Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 39)

Думаю, тому, що не потрібно ухвалювати жодного рішення.

Рішення?

Так. Якщо ми тонемо, то якоїсь миті треба ухвалити рішення вдихнути воду й померти. Ми можемо думати, що хтось інший вирішить це за нас, але якщо ми не можемо протриматися без дихання ще одну секунду, то можемо протриматись мілісекунду. І, звісно, це не вибір, а рішення. Його треба ухвалити, щоб убити себе. І нічого подібного у разі смертельного падіння. У фільмах це теж не так показують. Ніякого махання ногами чи криків. З нас знімається будь-яка відповідальність. Ми не відчуваємо жодної відповідальності. Ми поквиталися. Ви впевнені, що хочете продовжувати ці хворобливі розмови?

Залежить від вас.

Що ж. У мене виникла ідея орендувати човен. Я сиділа у сосновому лісі над озером і споглядала неймовірно прозору воду, яку сприймала як плюс. Нікому ж не хочеться потонути в каламутній воді. Люди повинні це враховувати. Я бачила, як сиджу в човні зі складеними веслами. Якоїсь миті я б востаннє роззирнулася. На мені був би товстий шкіряний ремінь і величезний висячий замок з будівельного магазину, і я пристібнулася б до ланцюга від якоря за допомогою ременя, від чого його товщина подвоїлася б там, де він пройшов крізь пряжку. Заклацнути замок і кинути ключ у воду. Можна кілька разів змахнути веслами. Мені не хотілося, щоб усе закінчилося шкрябанням по дну в пошуках ключа. Востаннє роззираєшся, піднімаєш якір на коліна, перекидаєш ноги за борт і відпливаєш у вічність. Справа миті. Справа всього життя.

Але ви цього не зробили.

Не зробила. По-перше, глибина в східній частині озера — десь п’ятсот метрів, і вода нестерпно холодна. Сталося б кілька речей, про які не думаєш. Бо якби подумали, вас би там від початку не було. Або наприкінці. Коли ви йдете на дно, легені починають стискатися. На глибині триста метрів вони будуть завбільшки з тенісний м’ячик. Ви намагаєтеся прочистити закладені вуха, і це боляче. Барабанні перетинки, найімовірніше, луснуть, і це справді буде боляче. Існує методика нагнітання повітря через євстахієву трубу, але повітря для цього у вас уже не буде. Тож ви тонете у своєму тонкому ланцюжку бульбашок. Гори віддаляються. Сонце віддаляється разом із розмальованим корпусом човна. І світ. Серцебиття сповільнюється до цокання. Зануртеся досить глибоко, і воно повністю зупиниться. Кров відринає від кінцівок, збираючись у легенях. Але найбільша проблема ще попереду. Повітря закінчиться ще до того, як ви опуститеся на дно. Навіть з майже 30-кілограмовим якорем — з важчим я не впораюсь — час усе одно незадовільний. Зі швидкістю двадцять кілометрів на годину — що досить швидко — ви занурюєтеся на триста метрів за хвилину. В обраних обставинах одного вдиху навряд чи вистачить на хвилину. Навіть якщо ви перед тим дихали прискорено. Шок, стрес, холод, зменшення запасу повітря візьмуть своє. Хай там як, до дна вам добрих дві хвилини, а може, й усі чотири-п’ять. Ви не зможете зручно всістися на дні озера.

Зручно?

Звісно. Тому що там принаймні можна нарешті кинути клятий якір.

Вам подобалося все це обдумувати?

А чому б і ні? Зрештою, проблеми — це завжди весело.

Я не завжди можу зрозуміти, коли ви говорите серйозно.

Я знаю. У будь-якому разі за цих обставин ви вже кинули якір, і вас тягне за пояс у воді, від якої мерзне мозок. Навряд чи ви залишитеся притомними, але насправді це не має значення. Коли ви нарешті припиняєте щурячу боротьбу і вдихаєте воду — пекучо-крижану — то відчуваєте біль, який перевершує навіть агонію. Можливо, він відволікатиме від душевних страждань через те, що ви скоїли, не знаю. Пригадайте біль у легенях, коли захекалися після пробіжки у холодну зимову днину. Ви дихаєте швидше, аніж легені встигають зігріти повітря. Це боляче. А тепер помножте це на бозна-скільки разів. Вміст тепла у воді порівняно з вмістом тепла в повітрі. І воно не мине. Бо легені не встигають зігрівати воду, яку вони ввібрали. Гадаю, ми говоримо про агонію, яка просто зашкалює. Про таке ніхто ніколи не розповідав. І це назавжди. Ваше назавжди.

Сидите у лісі над озером чудової весняної днини, й отакі ваші думки?

Отакі.

Що ще?

