Кларк Смит – Зібрання творів (страница 85)
Саме від істоти, що нахилялася над Тулосом, невпинно долинав той звук, який був наполовину стогоном, а наполовину — гарчанням. Зантліча застигла на місці, немов обернувшись на камінь від страху та огиди, і тієї миті здалось їй, що вона почула, як з Тулосових вуст зірвалося невиразне бурмотіння, в якому було більше екстазу, ніж болю. Бурмотіння вщухло, і голова його похилилася ще безсиліше, ніж раніше, тож і вирішила королева, що тепер він справді мертвий. Це сповнило її гнівної відваги, яка надала їй сили підійти ближче й підняти ліхтар, адже, навіть охоплена панікою, вона зрозуміла, що за допомогою змащеного чарівною отрутою кинджала вона все ще може вбити істоту, яка занапастила Тулоса.
Світло ліхтаря, коливаючись, повзло вгору, дюйм за дюймом відкриваючи ту мерзоту, яку Тулос пестив у пітьмі.
Аж ось сяйво підповзло до перемащених багряним наростів на обличчі, схожих на півнячу борідку, та до вишкіреного іклами отвору, що був наполовину ротом, наполовину дзьобом… і тоді Зантліча збагнула, чому тіло Тулоса перетворилося на порожню зіщулену оболонку… У тому, що королева побачила перед собою, лишилося вкрай мало від Ілалоти, за винятком її білих чуттєвих рук і невиразних обрисів людських грудей, які щомиті топилися, перетворюючись на груди, що вже не були людськими, немовби плоть тієї істоти була лиш глиною, якій надавали форми руки якогось демонічного скульптора. Руки також почали змінюватися й темнішати, і поки вони зазнавали змін, рука вмирущого Тулоса знову поворухнулась і пестливим рухом, навпомацки потягнулася до того жахіття, що нависало над ним. Але та істота, схоже, не звернула на те уваги, а натомість витягла свої пальці з його грудей і, перегнувшись через нього, простягнула руки, що витягувалися на величезну довжину, до королеви, неначе збираючись продерти, а чи то приголубити її своїми пазурами, з яких скрапувала кров.
Й отоді Зантліча випустила з рук ліхтаря й кинджала і, захлинаючись непогамовними пронизливими криками та сміхом невблаганного безумства, побігла геть зі склепу.
Володарю партерів червоних і жарких
Й садів, які, мов сонце, полум’я пекельне осяває!
Цвіте те Дерево серед угідь твоїх,
Яке замість плодів на гіллі має
Без ліку демонських голів; і корінь свій пускає
Баа́рас266, що, мов змій той, лізе вгору;
І там бліді, вилчасті мандраґори
Із ґрунту видершись, туди й сюди блукають,
І ймення твоє прикликають:
Й людина новопроклята гада — то біси проминають,
Волаючи у лютім шалі й дивнім горі.
I
Як було добре відомо, Адомфа, король чималого східного острова Сотар, посеред розлогих палацових земель мав потаємний сад, до якого не вільно було заходити нікому, крім нього самого та придворного мага, Дверуласа. Кожен міг бачити могутні гранітові мури того саду. Високі й грізні, неначе мури якої в’язниці, вони височіли понад величними червоними і камфорними деревами й широкими квітниками, які рясніли різнобарвним квітом. Одначе нічого не можна було з певністю стверджувати про те, який той сад всередині, адже доглядав за ним один лиш чарівник, настанови якому давав Адомфа; ці двоє говорили про нього такими мудрованими загадками, що їх ніхто не міг витлумачити напевне. Товсті латунні двері відмикалися за допомогою механізму, таємницею якого вони не ділилися ні з ким, і король із Дверуласом — чи разом, а чи поодинці — навідувалися до саду лише в ті години, коли поблизу нікого не було. Й воістину, не існувало жодної людини, яка могла б похизуватися тим, що їй випало побачити бодай те, як відчиняються ті двері.
Подейкували, ніби сад той був закритий від сонця дахом з величезних листів свинцю та міді, які було припасовано так щільно, що між ними не лишилося жодної шпарини, крізь яку досередини могла б зазирнути найкрихітніша зірка. Дехто присягався, що усамітнення господарів під час візитів до саду забезпечував глибокий, неначе летейські води, сон, який Дверулас, майстерний у мистецтві магії, зазвичай насилав у такі часи на всю околицю.
Таємниця, яка так сильно впадала в око, певна річ, не могла не збуджувати цікавості, а щодо природи того саду виникало чимало розмаїтих і суперечливих думок. Дехто стверджував, що сад заповнений лихими, здатними рости лише в нічній темряві рослинами, чиї швидкодійні ядучі отрути Адомфа збирав для своїх потреб, а чорнокнижник видобував з них ще більш підступні та згубні есенції, якими послуговувався для чарів. Такі оповідки, схоже, не можна було назвати безпідставними, адже, відколи було споруджено замкнений зусібіч сад, при королівському дворі почали ставатися численні смерті, що пояснювалися отруєнням, і нещастя, що явно були не чим іншим, як чарівниковими насланнями, а ще зникнення людей, чия присутність на землі більше не вдовольняла Адомфу чи Дверуласа.
