Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 16)

Я була в Італії. Чекала на смерть брата.

Як довго ви там були?

Два місяці. Трохи довше.

Вони чекали два місяці, щоб попросити вас від’єднати систему життєзабезпечення?

Ні. Вони просто ставали дедалі наполегливішими.

Ви розмовляєте італійською?

Даю собі раду. Хай там як, можливо, він би цього хотів. Не знаю. Знаю лише, що не змогла змусити себе це зробити. Я втекла світ за очі.

І ви добре почуваєтеся?

Ні. Боже, ні.

Коли ви приїхали сюди, у вас було багато грошей.

Не так і багато. Ми з братом успадкували гроші від моєї бабусі по батьковій лінії. Коли він віддав мені мою частку, мені не хотілося нічого робити. Тож я купила собі цей досить незвичайний Аматі. Я знала цей інструмент. Я бачила його у двох книжках і, звісно, в каталозі «Крістіз». Востаннє його продавали у 1863 році, тож я подумала, що він нескоро знову з’явиться на ринку.

Скрипка?

Так.

А скрипка, про яку йдеться, дуже дорога?

Я заплатила трохи більше ніж двісті тисяч доларів.

Вражає. Скільки грошей ви отримали у спадок?

Моя частка становила десь понад пів мільйона доларів. Я подумала, що купити скрипку — хороша ідея. Хоча я боялася залишати її в кімнаті. Тому звикла ховати її під подушку. Деякий час я, власне, тримала гроші в коробці з-під взуття в шафі.

Готівку?

Так. Коли брат дізнався про це, то змусив мене орендувати сейф у банку.

Ви не думали про те, щоб їх інвестувати?

Ми успадкували гроші й не повинні були платити з них податки. Але ми не могли цього довести. Гроші були зариті в підвалі будинку моєї бабусі. Вона сказала нам, де вони сховані і що ми повинні їх забрати. Але, звісно, на них не було ніяких документів.

Вона зарила гроші в підвалі?

Дідусь. Золоті двадцятидоларові монети. Складені в шматки свинцевих труб.

Історія виходить досить-таки дивна.

Люди іноді поводяться дивно.

А «Крістіз»? Ви купили скрипку на аукціоні?

Так. Я купувала через дилерсько-ремонтну майстерню «Бейн і Фуші». В Чикаґо. Натоді вони ще не відкрили свій бізнес. Але вони діяли як мої агенти.

Імовірно, у них не було такого інструмента в наявності?

Ні. У них нічого не було в наявності. Вони тоді щойно відкрилися.

Гадаю, це вас турбує.

Якщо хтось вкраде Кремону, її можуть більше ніколи не повернути. Це один із небагатьох інструментів, який, може, ніколи й не знайдуть. Я подумувала пофарбувати її. Якоюсь водорозчинною фарбою, яку можна буде легко змити, не пошкодивши лак. Можливо, пофарбувати у золотий. І покласти в дешевий футляр. Але я подумала про цитату, яку наводить Квайн[30]. «Збережи поверхню, і ти збережеш усе». Хай там як, я знала, що так і не змушу себе це зробити.

Хто такий Квайн?

Філософ. Дехто каже, що найвидатніший із нині живих.

І ви так вважаєте?

Можливо. Звісно, він думає, що розуміється на математиці. Він явно не може облишити її.

Але ви сказали, що це цитата.

Так, на обкладинці однієї з його книжок.

І він написав, чия вона?

Так. «Шервін-Вільямса».

Компанії з виробництва фарб?

Так.

Жартуєте?

Ні. Зовсім ні. І Квайн теж. Ну. Може, трохи. А може, навіть більше, ніж трохи, якщо подумати про це тепер.

«Бейн і Фуші». Я не перекрутив назву?

Ні. Коли я взяла скрипку, то поїхала додому автобусом. Піднялася сходами до своєї кімнати і сіла на ліжко, тримаючи скрипку на колінах. Просто роздивляючись футляр. Він був німецький. Імовірно, з кінця вісімнадцятого століття. І виглядав майже як новий. Чорна теляча шкіра із защіпками з так званого німецького срібла. Я розстебнула великим пальцем одну за одною защіпки і підняла кришку. Я пам’ятаю кожен свій подих.

Але ж ви вже бачили цей інструмент раніше. У дилера.

Ні. Не бачила. Вони поклали скрипку на прилавок і почали відстібати защіпки, але я їх зупинила. Звісно, я бачила фото. Фотографії в каталозі «Крістіз» були, мабуть, найкращі. Клен справді дрібнозернистий і завилькуватий. Нижня дека з двох частин, складених майже як у візерунку «ялинка». Дуже незвично. Лак на грифі сильно облупився, власне, до самої деревини, і я подумала, що він може бути навіть оригінальним, хоча в каталозі про це не було сказано. Я подумала, що це найдивовижніша річ, яку я колись бачила.

І купили її, не подивившись?

Так. Я поїхала в «Бейн і Фуші» з грошима в пакеті.

Автобусом.

Так. Я віддала їм гроші, і вони віднесли їх до підсобки, щоб перерахувати. Вони не знали, що з ними робити, а до аукціону залишалося п’ять днів. Здавалося б, люди купують за готівку, але це вже вочевидь не так просто. Вони не могли повірити, що я ношу з собою третину мільйона доларів у пакеті. Я відповіла, що ховаю гроші на видноті, але думаю, це їх тільки ще більше спантеличило.

Третина мільйона доларів.

Ну, власне, триста тисяч.

А за скільки «Крістіз» розраховував її продати?

Не думаю, що вони знали її ціну. Це був дуже унікальний інструмент. Вони припускали, що скрипка коштуватиме щонайменше двісті тисяч, але мої люди в «Бейн і Фуші» думали, що вона піде за більшу суму.

Але ви були готові запропонувати всі триста тисяч.

Так. Я сказала їм, мовляв, зробіть ласку, купіть мені скрипку.

Її продали б за її вартість. За визначенням.

Так.

Тож за скільки вона пішла?

Двісті тридцять тисяч.

Де був аукціон? У Нью-Йорку?

Так.

І ви сказали їм, що навіть не хочете на неї дивитися.

Так.