Кларк Смит – Зібрання творів (страница 18)
У невимовному жаху дослуха́вся він до того гармидеру, й невдовзі голос Дуні став виразнішим і перекрив собою решту, і багатоголосий галас і бурмотіння вщухли, ніби натовп, який принишк, аби почути свого речника. І почув Еваг голос Дуні, який промовляв:
— Хробак спить, але ми, кого цей хробак пожер, не спимо. Жахливо одурив він нас, адже з’являвся до наших домівок уночі, пожираючи наші тіла одне по одному, поки спали ми під тими чарами, які він на нас наслав. Він з’їв наші душі так само, як наші тіла, й воістину, тепер ми є частиною Рлім Шайкорта, однак існуємо лише немов у темній та сморідній в’язниці; і поки хробак не спить, ніхто з нас не має ані особистості, ані свідомості, але всі ми злиті воєдино з позаземним єством Рлім Шайкорта.
Тому, о Еваже, вислухай ту істину, яку ми довідалися завдяки нашій єдності з хробаком. Він урятував нас від білої погибелі та взяв на Йікілт з тієї причини, що лише ми з усього людства, чаклуни, відомі своїми видатними досягненнями та майстерністю, можемо витримувати те смертельне крижане перетворення, якого ми зазнали, ставати тими, хто дихає безповітряною порожнечею, і внаслідок цього, зрештою, робимося придатними на спожиток таким істотам, як Рлім Шайкорт.
Великим і жаским є цей хробак, і жодна жива людина не може навіть уявити того місця, звідки він прибув і куди повернеться. Й усевідним є хробак, лише невдогад йому, що ті, кого він пожер, пробудилися та свідомі всього, що коїться, поки він перебуває у глибокому сні. Але хробак, хоча й прадавніший за предковічні світи, не є безсмертним і має певну вразливість. Той, хто відає про час і спосіб скористатися з тієї вразливості та має достатньо мужності для цієї справи, з легкістю може його вбити. Час для цього діяння припадає на період його сну, тож ми заклинаємо тебе вірою Великих Древніх: вихопи з піхов того меча, якого носиш під мантією, і встроми в бік Рлім Шайкортові — адже саме у такий спосіб його можна вбити.
Лише так, о Еваже, покладеш ти край просуванню блідої смерті, і лише так ми, твої побратими у чаклунстві, здобудемо звільнення від нашої сліпої неволі та ув’язнення, а з нами і багато тих, кого хробак зрадив у давні роки та у далеких світах. І лише звершивши це діяння, уникнеш ти блідої та огидної хробакової пащі й не животітимеш надалі в лихій чорноті його черева, як якась примара поміж інших примар. Одначе знай, що той, хто вб’є Рлім Шайкорта, неминуче мусить загинути й сам.
Цілковито приголомшений почутим, Еваг розпитував Дуні та швидко дістав відповіді щодо всього, про що питав. І зчаста до нього озивався голос Укс Лоддана, а часом лунало нерозбірливе бурмотіння, немовби до нього хотіли докричатися ще й інші з примар, поневолених у такий мерзенний спосіб. Багато довідавсь Еваг про походження та сутність того хробака; й розповіли йому таємницю Йікілту, і про спосіб, завдяки якому Йікілт приплинув з трансарктичних заток, щоб мандрувати морями Землі. І, слухаючи цю оповідь, відчував чорнокнижник чимдалі дужчу відразу та зненависть, і це попри те, що від численних діянь темного чаклунства та викликання демонів його тіло та душа вже давно затвердли й зробилися нечутливі до пересічних жахіть. Утім, негоже було б оповідати про те, що́ він тоді довідався.
Врешті-решт у бані запала тиша, адже хробак міцно спав, і Еваг волів більше не розпитувати привида Дуні; а ті, що були ув’язнені разом з Дуні, схоже, чекали та стежили за ним у мертвому безгомінні.
А що був Еваг чоловіком великої відваги та рішучості, то більше не баривсь, а вихопив з піхов зі слонової кості свого короткого, але добре загартованого бронзового меча, якого завжди носив на перев’язі. Підступивши ближче до п’єдесталу, він вгородив клинок у непомірно роздуту масу Рлім Шайкорта. Клинок увійшов у хробакову плоть, краючи та прохромлюючи її так легко, ніби чаклун встромив його в якийсь велетенський міхур, і не зупинив його руху навіть широкий ефес; і Евагову правицю цілком затягло до рани слідом за мечем.
