Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 18)

Я глянув на нього запитально.

— Він лежав прямо, — задумливо сказав лікар. — Те, як важко відрубати комусь голову таким способом, у всіх нас на думці. Ви цього не зробите за допомогою кухонного приладдя, навіть найбільшого ножа. Ось чому деякі брати бояться, що тут вдавалися до чаклунства.

— Але яка зброя може відрізати голову людині, що стоїть прямо? — запитав я. — Припускаю, що це не сокира, її лезо занадто товсте. Тут знадобиться дуже гостре ріжуче лезо, як у меча. Насправді нічого іншого, крім меча, я не можу придумати. Що скажеш, Марку? Ти в нас володієш мечем.

— Думаю, ви маєте рацію. — Він видав різкий смішок. — Тільки королівські особи і знать мають право бути страченими за допомогою меча.

— Саме тому, що гостре лезо меча забезпечує швидкий кінець.

— Як Анні Болейн, — додав Марк.

Брат Ґай перехрестився.

— Відьомська королева, — тихо сказав він.

— Саме це спало мені на думку, — тихо сказав я.

— Одного разу я бачив, як відрубують голову. Голову Анни Болейн.

Розділ восьмий

Ми чекали надворі, поки брат Ґай замкне склеп. Пішов густий сніг, лапаті пластівці кружляли в повітрі. Землю вже вкрила біла пелена.

— Нам пощастило, що такий снігопад не застав нас у дорозі, — сказав Марк.

— Якщо він не припиниться, нам буде важко повернутися. Можливо, доведеться плисти морем.

Брат Ґай приєднався до нас. Він серйозно глянув на мене.

— Сер, ми хотіли б завтра поховати бідолашного комісара Синґлтона. Це заспокоїть братію… і дозволить його душі віднайти спокій.

— Де ви його поховаєте? Тут? У нього не було сім’ї.

— На мирському кладовищі. Якщо ви дозволите.

Я кивнув.

— Дуже добре. Я достатньо побачив, це видовище дуже чітко закарбувалося в моїй свідомості.

— Ви зробили важливі висновки, сер.

— Це лише припущення.

Стоячи поруч із братом Ґаєм, я відчув слабкий запах, схожий на сандалове дерево. Він, безперечно, пахнув краще, ніж його братія.

— Я скажу абатові, що можна почати приготування до похорону, — сказав він полегшено.

Пролунав церковний дзвін, від чого я здригнувся.

— Ніколи не чув такого гучного дзвону. Я раніше звернув на це увагу.

— Дзвони насправді занадто великі для вежі. Але в них цікава історія. Спочатку вони висіли в стародавньому соборі Тулузи.

— Навіщо їх сюди перевезли?

— Вони прийшли до нас кружним шляхом. Вісімсот років тому собор був зруйнований під час арабського набігу, а дзвони взяли як трофей. Їх знайшли в Саламанці, в Іспанії, коли це місто було відвойовано для Христа, і подарували монастирю в Скарнсі в час його заснування.

— Я все-таки думаю, що вам краще пасували б дзвони меншого розміру.

— Ми вже звикли до них.

— А я сумніваюсь, що звикну.

Сумна усмішка промайнула на його обличчі.

— Мусите звинувачувати моїх арабських предків.

Ми дійшли до монастирського двора якраз тоді, коли монахи процесією виходили з церкви. Це видовище справило враження, яке ясно збереглося в пам’яті на всі роки: майже тридцять бенедиктинців у чорних габітах ішли подвійним рядом по старому кам’яному двору, каптури підняті, а руки заховані в широких рукавах, щоб захиститися від снігу, який падав тихою завісою, вкриваючи їх на ходу. Вся сцена освітлена з вікон церкви. Це була гарна картина, і, собі на диво, я був зворушений.

Брат Ґай відвів нас до нашої кімнати, пообіцявши незабаром підійти і провести до трапезної. Ми струсили сніг із плащів, тоді Марк витягнув своє ліжко й опустився на нього.

— Як, на вашу думку, мечник убив Синґлтона, сер? Чекав на нього і вдарив ззаду?

Я почав розпаковувати свою торбу, сортувати папери і книги.

— Можливо. Але що робив Синґлтон о четвертій ранку на кухні?

— Можливо, він зібрався зустріти там монаха, про якого розповів воротарю?

