Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 21)

— Нумо, це твій перший день у монастирі. Якої ти про все це думки?

Він неохоче піднявся на лікті, і його обличчя набуло задумливого виразу. Перші, ледь помітні зморшки на юному обличчі загострились у тінях від свічок. Одного дня, подумав я, вони перетворяться на справжні зморшки і борозни, як у мене.

— Монастир мені здається світом, сповненим протиріч. З одного боку, їхнє життя немовби відгороджене від зовнішнього світу. Ті їхні чорні габіти, усі їхні молитви. Брат Ґабріель сказав, що вони відокремлені від грішного світу. Але чи бачили ви, як він знову подивився на мене, собака? І вони так добре живуть. Теплі вогнища, гобелени, їжа, смачнішої за яку я ще не їв. Грають у карти, як чоловіки в будь-якій таверні.

— Так. Святий Бенедикт відчув би таку саму огиду, як лорд Кромвель, до їхнього багатого життя. Абат Фабіан розважається, як лорд, і він, звісно, є лордом, він засідає в Палаті, як і більшість абатів.

— Думаю, пріор його недолюблює.

— Пріор Мортимус вдає із себе прихильника Реформи, противника легкого життя. Він, безумовно, вірить у те, що з підлеглого слід знущатися. І отримує від цього насолоду, я сказав би.

— Він нагадує мені одного чи двох моїх шкільних учителів.

— Шкільні вчителі не доводять своїх підопічних до непритомності. Більшість батьків знайшли б, що сказати про його ставлення до цього хлопчика. Окремого наставника новіціїв, мабуть, немає; не вистачає монахів. Новіції повністю під керівництвом пріора.

— Лікар намагався допомогти. Він здається хорошою людиною, хоч і вигляд у нього такий, ніби його підсмажили на рожні.

Я кивнув.

— І брат Ґабріель також допоміг. Пригрозив пріору абатом. Я не можу уявити, щоб абат Фабіан надмірно переймався добробутом новіціїв, але якщо схильність пріора до жорстокості іноді виявляється надмірною, то, щоб уникнути скандалу, абатові доведеться тримати його під контролем. Ну, тепер ми їх усіх зустріли; п’ятьох, які знали про мету приїзду Синґлтона. Абат Фабіан, настоятель Мортимус, брат Ґабріель, брат Ґай. І скарбник, звісно…

— Б-б-брат Едвіг. — Марк імітував його заїкання.

Я усміхнувся.

— Він тут впливова людина, незважаючи на проблеми з мовленням.

— Він здався мені слизькою ропухою.

— Так, мушу сказати, мені він також не сподобався. Проте не можна піддаватися першим враженням. Найбільший шахрай, якого я коли-небудь зустрічав, мав бездоганні лицарські манери. І скарбника не було тієї ночі, коли Синґлтона вбили.

— Але навіщо комусь із них убивати Синґлтона? Адже це дає лорду Кромвелю вагоміші підстави для розгону монастиря?

— А якщо мотив був особистий? А якщо Синґлтон щось виявив? Він перебував тут кілька днів. А якщо він хотів викрити когось у серйозному злочині?

— Доктор Ґудгепс сказав, що він вивчав бухгалтерські книги того дня, коли його вбили.

Я кивнув.

— Так, саме тому хочу їх погортати. Але я повертаюся до способу, яким його вбили. Якби хтось хотів закрити йому рота, вдарити ножем у ребра було б набагато легше. І навіщо оскверняти церкву?

Марк похитав головою.

— Мені цікаво, де вбивця сховав меч, якщо це був меч. І реліквію. І свій одяг, який був би закривавлений.

— У цьому великому мурашнику має бути тисяча схованок. — Я хвилю подумав. — 3 іншого боку, більшість будівель постійно використовується.

— Ті будівлі, які ми бачили? Майстерня каменяра, броварня і так далі?

— Вони якраз найбільше. Мусимо тримати очі відкритими, знайомлячись із цим місцем, шукати ймовірні схованки.

Марк зітхнув.

— Убивця, можливо, закопав свій одяг і меч. Але ми не зможемо знайти перекопану землю, якщо і далі сніжитиме.

— Ні. Що ж, почну завтра з того, що допитаю ключара і скарбника, цих двох братніх ворогів. А ти поговори з тією дівчиною, Еліс.

— Брат Ґай наказав мені не підходити до неї.

— Я сказав поговорити з нею. Тільки поговорити, я не хочу проблем із братом Ґаєм. Ти маєш підхід до жінок. Вона здається розумною і, напевно, знає стільки ж місцевих секретів, як усі.

Він зніяковіло ворухнувся.

— Я не хотів би, щоб вона думала, що я… сподобав її собі… якщо це лише задля того, щоб витягнути з неї інформацію.

— Наш обов’язок тут — зібрати інформацію. Немає потреби морочити їй голову. Якщо вона розповість щось таке, що нам допоможе, я подбаю, щоб її винагородили. Їй треба знайти інше місце. Така жінка не повинна сивіти серед цих монахів.

Марк усміхнувся до мене.

— Гадаю, вона вам також подобається, сер. Ви зауважили, які розумні в неї очі?

— Вона не належить до звичайних жінок, — сказав я неохоче.

