Кларк Смит – Зібрання творів (страница 82)
А тоді з пронизливими, моторошними завиваннями з моря зненацька налетів потужний вітер і, здійнявши попіл та іскри величезною хмарою, схопив їх у вирі та пожбурив просто на Ядара і некроманта. Вони заледве змогли встояти під поривом того вітру, а до їхнього волосся, борід і вбрання позабивалися рештки вогнища, й обох засліпило попелом. Потім вітер повіяв далі, погнавши хмару попелу понад маєтком, завіявши його в усі двері та вікна й в усі покої. І ще багато днів по тому невеличкі вихори праху здіймалися фантомами попід ногами тих, хто проходив його залами; і дарма, що за розпорядженням Улдулли мерці щодня старанно працювали мітлами — здавалося, що дім звідтоді так ніколи й не очистився від того попелу…
Щодо Улдулли, то не так багато залишилося розповісти про його долю: його панування над мерцями було нетривалим. Він повсякчас жив самотою, якщо не брати до уваги померлих, які прислуговували йому, та попелу, що й досі кублився в маєтку, і врешті-решт ним оволоділа химерна меланхолія, що швидко обернулася на безумство. Улдулла більше не бачив у житті жодної мети; й томління смерті нахлинуло на чаклуна, неначе темне потаємне море, сповнене тихого бурмотіння та схожих на тіні рук, готових затягти його на дно, назустріч погибелі. Невдовзі він дійшов до того, що став заздрити мертвим і вважати їхню долю жаданою над усяку іншу, тож, узявши ятагана, яким він скористався, вбиваючи Вачарна, Улдулла увійшов до батькового покою, куди не заходив, звідколи підняв принца Ядара з мертвих. Там, перед яскравим, неначе сонце, ворожбитським дзеркалом, він розпоров собі живота і впав, випатраний, серед пилу та павутиння, що густим шаром укривали все в кімнаті. І, оскільки вже не зосталося жодного іншого некроманта, щоб повернути його принаймні до подоби життя, Улдулла, ніким не потривожений, навіки залишився лежати там, гниючи та перетворюючись на тлін.
А небіжчики і далі працювали у садах Вачарна, не відаючи про Улдуллину смерть, і далі доглядали кіз і велику худобу та, як і раніше, пірнали по перли у темне, бурхливе море.
І Ядар, прикликаний з нічогості до примарного, присмеркового стану існування, жив і працював разом з усіма. Лише туманно пригадував він усі ті різноманітні події, що відбувалися до його смерті; полум’яні дні його юності у Зайрі стали для нього менше, ніж попелом. І та обіцянка, яку дали йому Вачарнові сини, і його надія врятуватися втечею разом із Далілі нині втратили будь-яке значення, а смерть Улдулли він сприйняв лише як зникнення тіні. А втім, його і досі з примарною тугою вабило до Далілі, й щодня він ходив за нею слідом, і знаходив примарну розраду в її близькості; і щоночі він лежав коло неї, і вона сповнювала його примарні сни тьмяною солодкістю. І той швидкоплинний розпач, який мордував його колись, і тривалі тортури бажання й розлуки нині зблякли та були забуті; він розділив із Далілі примарне кохання і тьмяну втіху261.
Чорний Владарю зла та страху, пане усього безладдя!
З твоєї ласки, каже твій пророк,
Чарівники по смерті здобувають нові сили,
А відьми знову дихають в тліні могили
Й такі шаленії снують ілюзії й закляття,
Які лиш ламії злостиві насилають;
Й похованії трупи милістю твоєю утрачають
Свій страхітливий образ, й нечестивеє кохання
Спалахує в огидних склепах серед ночі панування;
Й на твою честь вчиняють упирі офірування —
Кров зі своїх горлянок рясно вивергають,
Немов циноброве вино з великих глеків розливають,
І потопають саркофаги в тім жертовнім узливанні.
Згідно зі звичаєм, який побутував у стародавньому Тасууні, похорон Ілалоти — придворної пані при королеві Зантлічи, яка сама зробила себе вдовою, — став приводом для великої гульби і тривалих святкувань. Три дні лежала Ілалота, обряджена в урочисті шати, посеред величної бенкетної зали королівського палацу в Міраабі, на погребальних ношах, устелених різнобарвними східними шовками, попід рожевим балдахіном, який міг би запинати собою весільне ложе. Довкола небіжчиці від світання до смеркання, від прохолодного надвечір’я до спекотного досвітку невпинно й неослабно ринули та нуртували гарячкові хвилі похоронних оргій. Вельможі, двірські урядники, вартові, кухарчуки, астрологи, євнухи, усі шляхтянки, придворні пані та рабині Зантлічи брали участь у тому бучному й розгульному бенкетуванні, яке, вважалось, якнайкраще пасувало для вшанування померлих. Співали несамовитих пісень і непристойних пісеньок, і танцівники в запаморочливому шаленстві кружляли під любосні благання невтомних лютень. Вина та міцні трунки потоками лилися з величезних амфор; столи парували ряснотою пряних м’ясних страв, з яких наскладали цілі пагорби і повсякчас їх поповнювали. Питці щедро підносили узливання Ілалоті, й невдовзі тканина її нош так зарясніла плямами пролитого вина, що набула темнішого відтінку. Зусібіч навколо неї, переплівшись у безладних позах або самотою розпростершись долілиць, лежали ті, хто віддався на́дміру любощів або надмі́ру щиро прикладався до чарки. З напівзаплющеними очима та злегка розтуленими вустами, в рожевій тіні, яку відкидала запона катафалка, Ілалота анітрохи не була схожа на небіжчицю, а радше мала вигляд сплячої імператриці, яка безсторонньо владарює і над живими, і над померлими. Багато хто з бенкетарів помітив цей вираз, а також те, що її природна врода якимось дивовижним чином стала ще пишнішою; і дехто казав, що вона має такий вигляд, немов очікує поцілунку коханця, а не поцілунків хробаків.