— Так, це найімовірніше пояснення. Хтось домовився зустрітися із Синґлтоном на кухні, можливо, пообіцявши якусь інформацію, і вбив його. Радше стратив його. Уся справа має відтінок страти. Звісно, було б набагато легше просто вдарити його ножем у спину.

— На вигляд він здавався сильним чоловіком, — зауважив Марк. — Хоча це було важко сказати, коли його голова стояла на підлозі того склепу.

Він розсміявся, трохи різко, і я зрозумів, що його також вразило це видовище.

— Робін Синґлтон був із тих юристів, до яких я відчуваю огиду. Він знав мало законів, і ті — поверхово. Пробивався шляхом залякувань і обману, доповнюючи золотом, яке в потрібний момент вкладалося в потрібну руку. Але він не заслужив такої жахливої смерті.

— Я забув, що торік ви були на страті королеви Анни Болейн, сер, — сказав Марк.

— Хотів би і я забути.

— Принаймні це підказало вам деякі ідеї.

Я сумно кивнув, а тоді криво посміхнувся.

— Пригадую, коли я тільки-но вступив до Академії адвокатів, у нас був учитель, сержант Гемптон. Навчав нас збирати докази. То він любив казати: «Які обставини є найважливішими в будь-якому розслідуванні? Жодна, — гавкав він у відповідь. — Усі обставини мають значення, кожну треба розглядати з усіх боків!»

— Не кажіть такого, сер. Ми можемо сидіти тут довіку. — Він потягнувся зі стогоном. — Я поспав би дванадцять годин навіть на цій старій дошці.

— Ну, ми не можемо спати, ще ні. Я планую зустрітися з братією за вечерею. Якщо ми хочемо щось з’ясувати, мусимо знати цих людей. Ходімо, немає спокою у тих, хто покликаний на службу лорда Кромвеля.

Я копнув по дошці на коліщатках, і Марк зі скрипом заїхав під моє ліжко.

Брат Ґай повів нас до трапезної темними коридорами, а потім сходами вгору. Це було вражаюче приміщення з високою склепінчастою стелею, що трималася на широких стовпах. Незважаючи на його розміри, гобелени на стінах і товсті циновки на підлозі створювали комфортну атмосферу. В одному кутку стояла велика, красиво різьблена катедра. Канделябри, заповнені товстими свічками, кидали тепле сяйво на два столи, сервіровані вишуканим посудом і приборами. Один стіл, на пів дюжини місць, стояв перед каміном, а другий, набагато довший, — трохи далі. Кухонні слуги метушилися, виставляючи глечики з вином і срібні супниці, з-під кришки виривалися насичені запахи. Я роздивився столові прибори на столі біля вогнища.

— Срібло, — зауважив я, звертаючись до брата Ґая. — І тарілки теж.

— Це стіл для старійшин, за яким сидять монастирські посадовці. У звичайних монахів посуд олов’яний.

— У простих людей посуд дерев’яний, — зауважив я, якраз коли ввійшов абат Фабіан. Служки зупинилися, щоб привітати його поклоном, а він великодушно кивнув у відповідь. — Абат їсть, безсумнівно, із золотої тарілки, — пробурмотів я до Марка.

Абат підійшов до нас, напружено усміхаючись.

— Мені не сказали, що ви бажаєте вечеряти в трапезній. Я замовив ростбіф на моїй кухні.

— Дякую, але ми вечерятимемо тут.

— Як бажаєте. — Абат зітхнув. — Я запропонував доктору Ґудгепсу приєднатися до вас, та він категорично відмовляється виходити з мого будинку.

— Чи сказав вам брат Ґай, що я дозволив поховати комісара Синґлтона?

— Сказав. Зроблю оголошення перед вечерею. Зараз моя черга читати Святе Писання. Англійською, відповідно до приписів, — додав він урочисто.

— Добре.

Під дверима почувся шум, і в трапезну почали заходити монахи. Двоє посадовців, яких ми бачили раніше, — світловолосий ключар, брат Ґабріель, і Едвіг, темноволосий скарбник, — мовчки йшли до столу старійшин. Вони були дивною парою; один високий і світлий злегка схилив голову, другий упевнено крокував поруч. До них приєднався пріор, два посадовці, яких я зустрів у залі зібрань, і брат Ґай. Інші монахи стояли біля довгого столу. Я помітив серед них старого картузіанця; він кинув на мене злісний погляд. Абат нахилився до мене.

— Я чув, що раніше вас образив брат Джером. Тож прошу вибачення. Але його обітниці означають, що він їсть мовчки.