Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 26)

Я вже давно перестала перепрошувати за себе. Що мені казати? Перепрошувати за те, що я така, яка є? Я дуже мало з цим пов’язана. Щодо вашого запитання — поступаючись моїй пристрасті до огульних узагальнень — я могла би сказати, що те, що має присмак заморочки, найчастіше є погано сформульованою тезою. Що, гадаю, я вже пропонувала раніше. Насправді ж це просто досить убоге перефразування Вітґенштайна. Не знаю. Можливо, ми могли б поговорити про щось інше.

А мені й про це подобається.

О Боже.

Я просто дражнюся. Хто така міс Вівіан?

Вона була жінкою похилого віку. Худа. Ексцентрична. Яскравий одяг, кілька шарів макіяжу. Потертий хутряний палантин. Вона дивилася на вас крізь лорнет зі стразами й курила сигарети з мундштуком кольору слонової кістки.

Ви говорите про неї в минулому часі.

Я доволі давно її бачила.

Вона була одним із номерів програми Малюка?

Ні.

Ви говорили з нею?

Звісно. Ми сідали й говорили. Вона була дуже нещасна. Її макіяж ставав помережаний сльозами. Або в її випадку — поритий.

Чому вона була нещасна?

Через дітей. Вона зазвичай плакала через дітей.

Дітей?

Так.

Яких дітей?

Не знаю. Думаю, через усіх дітей.

Чому це вас особливо цікавило?

Бо я безперервно кричала перші два роки свого життя.

Безсумнівно, це вагома причина. А ви знаєте, чому саме вона плакала через дітей?

Вона не розповідала. Крім того, що вони були нещасливі. Ви впевнені, що хочете про це поговорити?

Вам вирішувати. Але так. Я б хотів.

Вона надовго зникла. Я з подивом виявила, що скучила за нею. Вона мені снилася. Я думала, що її змусить повернутися те, що я скучила за нею і хотіла з нею поговорити. Але цього не сталося. Про що був той сон?

Перепрошую?

Я просто за вас поставила наступне запитання.

Гаразд. Про що був той сон?

Про крикливих дітей. Коли я прокинулася, вони досі кричали. Тільки ніби здалеку. Але я не думаю, що вони перестали. Я просто більше їх не чула. Я не так багато часу проводила з немовлятами. Але мені стало цікаво, чому вони постійно кричать.

Думаю, діти кричать з різних причин. Хіба ні? Бо вони мокрі, бо вони голодні.

Я думала, що йдеться про щось більше. Тварини стогнуть, коли їм голодно або холодно. Але вони не починають кричати. Бо це погана ідея. Що більше від тебе шуму, то більше ризиків, що тебе з’їдять. Якщо не можеш втекти — мовчи. Якби птахи не могли літати, вони б не співали. Коли ти беззахисний, то тримай свою думку при собі.

Звучить метафорично.

Це лише біологія.

Гаразд.

Що вражало в цьому крику — так це туга. Тому я почала звертати увагу. На автобусній зупинці завжди були немовлята, і вони завжди кричали. І це не були легкі скарги. Я не могла зрозуміти, як найменший дискомфорт може набувати форми агонії. Жодна інша істота не є такою чутливою. Що довше я думала про це, то ясніше мені ставало, що почутий мною плач, — це лють. І найдивовижнішим було те, що ніхто, здається, не вважав це дивовижним. За винятком міс Вівіан. Звісно, завжди можна вказати на те, що хай якою милосердною, доброю і турботливою була міс Вівіан, вона все одно лишалася навіженою старою. Проблематичної реальності. Тож я тримала це при собі. Але я не думаю, що ми коли-небудь говорили про це. Вона одразу починала плакати і трясти головою. Я думала, що якщо вона поклала на мене цей тягар, то, ймовірно, очікувала, що я щось з цим зроблю, але все почало ускладнюватися. Я думала про це. Дитячу лють, здавалося, неможливо пояснити інакше, як порушенням якогось глибокого і вродженого договору про те, яким світ має бути, але яким він не був. Я зрозуміла, що те, як діти грубо зазнають на собі впливу світу, і є світом.