— Усе-таки мені соромно виманювати в неї інформацію.

— Мусиш навчитися виманювати відомості від людей, Марку, якщо хочеш працювати на користь закону чи держави.

— Так, сер. — У голосі не чулося, що його переконали. — Просто… не хотів би наражати її на небезпеку.

— І я не хотів би. Але ми всі можемо опинитися в небезпеці.

Якусь хвилю він мовчав.

— Чи може абат мати рацію щодо чаклунства? Це пояснило б осквернення церкви.

Я похитав головою.

— Що більше думаю, то більше переконуюся, що вбивство було спланованим. Осквернення, можливо, навіть було вчинено, щоб заплутати сліди розслідування. Абат, звісно, волів би, щоб це скоїв хтось сторонній.

— Жоден християнин не буде в такий спосіб оскверняти церкву, папіст це чи реформатор.

— Ні. Уся історія — сквернота.

Я зітхнув і заплющив очі, відчуваючи, як моє обличчя опустилося від утоми. Сьогодні я більше не міг думати. Знову розплющив очі й побачив, що Марк пильно дивиться на мене.

— Ви сказали, що тіло комісара Синґлтона нагадало вам обезголовлення королеви Анни Болейн.

Я кивнув.

— Мене досі нудить від цього спогаду.

— Усіх здивувало її раптове падіння минулого року. Хоча її дуже не любили.

— Так. Опівнічна ворона.

— Кажуть, голова намагалася говорити після того, як її відрубали.

Я підняв руку.

— Не можу про це говорити, Марку. Я був там як державний посадовець. Але ти маєш рацію. Пора вже спати.

Він здавався розчарованим, та більше нічого не сказав і підкинув поліна у вогонь. Ми вклалися спати. З того місця, де я лежав, бачив крізь вікно, що сніг усе ще падає, пластівці вимальовувалися супроти освітленого вікна трохи далі. Дехто з монахів сидів допізна, однак ті часи, коли братія йшла спати до настання темряви, щоб опівночі знову вставати на молитву, давно минули.

Незважаючи на втому, я крутився і перевертався на ліжку, мій розум усе ще був активний. Особливо я думав про дівчину Еліс. У цьому місці потенційно на всіх чигала небезпека, але самотня жінка завжди була в більшій небезпеці за інших. Мені сподобалася іскра сильного характеру, яку помітив у ній. Це нагадало мені Кейт.

Незважаючи на бажання спати, я зауважив, що втомлений розум повертається до спогадів трирічної давнини. Кейт Віндем була донькою лондонського торговця сукном, звинуваченого його партнером у неправдивих звітах. Справу передали до церковного суду на тій підставі, що контракт був прирівняний до клятви перед Богом. Насправді його партнер був родичем архідиякона, який мав вплив на суддю, і мені вдалося домогтися, щоби справу передали в королівський суд, у якому спростували звинувачення. Вдячний купець, удівець, запросив мене на обід, і там я зустрів його єдину доньку.

Кейт пощастило; її батько вірив у право жінок на освіту, більшу за ту, що необхідна для кухонних рахунків, і вона мала жвавий розум. Також у неї було миле личко у формі сердечка, а густе каштанове волосся вільно спадало на плечі. Вона була першою жінкою в моєму житті, з якою я міг говорити як із рівною. Понад усе їй подобалося обговорювати діяльність законодавців, судів, навіть Церкви — бо досвід її батька перетворив їх обох на палких реформаторів. Ті вечори, коли ми розмовляли з нею та її батьком у їхньому домі, а згодом дні, коли Кейт супроводжувала мене під час довгих прогулянок сільською місцевістю, були найкращими в моєму житті.

Я знав, що вона бачить в мені лише друга, — Кейт жартувала, що я спілкувався з нею так само вільно, як з іншим чоловіком, — але почав задумуватися, чи не переросте це у щось більше. Я закохувався раніше, проте завжди утримувався від залицяння, боячись, що моя викривлена постать призведе лише до відмови, і мені було краще почекати, доки здобуду статки, які зможу запропонувати як принаду для компенсації. Однак я міг би дати Кейт щось інше, що вона цінувала б: цікаву розмову, товариські стосунки, коло близьких друзів.

Дотепер запитую себе, що могло б статися, якби зізнався у своїх почуттях раніше, та я запізнився. Одного вечора я без попередження зайшов до неї додому і застав її в товаристві Пірса Стеквіля, сина ділового партнера її батька. Спочатку я не хвилювався, бо, хоч і гарний, мов Сатана, Стеквіль був молодим чоловіком, який мав незначні досягнення, окрім бездоганних манер. Але я зауважив, як вона червоніла і дурнувато всміхалася від його грубих зауважень; моя Кейт перетворилася на дурненьку дівчинку. Відтоді вона не могла ні про що говорити, окрім того, що сказав чи зробив Пірс, із зітханнями й усмішками, що краяли мені серце.

Нарешті я розповів їй про свої почуття. Зробив це невміло і нерозважливо, затинаючись і підбираючи слова. Найгіршим було її цілковите здивування.

— Метью, я думала, ви хочете лише дружити зі мною, адже ніколи не чула від вас жодного слова про любов. Здається, ви багато приховували.