Легковіри ж переказували одне одному й інші, ще химерніші оповідки. Легенда про неприродну мерзоту, яка від самого дитинства оточувала короля, набула ще відразливіших тонів; а Дверулас, який ще до народження був проданий матір’ю-відьмою самому Архидемонові, — й усі про те знали, — набув нової, ще чорнішої слави як той, хто перевершував усіх інших чаклунів глибиною та повнотою обізнаності в магічному мистецтві.
* * *
Пробудившись від сну та видінь, які йому дарував сік чорного маку, король Адомфа підвівся з ложа. Була та мертва, безживна година, що наставала після заходу місяця й передувала світанку. Палац довкола нього лежав принишклий, наче склеп, його мешканці віддалися своєму щонічному глибокому й безпробудному снові, який виклика́ли ви́на, наркотичні зілля та аррак267. А довкола палацу під тихими зорями безвітряних південних небес спали сади та столичне місто Лойте́. Саме о цій порі Адомфа і Дверулас зазвичай навідували обгороджений високими мурами сад, не боячись, що хтось піде слідом або спостерігатиме за ними.
Адомфа вийшов зі своїх покоїв і, проминаючи суміжні, на хвильку затримався, піднявши потайну заслінку свого чорного бронзового ліхтаря й посвітивши досередини. Прилеглу кімнату вже вісім ночей поспіль, — а таке бувало нечасто, — займала Тулонея, його улюблена одаліска. Але зараз не відчув він ані подиву, ані тривоги, побачивши, що ложе, вкрите розкиданими шовками, спорожніло. Це лише підтвердило, що Дверулас подався до саду раніше за нього. І більше того, король збагнув, що Дверулас пішов туди не просто так і не знічев’я.
Палацові угіддя, куди не кинь оком, були занурені у непорушну тінь і неначе допомагали королю зберігати його таємницю. Він пішов до замкнених латунних дверей у височенній глухій стіні й, наблизившись до них, видав різкий шиплячий звук, подібний до сичання кобри. У відповідь на високі та низькі коливання цього звуку двері безшелесно хитнулися всередину й так само тихо зачинилися за його спиною.
Сад, посаджений та оброблюваний у такій суворій потаємності та закритий від небесних тіл металевим дахом, був освітлений лише дивовижною полум’яною кулею, що висіла у повітрі над його осердям. Адомфа зі святобливим острахом розглядав цю кулю, адже її природа і походження були для нього таємницею. Дверулас стверджував, що за його велінням однієї безмісячної ночі вона здійнялася з пекельних глибин і звідтоді левітувала в повітрі, підтримувана силами пекла та живлена незгасимим полум’ям того клімату, в якому достигають плоди Тасайдона, набуваючи неземних розмірів і чарівного смаку. Та куля випромінювала багряне світло, і весь сад плавав і коливавсь у ньому, немовби бачений крізь осяйний кривавий туман. Навіть у безпросвітні холодні зимові ночі куля давала м’яке тепло і ніколи не падала, хоча й не мала жодної зримої опори, залишаючись дивовижним чином підвішеною в повітрі; і сад під нею лиховісно й пишно розростався, розкішний і буйний, немов партери у пекельних колах.
Справді, таку рослинність, як у тім саду, не могло виплекати жодне земне сонце, і Дверулас казав, що їхнє насіння мало те саме походження, що й полум’яна куля. Були там бліді роздвоєні стовбури, що з такою силою тягнулися вгору, ніби намагалися вирвати себе з коренем із землі, й розгортали велетенське листя, темне й ребристе, наче крила драконів. Були амарантинові квіти, широкі, мов срібні таці, вони трималися на стеблах завтовшки з людську руку і повсякчас тремтіли.
Не бракувало там й інших химерних рослин — розмаїтих, як сім пекел, і не мали вони жодної спільної риси, крім тих живців, які Дверулас тут і там прищеплював на них за допомогою свого неприродного некромантського мистецтва.
Живці ті були різними частинами та кінцівками людських тіл. Маг довершено і з непохибним успіхом приєднував їх до напіврослинних-напіводухотворених головних стовбурів, на яких вони звідтоді жили й росли, і ними струменіли подібні до іхору соки. У такий спосіб було збережено ретельно дібрані пам’ятки, взяті від безлічі людей, які викликали у Дверуласа та короля відразу чи нудьгу. На пальмових стовбурах, попід схожими на пір’я жмутками листя, неначе величезні чорні кістянки268, висіли грона голів євнухів. Голі, безлисті виткі лози квітли вухами недбалих вартових. Спотворені кактуси були обвішані плодами — жіночими персами, чи, ніби листям, укриті пасмами їхнього волосся. Цілі кінцівки та тулуби були поєднані зі страхітливими деревами. Деякі з великих, наче таці, квіток мали пульсуючі серця, а частина меншого квіту мала в осерді оточені віями очі, які досі розплющувалися й заплющувалися. Й були там інші прищепи, занадто непристойні чи відразливі для того, щоб про них оповідати.