А ви не вважаєте, що це трохи надумано?

Вважаю.

Звідки дитині знати, яким світ має бути?

Вона має такою народитися. Почуття справедливості притаманне всьому світу. Усім ссавцям так точно. Собака чудово знає, що правильно, а що ні. І він цьому не навчився. Він народився з цим. Хочете ще більше надуманого?

Сказали «А», то що вже.

Більш надуманим було б розуміння того, що ідея справедливості й ідея людської душі — це дві форми одного міркування.

Ви ж не щойно це придумали.

Ні.

А як щодо тварин?

Вони не кричать. Звісно, «надуманий» може саме по собі бути синонімом до «психічно неврівноважений». У будь-якому разі це веде безпосередньо до наступного питання.

Якого ж?

У якому віці в житті дитини лють перетворюється на смуток?

Я не знаю. Не думаю, що Піаже[42] розглядає це питання. Або те, чому це стається.

Здається, я знаю чому. Несправедливість, через яку діти так божеволіють від горя, непоправна. З іншого боку, лють — це коли ми віримо, що щось можна виправити. Все інше — це журба. Якоїсь миті вони це розуміють.

Мені здається, що концепція про вроджене почуття справедливості навряд чи переконлива. Те, що діти мають його від народження.

У них майже нічого більше немає. Страх упасти. Гучних звуків. Любов до материнських грудей. Все інше — лише потенціал. Схема вже є, але ще нічого не з’явилося. Вроджене та добре сформоване — рідкісне. І примітивне. І необхідне. Коли ви чуєте, як дитина ридає і каже, що це несправедливо, ви завжди чуєте правду.

А міс… Вівіан же?

Вівіан.

Міс Вівіан. Її підіслали розповісти вам це?

Я не знаю. Я завжди підозрювала, що просто повинна це зрозуміти, перш ніж зможу перейти до наступної проблеми.

А яка ж наступна проблема?

Це не так просто. Я не претендую на те, що дуже добре розбираюся в цьому. Якби хтось сказав, що світ сам по собі містить протиотруту від усього, що в ньому тривожить, я б не вважала це абсолютно хибним. Але в основі лежить ідея про те, що у світі існує порядок, який не залежить від нескінченної проблематики вирішення його останньої ітерації.

Я не певен, що розумію. Звучить дещо платонічно.

Я знаю. Але я маю на увазі не те, що існує реальність, сприйняття якої є лише її тінню, а те, що існує реальність, достатньо міцна, щоб підтримувати власні нескінченні експерименти.

Ви прийшли сюди із зубною щіткою. Навіщо? Ну. І ще з сумкою готівки.

Я не знаю. Я завжди вела досить аскетичний спосіб життя. Боббі возив мене за покупками, але одяг потім просто висів у шафі. Гадаю, мені було дуже важко відмовитися від Аматі.

А ви відмовилися?

Не знаю. Я б ще хотіла пограти. Це бажання завжди в мені. Коли я вперше почула Баха, то відчула себе наче поза своїм тілом. Десь у віці десяти років. Пам’ятаю, я побачила, як сиджу на дивані у вітальні. І слухаю. Я навіть і не подумала, що це дивно.

У вас були інші подібні випадки?

Не від музики. Але той випадок мене змінив. Ніби якийсь ключ повернувся в замку. На фізичному рівні. Я стала іншою людиною.

Якщо не від музики, то від чого?

Якось мене вжалили оси, і я побігла на кухню й побачила, як Баеллен наближається і схиляється наді мною. Я лежала на підлозі й могла бачити себе, що лежить і дивиться на себе внизу. Я подумала, що помру, але якось невиразно. Баеллен поклала мені на обличчя лід, загорнутий у рушник, і невдовзі я вже сиділа.