахви, швидко підняли на ноги і виштовхали з трапезної. Коли за ними зачинилися двері, по кімнаті пробіг видих полегшення. Пріор Мортимус повернувся до мене.

— Ще раз прошу вибачення від імені всієї громади. — За столами почувся схвальний гул. — Я лише прошу вас пробачити чоловікові на тій підставі, що він безумний.

— Кого він вважає антихристом, хотів би я знати? Мене? Ні, радше лорда Кромвеля чи, можливо, Його Величність короля?

— Ні, сер, ні.

За столом старійшин почувся тривожний гомін. Пріор Мортимус стиснув тонкі губи.

— Якби моя воля, Джерома завтра вигнали б за ворота, щоб він виплакував своє безумство на вулицях, аж доки його не посадять у Тауер чи, імовірніше, у Бедлам, бо саме там йому місце. Абат утримує Джерома, оскільки потребує прихильності його двоюрідного брата, сера Едварда. Ви знаєте про родинний зв’язок Джерома з покійною королевою?

Я кивнув.

— Але це вже занадто. Він мусить піти.

Я підняв руку, хитнувши головою.

— Я не записую до офіційних звітів лепетання божевільного. — Сказавши це, я відчув, як за столом полегшено зітхнули. Тоді знову знизив голос, щоб почули тільки монахи-старійшини. — Я хотів би, щоб брат Джером залишався тут, можливо, доведеться його допитати. Скажіть мені, чи висловлювався він проти комісара Синґлтона так, як проти мене?

— Так, — прямо відповів пріор.

— Коли він уперше прибув, брат Джером підійшов до нього у дворі й назвав лжесвідком і брехуном. Комісар Синґлтон відповів, назвавши його римським покидьком.

— Лжесвідок і брехун. Це конкретніша образа, ніж ті, які він кинув мені. Цікаво, що він мав на увазі?

— Тільки Бог знає, що мають на увазі безумці.

Брат Ґай нахилився вперед.

— Можливо, він безумний, комісаре, але не спроможний вбити комісара Синґлтона. Я його лікував. Ліва рука Джерома була вирвана із суглоба на дибі, зв’язки розірвані. Його права нога заледве в кращому стані, а рівноваги, як ви бачили, він не втримує. Джером ледве пересувається, не кажучи вже про володіння зброєю, щоб змогти відрізати голову людини. Раніше я лікував наслідки державних тортур, у Франції, — додав він тихіше, — проте в Англії — уперше. Кажуть, це щось нове.

— Закон дозволяє це в періоди надзвичайної загрози для держави, — відповів я, зачеплений. Спіймав на собі погляд Марка і прочитав у його очах розчарування, смуток. — Хоча це прикро, як завжди, — додав я, зітхнувши. — Та повернімося до бідолашного Синґлтона. Брат Джером, можливо, був занадто немічний, щоб убити, проте він міг мати спільника.

— Ні, сер, ніколи, ні.

Почулося хором за столом. Я прочитав лише страх на обличчях посадовців, занепокоєння, щоб їхні імена не пов’язали з убивством і зрадою, які тягнуть за собою страшні покарання. Але люди, подумав я, уміють приховувати справжні думки. Брат Ґабріель знову нахилився вперед, його худорляве обличчя зморщилося від тривоги.

— Сер, тут ніхто не поділяє переконання брата Джерома. Він — погибель для нас. Усе, чого ми хочемо, — це проводити наше молитовне життя в мирі, відданості королю і в послуху тим формам поклоніння, які він диктує.

— Ось принаймні мій брат говорить за всіх, — голосно додав скарбник. — Я кажу на це «амінь».

«Амінь» хором повторили за столом.

Я кивнув на знак схвалення.

— Але комісар Синґлтон усе-таки мертвий. Хто, на вашу думку, міг це зробити? Брате скарбнику? Брате пріоре?

— Це були л-люди із зовнішнього світу, — сказав брат Едвіг. — Він ішов на зустріч із кимось і сполошив їх. Відьмаки, поклонники Диявола. Вони вдерлися, щоб осквернити нашу церкву і викрасти нашу реліквію, побачили бідолашного Синґлтона і вбили його. Людина, з якою він мав зустрітися, хоч хто це був, безсумнівно, злякалася цієї метушні.

— Комісар Шардлейк припускає, що вбивство, можливо, скоїли мечем, — додав брат Ґай. — І такі люди навряд чи будуть мати при собі зброю, щоб їх не виявили.

Я повернувся до брата Ґабріеля. Він глибоко зітхнув, проводячи пальцями крізь скуйовджені пасма під тонзурою.

— Утрата руки Розкаяного Розбійника — це трагедія, найсвятіша реліквія Голгофи нашого Господа, — я з острахом думаю, для яких огидних цілей використовує її нині злодій.

Його обличчя змарніло. Я згадав про черепи в кабінеті лорда Кромвеля і ще раз усвідомив силу реліквій.

— Чи знаєте ви в окрузі когось такого, хто практикує чаклунство? — запитав я.

Пріор похитав головою.

— Кілька чаклунок у місті, однак це лише старі карги, що бурмочуть якісь заклинання над травами, якими торгують.

— Хто знає, яке зло творить Диявол у грішному світі? — тихо сказав брат Ґабріель. — Ми від нього захищені в нашому святому житті, наскільки це можливо, але зовні… — він здригнувся.