І завважив чаклун, що хробак і не затремтів, і не поворухнувся, але з рани зненацька хлинув потік чорної речовини, що ставала дедалі рідшою, струменіла дедалі швидше та непереборно затоплювала долівку, аж поки вирвала вона меча з Евагової руки й віднесла од нього, наче стрімка течія млинівки. Гарячіша за кров, курячись якимось дивним, схожим на пару серпанком, цебеніла та рідина на його руки й захлюпувала йому вбрання, вивергаючись на долівку. Рідина швидко залила собою кригу під чаклуновими ногами, але й далі била ключем, ніби з якогось невичерпного джерела нечестивості; вона поширювалася всюди, утворюючи калюжі та струмочки, що зливалися воєдино.
І тоді Еваг хотів був утекти, та коли дістався він початку сходів, чорна рідина, прибуваючи та плинучи дедалі швидше, вже сягала йому гомілок, а тоді, випередивши його, ринула униз сходами, неначе водоспад в якійсь крутосхилій печері. Рідина ставала дедалі гарячішою, вона кипіла та пухирилася; аж ось потік став дужчим, підхопив чаклуна, неначе зловорожими руками, та потягнув його за собою. Тепер Евагові було страшно пробувати спуститися сходами, що вели додолу, але й в усій бані не було жодного місця, куди б він міг видертися в пошуках рятунку. Він розвернувся спиною до сходів і, борючись із течією й намагаючись знайти на долівці опору для ніг, невиразно розгледів крізь запону сморідних випарів розпростерту на престолі масу Рлім Шайкорта. Рана на боці хробака страхітливо розширилася, і з неї, наче вода, що рине крізь прорвану греблю, виливався бурхливий потік, здіймаючись великими хвилями навколо п’єдесталу; а втім, немовби являючи ще один приклад неземної природи хробака,
Того дня командам кількох купецьких галер у морі на схід від середньої Гіпербореї випало побачити нечувану річ. Адже — подумати лишень! — коли вони поспішали на північ, вертаючи з далеких океанських островів, з попутним вітром, який допомагав їхнім веслам, то перед самим полуднем побачили якийсь страхітливо неосяжний айсберґ, чиї гострі вершини і стрімчаки бовваніли високо, неначе гори. Частина айсберґа випромінювала якесь химерне світло; а з його найвищої вершини лився бурхливий чорнильно-чорний потік; всі крижані бескиди та уступи немовби перетворилися на річкові пороги, каскади і водоспади, вкриті покровом тієї самої плинної чорноти, яка курилася, немов закипіла вода, коли її струмені поринали в океан. І море навколо тієї крижаної гори надовго захмарилося та помережилося темними смугами, немовби ним розтеклася чорнильна рідина, яку випускає каракатиця.
Боялися моряки підплисти ближче, але, пройняті святобливим жахом і над усяку міру зачудовані, вони облишили свої весла та відпочивали, спостерігаючи за айсберґом, а тим часом вітер ущух, тож галери увесь той день дрейфували в межах овиду крижаної гори. Вони бачили, що той айсберґ швидко зменшувався, танучи так, немов його поглинало якесь незнане полум’я; і саме́ повітря увібрало в себе дивовижне тепло, й вода навколо їхніх кораблів стала теплою. Один по одному тепло вкривало крижані стрімчаки айсберґа мережею струмків і цілковито їх роз’їдало; величезні шматки відпадали від нього і з гучним плюскотом поринали у воду; ось уже пощезла його найвища вершина, проте чорнота й далі вивергалася з крижаної гори, неначе з незглибимого водограю. І час від часу здавалося спостерігачам, ніби вони бачили споруди, що розпадалися на частини та обвалювалися в океанські води поміж уламків криги; однак не мали вони в тому певності, адже все застилав серпанок випарів, що невпинно клубочилися та здіймалися вгору. До заходу сонця айсберґ зменшився настільки, що його маса стала не більшою за звичайнісіньку плавучу крижину, а втім, чорнота ще й досі била з нього ключем і струменіла його поверхнею. А тоді на нього накотилася хвиля, він занурився під воду, і його химерне світло остаточно згасло. Ніч, яка запала потому, була безмісячна, тож айсберґ зник з очей; тоді здійнявся, налетів південний буревій, і на світанні в морі не лишилося й сліду велетенської крижини.
Про події, викладені вище, було складено чимало розмаїтих легенд, які поширилися Му Туланом і всіма найвіддаленішими королівствами та архіпелагами Гіпербореї, аж до найпівденнішого острова Осжтрор. Та немає правди у таких оповідках, адже дотепер ще жодна людина не відала правди про ті події. Але я, чаклун Ейбон, завдяки своїм некромантським чарам прикликавши дух Евага, який донині блукає хвилями, довідався від нього правдиву історію хробакового пришестя. І записав я її у книзі цій, опустивши те, про що слід було змовчати, щоб зглянутися над слабкістю смертних і вберегти їхній здоровий глузд. І читатимуть люди цей літопис, як і численні джерела прадавніх знань, у далекому майбутньому, через багато років після пришестя і танення великого льодовика76.