Кларк Смит – Зібрання творів (страница 83)

Химерні чари розвіялись і полишили його відчуття, і, відвернувшись від Ілалоти, Тулос побачив коло себе Зантлічу. Її пишні шати були розхристані, волосся — розпущене і сплутане, а сама вона злегка похитувалася й чіплялася за його плече своїми гострими нігтями. Її повні вуста, багряні, наче маків цвіт, скривилися в гримасі злостивого шалу, а в жовтих очах під довгими повіками яскравим полум’ям горіли ревнощі велелюбної кішки. 

Тулос, охоплений дивним сум’яттям, лиш почасти пам’ятав ті чари, яким допіру піддався; і не був він певен, чи справді поцілував Ілалоту й відчув, як її плоть затріпотіла під його вустами, а чи ні. Авжеж, подумав він, такого не могло бути, просто він на якусь мить несподівано поринув у сон на яві. Однак його занепокоїли слова Зантлічи та її гнів, а також напівприхований п’яний сміх і соромітні перешіптування, які він чув, проходячи поміж людьми у залі. 

— Стережися, мій Тулосе, — промурмотіла королева, дивний гнів якої, схоже, ущух. — Адже люди кажуть, що вона була відьмою. 

— Як вона померла? — запитав Тулос. 

— Подейкують, що не від іншої пропасниці, ніж та, яку викликає кохання. 

— Тоді, певна річ, вона не була відьмою, — заперечив Тулос із легковажністю, що була далека від його думок і почуттів, — адже істинне чаклунство знайшло б спосіб зцілитися. 

— Вона померла від кохання до тебе, — похмуро мовила Зантліча, — а твоє серце, як відомо всім жінкам, є чорнішим і твердішим за чорний адамант. Жодне відьомство, хай яке потужне, не змогло б запанувати в ньому. — По цих словах її настрій, схоже, зненацька змінився, й вона злагідніло додала: — Твоя відсутність тривала так довго, мій пане. Прийди до мене опівночі, я чекатиму на тебе у південному павільйоні. 

А тоді, окинувши його жагучим поглядом з-під напівопущених повік і стиснувши йому руку так, що її нігті впилися у тканину та шкіру, неначе котячі пазурі, вона відвернулася від Тулоса, щоб окликнути котрогось із гаремних євнухів. 

Позбувшись уваги королеви, Тулос наважився знову поглянути на Ілалоту, тим часом обмірковуючи чудні Зантлічині зауваги. Він достеменно знав, що Ілалота, як і чимало хто з придворних, поверхово захоплювалася чарами та приворотними зіллями, однак її відьомство його ніколи не обходило, адже він не цікавився жодними чарами, крім тих, якими природа обдарувала жіночі тіла. До того ж він не міг узяти на віру, що Ілалота померла від фатальної пристрасті, оскільки досвід підказував йому, що пристрасть фатальною не буває. 

І справді, поки він, охоплений суперечливими відчуттями, розглядав Ілалоту, його знов опосіло враження, що вона аж ніяк не померла. Нещодавня химерна галюцинація про інші час і місце, яку він пам’ятав лише наполовину, більше не повторювалася, однак йому здавалося, що небіжчиця злегка змінила положення на поплямованих вином погребальних ношах, трішки розвернувши обличчя в його бік, як обертається жінка до коханця, на якого вже давно чекає; і що рука, яку він цілував (чи то уві сні, а чи то на яві), тепер була випростана трохи далі. 

Тулос нахилився ближче, зачарований таємницею й притягнутий дивовижною принадністю, якій не міг добрати імені. І, певно, знову поринув у сон — або ж йому примарилося, — проте навіть попри дедалі сильніший сумнів йому здалося, що груди Ілалоти здвигнулися від непомітного подиху, і до нього долинув ледь чутний, але хвилюючий шепіт: 

— Прийди до мене опівночі. Я чекатиму на тебе… у гробниці. 

І тієї миті поруч із катафалком з’явилося кілька чоловіків у непримітному вицвілому вбранні могильників, які безшумно увійшли до зали, й ані Тулос, ані решта присутніх у ній не звернули на них уваги. Вони несли новенький тонкостінний бронзовий саркофаг, лише нещодавно злютований та відполірований до блиску. Їхнім обов’язком було забрати небіжчицю з палацу та віднести її до поховальних склепів її родини, розташованих у старому некрополі, який лежав трохи північніше палацових садів. 

Тулос уже ладен був закричати, стримати їх, не дати зробити замислене, одначе язик йому заціпенів у роті, а сам він не міг поворухнути жодною кінцівкою. Не відаючи, чи спить, а чи ні, споглядав він, як цвинтарні служителі поклали Ілалоту до саркофага і швидко винесли її з зали, досі не помічені сонними учасниками вакханалії; ніхто не пішов за ними слідом. І лише коли похмурий кортеж віддалився, до Тулоса, який застиг був коло спорожнілих нош, повернулася здатність рухатися. Його думки були мляві й сповнені мороку та нерішучості. Розбитий невимовною втомою, яку, утім, заледве чи можна було вважати неприродною після цілоденної подорожі, він пішов до своїх покоїв і миттєво поринув у сон, глибокий, наче смерть. 

