Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 30)
Так. Мене зупинив старшокласник і попросив розвернутися. Він був капітаном баскетбольної команди, і всі вважали його найкрутішим хлопцем у всій школі. Він тримав у руці аркуш і ручку, покрутив пальцем у повітрі й сказав мені: Позич мені свою спину. Поруч з ним стояла дівчина і дивилася на нас, тож я розвернулася, а він приклав папірець до моєї спини і щось на ньому написав. Я не знала, що саме. Можливо, просто підписав. Не знаю. Можливо, він знав, що робить. Тобто він же міг використати стіну. Або дверцята шафи. Але я розвернулася, а він щось написав на моїй спині, і я заплющила очі. Це було надзвичайно чуттєво. Спочатку я подумала, що це просто тремтіння, як коли хтось проводить пальцями по твоїй спині. Але це було щось більше. Я відчувала, що він пише щось мені. Я також відчувала на собі погляд цієї дівчини. Раптом їй стало цікаво. Їй було, мабуть, років шістнадцять. Коли він закінчив, то подякував мені, я розплющила очі, і вони пішли коридором.
І все?
Усе. Так.
Я не дуже розумію, що ви намагаєтеся мені сказати.
Я знаю.
Ви сказали, що це було чуттєво.
Так.
А сексуально?
Так. Дуже.
І що ви тоді усвідомили?
Я усвідомила, що безнадійно закохана, і вже деякий час. Що моє життя вирішене. Поки я не дивилася, так би мовити. Нічого незвичного.
І це все?
І це все.
Вам було дванадцять років.
Так.
І ви мені не скажете, хто був той чоловік?
Ні.
Звідки ви знали, що полюбили? Перепрошую за мій скептицизм.
А хіба можна не знати? Тільки в його присутності я відчувала спокій. Якщо «спокій» — правильне слово. Я знала, що завжди його кохатиму. Попри всі небесні закони. І що ніколи не покохаю нікого іншого.
Так воно і сталося.
Так. Так і сталося.
Але він не любив вас?
Він дуже мене любив.
Що ж. Тепер я не розумію.
Я знаю.
Мабуть, річ була у різниці у віці? Нічого іншого я не можу придумати.
Я ніколи не вважала це проблемою. Я подумала, що ми можемо почекати рік, якщо йому так буде зручніше. Навіть два роки.
Це все ще мало, щоб він не потрапив до в’язниці.
Наступного літа ми часто бачилися. І влітку по тому.
Вам уже було тринадцять.
Тоді вже чотирнадцять. Я думала, що якщо віддамся йому душею і тілом, він візьме мене без застережень. Але ні.
Ні?
Тож куди ж нам із цим далі? Чого ми можемо прагнути?
Припускаю, що запасного варіанта не могло бути.
Якщо ви не маєте на увазі смерть.
Ні.
Я розумію, ви не надто хочете визнавати, що цей конкретний випадок може бути важко відкинути як шкільну закоханість. Я завжди вимагала особливих привілеїв і винятків. Я дечого не мала просто тому, що не знайшла нікого, кому могла б це пояснити. Але позбавлення, яке вимагає від нас вибрати, що відкинути — наше минуле чи наше майбутнє, — це надто складно. Тож я запитую: з чого б ви почали знову? Що ви й запропонували. Або як. Або, що важливіше, чому?
Вас не зупиняє той факт, що переважна більшість людей знаходить спосіб впоратися зі своїми розчаруваннями?
Ні.
Це і був би виняток, про який ви просили?
Так.
Наша розмова починає набувати досить цікавого характеру.
Я знаю. Нереалізоване прагнення лишає у спадщину мрію про своє здійснення.
Небесні закони. Чи не могли б ви розповісти докладніше?
Ні.
Гаразд. Ми можемо поговорити про вашого батька? Знову.
Якщо вам хочеться.
Але без особливого ентузіазму?
Усе гаразд. Зробіть ласку, далі.
Ви сказали, що не вважаєте свого батька відповідальним за все.
Не вважаю. Хай там як. Історія поглине їх усіх, разом з їхньою відповідальністю. Але бомба навіки.
Де була «Триніті»[44]? В Неваді?
В Нью-Мексико.
Ваш батько був там?
Так, звісно.
Він розповідав про це?
Не дуже. Я читала звичайні звіти. Група мого батька розташовувалася десь за десять кілометрів від епіцентру вибуху. Їм видали дуже темні окуляри. Гадаю, щось на кшталт зварювальних. Але мій батько взяв свої окуляри, бо вирішив, що в урядових він мало що побачить. Думаю, це можна вважати метафорою. Окуляри були призначені лише для того, щоб зупиняти ультрафіолет. Вони слухали відлік часу з гучномовця. Вони всі доволі нервувалися. Дехто боявся, що бомба вибухне, дехто — що ні. Пам’ятаю, батько розповідав, що під час першого спалаху він затулив окуляри руками, а потім, незважаючи на заплющені очі, побачив кістки у своїх пальцях. Не було жодного звуку. Лише це пекуче біле світло. А потім здійнялася червонувато-фіолетова хмара, розквітнувши в той знаковий білий гриб. Символ доби. І все воно повільно підіймалося на висоту три кілометри. Вітер від ударної хвилі був надзвуковим, і деякий час боліло у вухах. А потім, звісно, пролунав звук. Безбожна детонація, за якою послідував повільний гуркіт, несподівана луна прокотилася над палаючою місцевістю до цілого світу, який ніколи раніше не існував по цей бік Сонця. Пустельні створіння випаровувалися без жодного крику, а науковці спостерігали за цією здвоєною штукою в чорних лінзах своїх окулярів. Мій батько дивився крізь пальці, ніби одна з трьох мавп, яка «не бачить зла». Одне вони знали напевно: не бачити було вже надто пізно.
Що вони сказали? Науковці.
Вони всі встали і сказали: «Ого, всратися!»
Неправда.
Не думаю, що вони щось сказали. Вони були просто приголомшені. Друг мого батька, фізик на ім’я Бейнбрідж, який очолював програму, сказав: «Тепер ми всі сучі сини!» А Оппенгеймер начебто процитував
Я б подумав, що характерним зображенням нашої доби є фотографія Землі з космосу, зроблена NASA. Ця прекрасна блакитна куля обертається в порожнечі.
Цікаве зіставлення, правда?
Вас не зворушує це фото?
Мене воно лякає. Ця порожнеча не бере участі в постійному існуванні нашого світу. Вона також є домом для незліченних мільйонів метеоритів. Деякі з них чималі. Несуться собі крізь чорноту зі швидкістю шістдесят кілометрів на секунду. Гадаю, що якби там було щось варте уваги, то його б уже давно зауважили. Один мій друг якось сказав: Коли всі сліди нашого існування зникнуть, для кого це буде трагедією? А ви їх потім ще слухаєте чи просто зберігаєте?