Кормак Маккарти – Стелла Маріс (страница 17)

Гадаю, вони і так вважали вас трохи дивною.

Я не знаю, про що вони думали. Вони отримали з цього хороші комісійні. Вони хотіли віддати мені решту чеком, але я погодилася лише на готівку. Правило Боббі.

І що вони вам на це відповіли?

Вони качалися по підлозі, клекотіли й гукали один одного.

Гаразд. Ви не хотіли її дивитися, бо просто хотіли побачити її наодинці?

Так.

І ви відвезли її додому автобусом.

Так. Коли я приїхала, то сіла на ліжко зі скрипкою на колінах і відкрила футляр. Ніщо так не пахне, як трьохсотлітня скрипка. Я перебирала струни, звук був напрочуд інтимний. Я дістала скрипку з футляра, всілася і налаштувала її. Зацікавилася, звідки італійці брали чорне дерево. Для кілочків. І для грифа, звісно. І для підгрифника. Я вийняла смичок. Німецька робота. Дуже гарна інкрустація зі слонової кістки. Я натягнула смичок і просто сидячи почала грати чакону Баха. Ре мінор? Не можу згадати. Який же суворий, невідчепний твір. Він написав його для своєї дружини, яка померла за його відсутності. Але я не змогла його дограти.

Чому?

Тому що заплакала. Я заплакала і не могла зупинитися.

Чому ви плакали? Чому ви плачете?

Вибачте. Причин більше, аніж я могла би вам розповісти. Я пам’ятаю, як витерла сльози ялиновою декою Аматі, відклала її і пішла до ванної кімнати, щоб побризкати обличчя водою. А потім знову заплакала. Я знай думала про цей рядок: «Який довершений витвір — людина!»[31]. Я не могла перестати плакати. І я пам’ятаю, як запитала: Хто ми? Я сиділа на ліжку, а в руках тримала Аматі, яка була настільки прекрасною, що здавалася майже нереальною. Це була найпрекрасніша річ, яку я колись бачила, і я не могла збагнути, як таке взагалі можливо.

Ви хочете зупинитися?

Так. Вибачте.

III

Доброго ранку. Яку вас справи?

Краще не буває.

Ну от ви точно жартівниця. У вас усе гаразд?

Так.

Чи є щось із нашої останньої сесії, до чого ви хотіли б повернутися?

Ні. У вас немає вашої теки.

Я досить добре знаю, що в ній. Думаю, ми можемо почати.

Гаразд.

Про що б ви хотіли поговорити?

Про нерівності Белла.

Перепрошую?

Вирішуйте ви. Мені все одно. Про погоду.

Розкажіть мені про свого батька.

Еліза.

Перепрошую. Чи правда, що навіть люди, які розробили програму, записуються на сеанси психотерапії?

Чула про таке.

Ваш батько помер через деякий час після матері?

Десь через чотири роки.

Після тривалої хвороби?

Досить довгої, щоб убити його.

Це звучить дещо жорстоко.

Послухайте. Я не дуже добре реагую, коли мені цитують тексти з газетних некрологів.

Перепрошую. Я постараюся це запам’ятати. Скільки вам тоді було?

П’ятнадцять.

Ви тоді з ним часто бачилися?

Ні. Він жив у хатині в горах. Над озером Тахо.

Чи були у вас з ним розбіжності?

Ні.

Він був фізиком у Мангеттенському проєкті. Він колись говорив з вами про це?

Переважно з Боббі. Це починає звучати як слухання в Конгресі.

Тоді, можливо, вам краще розповісти мені все, що спадає на думку.

Ні. Продовжуйте. Ви, напевно, хочете знати, чи відчував він провину за створення бомби. Не відчував. Але він мертвий. А в мого брата мертвий мозок, і я в божевільні.

Гаразд. Що ще?

Що ще? Він був одним із науковців у тій групі, яка згодом поїхала до Хірошіми, щоб звітувати про збитки. Думаю, його протверезило побачене. Але я насправді не можу говорити за нього. Ті, хто створив бомбу, мусили її десь підірвати, і він, напевно, подумав, що краще ми їх, ніж вони нас. Хай ким вони виявилися. Аргументи щодо рішення Трумена зазвичай зосереджуються на питанні великих людських утрат у разі наземного вторгнення. Мій батько дотримувався іншої точки зору. Він вважав, що якби Японія зазнала поразки внаслідок наземного вторгнення, то не було б ніякого дива післявоєнної відбудови. Що Японія була б принижена як нація і вступила б у тривалий період занепаду. І так японці не були б переможені в битві. Вони були б переможені чаклунством.

Вам не здається, що це трохи своєкорисне припущення?

Як забажаєте. Але це може бути правдою.

Ви думаєте, що це правда?

Не знаю. Це теорія. Придумана і запатентована моїм батьком. У мене немає політичних поглядів. Я пацифістка до самих кісток. Війну — в сучасному розумінні — може вести лише нація, а я не люблю нації. Я вірю у втечу. Так само, як ми сходимо зі шляху зустрічного автобуса. Якби у нас була дитина, я повезла б її туди, де війна здається найменш імовірною. Хоча історію важко перехитрити. Але спробувати можна. Ні — це відповідь на ваше наступне запитання.

Ви звинувачуєте свого батька?

Ні.

Ви сказали: якби у нас була дитина.

Якби у мене була дитина.

Хто це «ми»?

Не ваша справа.

А ви не думаєте, що питання бомби не давало вашому батькові спати вночі?

Мій батько не спав до того, як створив бомбу, і не спав після того. Я не думаю, що більшість науковців особливо замислювалася над тим, що станеться. Вони просто розважалися. Про Мангеттенський проєкт вони всі говорили те саме. Що їм ще ніколи не було так весело. Але ті, хто не розумів, що Мангеттенський проєкт був однією з найважливіших подій в історії людства, мало звертали на нього увагу. Він угорі списку разом із вогнем і мовою. Щонайменше третє місце, а може, й перше. Ми поки що цього не знаємо. Але дізнаємося.

Ви вважаєте, що батько не надто замислювався над наслідками проєкту?

Я вважаю, що він таки замислювався. І цим він відрізнявся від інших. Він не дуже схвалював усе те заламування рук, яке почалося після Хірошіми. Він був старшим за більшість науковців. Думаю, їхній середній вік був десь двадцять шість, двадцять сім років. Деякі, гадаю, були навіть підлітками. Коли вони раптом стали прихильниками миру, мій батько вважав їх просто купкою лицемірів. Після війни він працював з Теллером[32]. Вони підривали бомби, здатні перетворити чималу частину відомого світу на непридатні для життя руїни. Усі ненавиділи Теллера і мого батька теж. Шкода. Не знаю, що вам розповісти про його сон. Я теж ніколи не спала добре. І я ж нікого не бомбила.

Ви народилися в Лос-Аламосі?

Так. У День подарунків. У тисяча дев’ятсот п’ятдесят першому.