— А ще є служки, — додав я. — Разом шістдесят.

— У монастирі живе лише дюжина, — сказав пріор. — І приміщення добре зачинені на ніч, їх охороняє брат Баґґе та його помічник під моїм керівництвом.

— Ті, хто живе тут, переважно старі, вірні слуги, — додав брат Ґабріель. — Навіщо комусь із них убивати важливого відвідувача?

— А навіщо монаху чи селянину? Ну, побачимо. Завтра хочу допитати декого з вас. — Я глянув на ряд збентежених облич.

Служки зайшли, щоб прибрати тарілки, поставивши натомість мисочки з пудингом. Доки вони не вийшли, стояла тиша. Скарбник зачерпнув ложкою цукристий пудинг у своїй мисці.

— Ах, соковиті цукати, — сказав він. — Смачні й теплі в холодний вечір.

З кута кімнати раптом долинув гучний гуркіт. Усі підскочили й обернулися туди, де новіцій упав на підлогу. Брат Ґай скочив на ноги з вигуком огиди, його габіт розвівався, коли він побіг туди, де Саймон Велплей нерухомо лежав на циновці. Я підвівся і приєднався до нього, а також брат Ґабріель, і нарешті, з гнівним виразом обличчя, пріор. Хлопець був білий, як простирадло. Коли брат Ґай обережно підняв його голову, новіцій застогнав і розплющив очі.

— Усе гаразд, — лагідно сказав брат Ґай. — Ти знепритомнів. Ти вдарився?

— Голова. Я вдарився головою. Мені шкода… — у куточках його очей раптом заблищали сльози, його худі груди затряслися, і він жалібно розплакався.

Пріор Мортимус гмикнув. Я був здивований тим гнівом, який спалахнув у темних очах брата Ґая.

— Не дивно, що хлопець плаче, велебний пріоре! Коли його востаннє належно годували? Він не що інше, як шкіра й кості.

— Він їв хліб і воду. Ви добре знаєте, брате лікарю, що це покаяння, санкціоноване приписом святого Бенедикта…

Брат Ґабріель люто обернувся до нього.

— Святий не хотів, щоб слуг Божих морили голодом! Саймон, мов пес, працює на вас у стійлах, а потім ви змушуєте його годинами вистоювати на морозі.

Плач новіція перейшов у сильний напад кашлю, його бліде обличчя раптом побагровіло, коли він намагався вдихнути. Лікар нашорошив вухо на свистячі звуки з грудей.

— У його легенях повно мокротиння. Саймона негайно треба відвести в лазарет!

Пріор знову фиркнув.

— Чи я винен, що він кволий, мов кошеня? Я дав йому роботу, щоб зміцнити його. Це те, що йому потрібно…

Голос брата Ґабріеля пролунав у трапезній.

— Чи брат Ґай отримує ваш дозвіл відвести Саймона в лазарет, чи мені йти до абата Фабіана?

— Забирайте холопа! — кинув пріор. Він покрокував до столу. — М’якість! М’якість і кволість. Вони доведуть нас усіх до загибелі!

Пріор зухвало роззирнувся навколо трапезної, коли брат Ґабріель і лікар виводили попід руки заплаканого й закашляного новіція з кімнати. Брат Едвіг прочистив горло.

— Брате пріоре, думаю, ми можемо проказати п-подячну молитву і встати. Настав час для вечірнього богослужіння.

Пріор Мортимус швидко прочитав молитву, і монахи підвелися, а ті, хто сидів за довгим столом, чекали, поки вийдуть старійшини. Біля дверей брат Едвіг нахилився до мене, його голос був вкрадливий.

— Комісаре Шардлейку, мені шкода, що вашій трапезі перешкодили д-двічі. Дуже ш-ш-шкода. Мушу попросити у вас пробачення.

— Усе гаразд, брате. Що більше я знайомлюся із життям у Скарнсі, то більше світла проливається на моє розслідування. До речі, був би вдячний, якби ви могли знайти для мене час завтра, з усіма своїми останніми бухгалтерськими книгами. Є деякі питання, пов’язані з розслідуваннями комісара Синґлтона, які я хотів би обговорити з вами.

Зізнаюся, мене потішив збентежений вираз, який з’явився на обличчі скарбника. Я кивнув і пішов туди, де стояв Марк, виглядаючи у вікно. Сніг усе ще падав, укриваючи кожну поверхню білою пеленою, приглушуючи всі звуки і затуманюючи зір, а згорблені фігури в каптурах почали переходити через монастирський двір, прямуючи до церкви на вечірню, останню службу того дня. Знову задзвонили дзвони.

Розділ дев’ятий

Коли ми повернулися в нашу кімнату, Марк одразу ліг на своє ліжко. Але хоч я втомився так само, як і він, мені потрібно було впорядкувати свої враження від усього, що сталося за трапезою. Я хлюпнув воду з глечика собі на обличчя, а тоді пішов і сів біля каміна. Ледь чутно з церкви долітав звук хоралів.

— Послухай, — сказав я, — монахи на вечірній. Моляться до Бога, щоб він пильнував їхні душі в кінці днів. Ну, що ти думаєш про це святе згромадження Скарнсі?

Він застогнав.

— Я занадто втомився, щоб думати.