На третій вечір, коли було засвічено латунні лампи і вгору здійнялися численні язички полум’я, а обрядові гуляння вже добігали кінця, до королівського двору повернувся лорд Тулос, відомий як коханець королеви Зантлічи. Попереднього тижня він від’їздив до західного кордону королівства, щоб навідати свої тамтешні володіння, і ще не чув про Ілалотину смерть. Досі нічого не відаючи, він увійшов до зали, коли сатурналії вже почали вщухати, а полеглі гульвіси значно переважали числом тих, хто ще й досі рухався, пив і бешкетував.
Тулос без особливого подиву окинув оком розгардіяш у залі, адже подібні картини ще змалечку були йому знайомі. А тоді, наблизившись до нош, він із певним здивуванням упізнав ту, що лежала на них. З-поміж численних панянок Мірааба, прихильності яких добивався цей розпусник, Ілалоті вдавалося мати над ним владу довше за більшість, і подейкували, що коли він, зрештою, її зрікся, вона тужила більше за будь-яку іншу. Місяць тому Тулос проміняв її на Зантлічу, яка виявляла йому своє благовоління у вельми недвозначний спосіб, і він покинув Ілалоту, хоча, либонь, і не без жалю: адже роль коханця королеви, дарма що вигідна і не позбавлена приємності, була, втім, дещо небезпечна. Зантліча, на думку загалу, позбулася покійного короля Арчейна за допомогою знайденого у гробниці фіала з отрутою, яка своєю винятковою витонченістю і силою завдячувала мистецтву стародавніх чаклунів. Усунувши перешкоду, королева брала собі численних коханців, і ті з них, які не змогли їй догодити, незмінно знаходили загибель, і то не менш наглу, ніж та, що спіткала Арчейна. Вона була вередлива, понадміру вибаглива, вимагала цілковитої вірності, і це дещо надокучало Тулосові, тож він, пославшись на необхідність залагодити нагальні справи у своєму віддаленому володінні, тішився нагоді перебути тиждень подалі від королівського двору.
А тепер, стоячи коло небіжчиці, Тулос геть забув про королеву. Йому пригадалися літні ночі, солодкі від медвяних пахощів ясмину та від ясминово-білої вроди Ілалоти. Навіть менше за інших міг він повірити, що вона померла: адже її теперішній вигляд аніскільки не відрізнявся від того, якого вона так часто набувала за часів їхніх давніх зустрічей. Щоб удовольнити його примху, вона вдавала млявість і податливість глибокого сну чи смерті; у такі моменти він кохав її з нестримним запалом, до якого не домішувалася бентега від тієї пантерячої жаги, з якою вона зазвичай відповідала на його пестощі або запрошувала до них.
Щомиті сильніше, неначе під дією якогось могутнього чаклунства, ним опановувала вельми дивна галюцинація, й здавалося йому, що він знову став коханцем із тих утрачених ночей, і знов увійшов до оповитої зеленню альтанки в палацових садах, де Ілалота чекала на нього на всіяному звіяними пелюстками ложі, лежачи горілиць із грудьми такими ж нерухомими, як і обличчя та руки. Навколо нього була заюрмлена зала, але Тулос того більше не усвідомлював: високі язики полум’я, розпашілі від вина обличчя перетворилися на залитий місяцевим сяйвом партер із квітами, які сонно кивали своїми голівками, а голоси придворних стали щонайбільше ледь чутним подихом вітру серед кипарисів і ясмину. Його огорнули теплі, збудливі пахощі червневої ночі; і знов, як і колись, здавалося йому, що пахощі ті линуть від Ілалоти не менше, ніж від духмяних квітів. Спонукуваний нестримною жагою, він нахилився над нею й відчув, як її холодна рука мимоволі поворухнулася під його цілунком.
А тоді, спантеличений, наче сновида, якого грубо розбудили, він почув голос, що з тихою злобою просичав йому на вухо:
— Чи не забувся ти бува, мій лорде Тулосе? Але, воістину, мені не випадає тому дивуватися, бо ж і багато хто з моїх леґінів вважає, що в смерті вона ще прекрасніша, ніж за життя.