Коли Тулос прокинувся, просто у східне вікно пильно зазирав спадний і безформний місяць, що поволі виборсувався з верхівок кипарисів, наче з довгих випростаних відьомських пальців. З цієї ознаки він збагнув, що близилась опівнічна година, і згадав про зустріч, яку йому призначила Зантліча — зустріч, на яку він не міг не з’явитися, не накликавши на себе смертельної неласки королеви. І ще йому з надзвичайною ясністю пригадалося інше побачення… призначене на той самий час, але в іншому місці. Ті дивовижі, що сталися під час Ілалотиного похорону, й ті враження, що у нього тоді виникали, а невдовзі здалися сумнівними й схожими на сновидіння, тепер знову згадалися з усією глибокою переконливістю істини, неначе випалені в його мозку їдкою потравою сну... чи посилені якимось чаклунським чаром. Він відчував певність, що Ілалота справді поворухнулася на ношах і заговорила до нього; що могильники віднесли її до гробниці ще живою. Можливо, її гаданий неживий стан був лише чимось на кшталт каталепсії, або ж вона зумисне вдала власну смерть в останній спробі оживити його пристрасть. Ці думки пробудили в ньому бурхливий жар цікавості й жадання; і знову бачив він її бліду, нерухому, розкішну вроду, що постала перед ним, неначе за допомогою якогось закляття. 

Страшенно збентежений, Тулос спустився неосвітленими сходами та коридорами й пройшов до осяяного місяцевим світлом лабіринту садів. Він проклинав несвоєчасну забаганку Зантлічи. Хай там як, казав він собі, а було більш ніж імовірно, що королева, продовживши напуватися міцними трунками Тасууну, вже давно досягла такого стану, в якому буде неспроможна не те що прийти на побачення, а й згадати про нього. Ця думка надала йому впевненості й уже невдовзі з припущення перетворилася в його дивно очамрілому розумі на достеменну істину. Тому він і не поквапився у бік південного павільйону, але натомість заходився нерішуче міряти кроками стежку між тьмяними та похмурими деревами. 

З кожною хвилею йому здавалося дедалі менш імовірним, що о такій порі назовні є ще хтось, окрім нього самого, адже довгі неосвітлені крила палацу розкинулися, немов у байдужому ступорі; у садах були самі лише мертві тіні, та ще вітри тонули у нерухомих ставках духмяних пахощів. І над усім, наче величезна бліда маківка, висів місяць, розливаючи на землю свій смертельно-білий сон. Більше не думаючи про побачення із Зантлічею, Тулос, уже не опираючись, віддався тій наполегливій силі, яка тягнула його до іншої мети… Воістину, він був просто зобов’язаний навідатися до склепів і пересвідчитися, хибними чи ні були його припущення стосовно Ілалоти. Либонь, якщо він не прийде, вона задихнеться у закритому саркофазі і її вдавана смерть дуже скоро стане справжньою. І знову, наче промовлені в місяцевому світлі перед ним, долинули ті слова, які вона прошепотіла, а чи йому лише здалося, що прошепотіла, зі своїх погребальних нош: 

— Прийди до мене опівночі. Я чекатиму на тебе… у гробниці. 

Прискорюючи кроки влад із прискореним серцебиттям, як той, хто поспішає до теплого, всіяного солодким цвітом ложа обожнюваної коханки, він пройшов крізь палацові сади й полишив їх через північну хвіртку, коло якої ніхто не стояв на чатах, а тоді перетнув зарослу бур’янами громадську землю між королівськими садами та старим цвинтарем. І не здригнувшись, ані вжахнувшись, пройшов він у ті повсякчас відчинені портали смерті, де чорномармурові чудовиська з головами гулів пильно вдивлялися в нього огидними, поритими віспинами очима, не змінюючи понурих постав перед пілонами262 гробовища, що вже поволі обсипалися. 

Сама тиша, що огортала запалі груди могил, сама закляклість і блідість високих обелісків, сама глибина тіней, які стелилися від кипарисів, недоторканість смерті, якою було позначене усе навколо, посилювали незвичайне збудження, що розпалювало Тулосову кров. Він почувався так, неначе випив приворотного зілля, приправленого порошком мумії263. Здавалося, неначе погребове безгоміння навколо нього палало й тремтіло від тисячі спогадів про Ілалоту, а також і від тих сподівань, які в його уяві ще не набули зримого образу… 

Колись він разом з Ілалотою вже відвідував підземну гробницю її пращурів; і зараз, пригадуючи її розташування, він, не збиваючись на манівці, невдовзі дістався входу родинної усипальні, низька арка якої ховалася в тіні кедрів. Прохід, яким рідко хто користувався, заріс густими кущами кропиви та рутки, що були витолочені ногами тих, хто приходив сюди перед Тулосом; ковані залізні двері проіржавіли й важко покосилися всередину на розхитаних завісах. Просто під його ногами лежав згаслий смолоскип, якого, поза всяким сумнівом, впустив один із могильників. Побачивши його, Тулос усвідомив, що, йдучи, не взяв із собою ані свічки, ані ліхтаря, за допомогою яких зміг би дослідити попідземні склепи, тож цей посланий самим провидінням смолоскип видався йому добрим передвісником.