Звісно, є й деякі невідомі величини. Дно озера буде досить гравійне, тому, коли якір опуститься, мул не підніметься. Суцільна тиша. Що й казати про те, що там унизу. Можливо, трупи тих, хто вирішив піти раніше. Сім’я, про існування якої ви не знали. Досить глибоко, тому, незважаючи на прозорість води, світло дуже тьмяне. Холодний сірий світ. Ще не чорний. Життя немає. Єдиний колір — блідо-рожеві плями крові, що витікають з наших вух. Ви не знаєте про блювотний рефлекс, але маєте намір з’ясувати.

Маєте намір?

Маєте намір. Коли ваші легені наповняться, що далі? Блювання? Я не знаю. Ніхто не розповідав. Мимовільним рефлексом було б викашляти воду, але ні, вона занадто важка. І, звісно, замінити її нічим, окрім ще більшої кількості води. Тим часом киснева недостатність і азотний наркоз почали конкурувати за вашу душевну рівновагу. Ви сидите на холоднючому дні озера з водою в легенях, важкою, як гарматне ядро, і холодом у грудях, який, мабуть, не відрізнити від вогню, і захлинаєтеся в агонії, і хоча ваш розум починає порожніти, ви досі перебуваєте в залізних лещатах абсолютно атавістичного жаху, який ви ніяк не можете контролювати, і тепер нізвідки вам ще й спадає на думку якась ідея. Цей надзвичайний холод, імовірно, збереже вам життя на невідомий час. Може, й кілька годин, втопитеся ви чи ні. Можна, звичайно, припустити, що ви знепритомнієте, але чи це відомо напевно? А якщо ні? Поки в голові скупчуються причини, з яких не варто було робити з собою того, що ви щойно безповоротно зробили, залишається тільки плакати, бубоніти і молитися, щоб потрапити в пекло. У будь-якому разі, сидячи серед дерев на легкому вітерці, я зрозуміла, що там не опинюся. Можливо, я в житті й була поганою людиною, але не настільки. Я підвелася, дійшла до машини і поїхала назад до Сан-Франциско.

Ви поїхали на озеро Тахо з наміром вчинити самогубство?

Так.

Що ще?

Це все. Я розмірковувала про те, щоб записати результат своїх роздумів. Я розмірковувала, що людей, які надумали втопитися, напевно, чекають неприємні несподіванки, і що якщо я розповім про це, вони змінять свою думку.

А ви аналізували так інші способи самогубства?

Насправді ні. Аналізувати особливо нічого. Деякі способи вже на перший погляд брутально болючі. Самоспалення. Наприклад.

Ви не хочете розповісти мені, чи зараз відчуваєте себе в групі ризику?

Ризику спалити себе?

Ні. Я…

Жартую.

А.

Я гадала, ми вже вирішили, що я в тій групі. Ви вже вирішили.

Де тоді був ваш брат?

В Італії.

Тож це було досить недавно.

Так. Ви повинні запитувати про те, що хочете знати.

Ви часто не відповідаєте. Особливо коли йдеться про брата.

Я знаю.

Які ще у вас були плани покінчити з життям?

Серйозні плани?

Будь-які. Гаразд, серйозні.

У мене завжди була ідея, що я не хочу, щоб мене знайшли. Якщо ми помремо, і ніхто про це не дізнається, то це наблизить нас до ситуації, коли нас узагалі ніколи не було. Я думала про те, щоб вийти в море на надувному човні з великим підвісним мотором, прикріпленим до транця, і просто пливти, доки не закінчиться пальне. Тоді я пристебнуся до двигуна, закинуся жменею пігулок, повільно відкрию клапани і ляжу на дно човна, щоб заснути. Ще треба, певно, ковдру і подушку. Гумова підлога човна ж холодна.

Знову той холод.

Так.

У будь-якому разі за кілька годин ця штука складеться і потягне вас на дно океану, де ніхто й ніколи не знайде. Та й таке.

Та й таке?

Ага.

Ваше дослідження досі триває?

Я не повинна була все це вам розповідати, так?

Чому ні?

Бо ви лише хвилюватиметеся. Даремно.

Тобто я нічого не зможу з цим вдіяти?

Ну. Не думаю, що з цим можна особливо щось комусь вдіяти.

Попри всю безрадісність ваших поглядів, ви насправді не видаєтеся клінічно депресивною.

Знаю. Ви казали. Переливається мій кубок[57].

Ви переконані, що ваш песимізм ґрунтується на розумінні світу, не дуже доступному іншим людям?

Це каверзне питання?

Я так не думаю.

Я думаю, що люди загалом не дуже добре розуміють світ. Думаю, якби було інакше, нас би тут не було.

Говорите, як дарвіністка.

Говорю. Деякі дарунки небажані. Гадаю, підозра полягає в тому, що наше спільне минуле може гарантувати спільне майбутнє лише тоді, коли ми будемо готові позбутися різноманітних викидів[58]. Одного за одним. Щойно вони з’являються. Позбуватися. Обмежувати. Як завгодно.

Ми наближаємося до світу… цього..? Архатрона?

Я не знаю. Не робіть таке обличчя. Я справді не знаю.

Присутність за брамою. Ви, безумовно, відчули це.

І що ж відчула? Гидкий вітер? Темряву?

Архатрона.