Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 28)
Ніяк.
І що ви тоді зробили?
Не знаю. Вряди-годи я сміялася.
Але ж ви казали це серйозно?
Так.
А вони що на це?
Ви й самі знаєте.
Вони це записали?
Так.
І що вони записали?
Хто знає? У пацієнтки, ймовірно, гебефренія. Хай там як, усе це стало менше мене турбувати. Я не могла сприймати їх серйозно.
Чому це стало менше вас турбувати?
Через більші турботи.
Я ніколи не знаю, наскільки серйозно ставитися до таких зауважень.
Я знаю.
Коли ви приймали антипсихотики, відвідини припинилися?
Відвідини?
Так.
Звучить як релігійний досвід.
Перепрошую.
Твердження про те, що препарати можуть перебудувати світ на щось на кшталт об’єктивної реальності, є таким же безпідставним, як і сама об’єктивна реальність. Думаю, тоді я сказала, що у мене не більше причин вірити в змінений препаратами стан розуму, ніж у незмінений.
І ви б не хотіли спробувати інші ліки?
Ви вже питали.
Гаразд. А якщо хтось увійшов би до кімнати, коли там був Малюк, чи побачив би він його?
І це теж. Мабуть, ні.
Але це не точно?
Не знаю.
Якби вони приймали препарат реальності, як і всі ми, то, думаю, ні.
Мабуть, ні.
Хочете зробити перерву?
Так. Може, покуримо?
Чому ні.
У вас немає з собою?
Ні.
Ви зберігаєте сигарети в нижній шухляді? Щоб ніхто не міг їх узяти?
Дотепер щастило.
Дякую. А попільничку ви принесли?
Так. Ви можете забрати їх із собою, якщо хочете.
Та ні, не треба. Я не затятий курець.
Розслабляє?
Не знаю. Можливо, це неправильно.
Справді?
Так.
Скільки вам було років, коли ви викурили свою першу сигарету?
Три.
Неправда.
Так. Але не набагато більше. Я вкрала у дядька сигарету з пачки, що лежала на журнальному столику, взяла на кухні сірники, пішла до коптильні й закурила. Мені було десь шість.
Вам стало погано?
Пам’ятаю, що голова йшла обертом. Але я подумала, що якщо це роблять дорослі, то має бути причина.
Щось мені підказує, що такий погляд проіснував недовго.
Я не думаю, що більшість дітей серйозно замислюються над тим, що одного дня вони стануть дорослими. І що вони будуть виглядати саме так.
А ви замислювалися?
Так.
І?
Я не бачила виходу з цього.
Коли ви вперше подумали про можливість самогубства?
Серйозно подумала?
Серйозно подумали.
Можливо, я навіть не знаю, що це означає. Коли я була молодшою — років десять, одинадцять — я побачила такий собі сон наяву, який мене дуже налякав. А потім я зрозуміла, що це і не яв, і не сон. А щось інше. У мене не було підстав вірити, ніби те, що я бачила, не існувало, і якщо ця реальність була для нас невідомою, це робило її не менш загрозливою, а навпаки.
І про що був сон? Чи видіння, чи що воно?
Я дивилася на світ крізь щось схоже на вічко у дверях, за якими біля брами стояла варта, і я знала, що за цією брамою було щось жахливе, що мало наді мною владу.
Щось жахливе?
Так. Буття. Присутність. І що пошуки притулку і завіту серед нас були лише для того, щоб уникнути цього зловісного, якого ми нескінченно боялися, хоча нічого про нього не знали.
Скільки вам тоді було років?
Десять. Гадаю, десять.