Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 22)

І ви думаєте, що людям не сняться сни, в яких їх немає?

Люди цікавляться іншими людьми. Але наша підсвідомість — ні. Або тільки якщо вони могли б вплинути на нас безпосередньо. Її найняли для виконання дуже специфічної роботи. Вона ніколи не спить. Вона вірніша за Бога.

Що це був за сон?

Чому я маю вам розповідати?

Ви знущаєтеся?

Може, так. А може, й ні.

Ви комусь про нього розповідали?

Ні.

Отже, ми з вами єдині, хто знає цю підсвідому історію?

Ви такий милий, відколи народилася дитина.

Перепрошую?

Вибачте. Це слова друга мого брата. Я навіть не зовсім розумію, що вони означають. Усе гаразд. Сон не містить жодної таємниці про мене. Принаймні я так не думаю. Це просто сон. Доленосні слова. Більше схоже на стару казку. Або, мабуть, навіть на давню історію. Повторне оголошення і так далі.

Але вас у ньому немає.

Ні. Хоча, можливо, я належу до покоління сновидців, яке збирає докупи якусь реконструкцію, сидячи біля багаття з пращурами.

Ви вірите в колективне підсвідоме?

Я б охочіше повірила в щось подібне, якби воно не було привласнене доктором Юнґом.

Можливо, нам варто перейти до сну.

Я не сказала, що збираюся його розповісти.

Ви знаєте, що розповісте.

Добре. Жінки відриваються від прання й одразу розуміють, що все, що вони любили і про що дбали, зведено нанівець. Раптом у них немає ні минулого, ні майбутнього. Все, чого вони навчали своїх дітей, безслідно знищено, і тепер вони стали вдовами і рабинями. Вони бачать лише, як нізвідки з’являються кінні війська і займають позиції на пагорбах над селищем, вдягнені в шкури, а їхні коні в щитах з сириці, розмальованих круглими геометричними візерунками, блідими від пилу. Селяни вийшли зі своїх хат, озброєні сокирами та списами, але незабаром вони лежатимуть у калюжах спільної крові, жінки будуть зґвалтовані, селище спалять, після чого заплаканих і закривавлених бранок, зв’язаних, як худобу, поведуть до краю, якого вони ніколи не бачили і ніколи не уявляли.

Як для сну, він видається дуже детально розробленим.

Повторюючи, дізнаєшся дедалі більше деталей.

Як ви думаєте, що він означає?

Я не знаю. Однак я завжди думала, що одна з жінок — моя мама.

Але вас там немає?

Ні.

Що ще?

Хіба що я в животі у мами. Це раніше не спадало мені на думку. Що ще? Не знаю. Я ніколи нікому не розповідала про цей сон.

Як ви думаєте, це пов’язано з чимось, що ви читали?

Коли востаннє вам снилося щось, пов’язане з прочитаним?

Думаєте, цього не відбувається?

Ні. А ви?

Не знаю. Треба подумати. Ви пам’ятаєте, коли вас уперше привезли до лікаря?

Тому що я збожеволіла?

Як скажете.

Так. Це було в Ноксвіллі. Мені було чотири.

Ви збожеволіли в чотири роки?

Особливо серйозний випадок. Мене відвели до окуліста. У мене була косоокість.

До окуліста не водять через божевілля.

Ні, але саме він сказав їм, що я божевільна. Сім’я вважала, що я дивненька, але їм ніколи не спадало на думку відвезти мене до лікаря через це. Можливо, вони боялися, що мене не відпустять додому. Хай там як, так почалося моє життя серед мозкоправів.

Що ви пам’ятаєте про той день?

Тобто?

Загалом.

Загалом?

Так.

Гаразд. Я прокинулася близько сьомої і спустилася вниз, тоді бабуся була на кухні, й вона дала мені склянку апельсинового соку, а потім сказала, щоб я пішла нагору і розбудила маму.

Звідки ви знаєте, що була сьома година?

Я глянула на годинник на кухні.

Ви вже вміли визначати час?

Так.

У чотири роки?

Так.

Продовжуйте.

У своїй піжамі з собаками я піднялася нагору, розбудила маму і, коли вона запитала, котра година, я сказала їй і повернулася вниз, і там Баеллен посадила мене в моє крісло.

Бабуся?

Так. Вона готувала сніданок, грало радіо, а я визирала у вікно. Я бачила машину Баеллен, припарковану на під’їзній доріжці. Синя, нещодавно куплена автівка. Думаю, це була лише друга машина в її житті. Була зима, у печі палав вогонь, дерева надворі стояли голі, корови підійшли до паркану в кінці доріжки, а дерева біля струмка були сірими і виглядали мертвими. Переді мною стояла миска кукурудзяних пластівців, мама спустилася і випила чашку кави, а потім відвела мене нагору й одягла. На мені була зелена вельветова спідниця зі шлейками, зелений джемпер і туфлі з пряжками «Полл Перрот». Ми поїхали в Ноксвілл перед восьмою годиною.

Гаразд, думаю, я все зрозумів. Може, просто розкажете мені, що сказав лікар?

Він привітався і запитав, як мене звати.

Оптометрист?

Офтальмолог. Мені це здалося дивним, адже ми не просто так зайшли з вулиці. Моя мама заздалегідь зателефонувала і домовилася про зустріч. Тож я одразу зрозуміла, що все це було цілком фальшиво з самого початку, але я назвала йому своє ім’я і запитала, кого він очікує.

Що він відповів?

Нічого. Люди не слухають чотирирічних дітей. Він подивився на мою маму й усміхнувся, але це була така трохи підозріла усмішка, і мені захотілося просто забратися звідти до біса.

Ви думали, що він повинен знати, хто ви, тому що ваша мама домовилася з ним про зустріч?

Так.

І він зрозумів, що у вас є щось незвичайне.