Кларк Смит – Зібрання творів (страница 20)
Голосом, який був тонкий і тремкий, неначе привид його колишнього голосу, він промовив заклинання, що служить для вигнання прикликаного фантома. Постать Найлісси розтанула в повітрі, неначе дим, а місяцеве сяйво, яке її оточувало, змінилося останніми променями вечірнього сонця. Малиґріс обернувся до гадюки і з меланхолійним докором у голосі мовив до неї:
— Чому ти не застерегла мене?
— А чи була б з тієї застороги користь? — прозвучало зустрічне запитання. — Усе знання належить тобі, Малиґрісе, за винятком цієї речі; у жодний інший спосіб не зміг би ти її навчитися.
— Якої речі? — запитав маг. — Я не навчився нічого, окрім марноти мудрості, безсилля магії, пустоти кохання й оманливості пам’яті… То скажи мені, чому не зміг я викликати до життя тієї самої Найлісси, яку я знав чи думав, що знав?
— Воістину Найліссою була та, яку ти прикликав і побачив, — відповіла гадюка. — До цієї міри твоя некромантія була потужною, одначе жодні некромантські чари не змогли б викликати з небуття ані твоєї втраченої юності, ані палкого й нелукавого серця, що кохало Найліссу, ані тих пристрасних очей, які тоді дивилися на неї. Це, мій володарю, й була та річ, якої ти мав навчитися85.
Існує багато неймовірних оповідей, нерозказаних, незаписаних, яким не судилося зберегтись ані в літописах, ані в пам’яті людській, які були втрачені й недоступні для здогаду та уяви; вони сплять, огорнуті подвійним мовчанням недосяжно далекого часу та простору. Хроніки Сатурна, архіви Місяця часів його розквіту, легенди Антилії87 та Моарії88 — усі вони сповнені непомисливими й забутими дивами. Дивовижними є численні історії, які приховує мовчання світлових років Полярної зорі та самої Галактики, та нема дивовижнішої, нема неймовірнішої історії, ніж оповідь про Готара та Евідона і про їхню мандрівку на планету Сфаномої з останнього острова затонулої Атлантиди. Слухайте ж, адже оповісти цю історію можу один лиш я, хто уві сні ввійшов до того незмінного центру, де минуле й майбутнє завжди перебувають в одному часі з теперішнім89; і побачив істинний перебіг тих подій; і, пробудившись, утілив побачене в слова.
Готар і Евідон були братами у науці так само, як і братами за кров’ю. Були вони останніми представниками довгої низки славетних винахідників і дослідників, кожен з яких більшою чи меншою мірою посприяв накопиченню знання, мудрості та наукової потуги тієї величної цивілізації, що розвинулася впродовж довгих земних циклів. Один по одному вони та їхні вчені побратими здобували знання сокровенних таємниць геології, хімії, біології, астрономії; вони приборкували стихії, стримували море, сонце, повітря та силу тяжіння, змушуючи їх служити потребам людини; врешті-решт вони винайшли спосіб, який дозволяв вивільняти буревійну силу атома, щоб на власний розсуд знищувати, перетворювати та перебудовувати молекули матерії.
Хай там як, а за іронією, яка супроводжує усі перемоги та здобутки людини, поступ в опануванні законів природи збігся в часі з глибинними геологічними змінами і зрушеннями тектонічних плит, які спричинили поступове занурення Атлантиди під воду. Цей процес тривав епоха за епохою, еон за еоном: величезні півострови, морське узбережжя, високі гірські пасма, рівнини та плато, що рясніли великими містами, — усі вони свого часу були вкриті хвилями потопу й поринули на дно. Успіхи науки уможливили більш точне передбачення часу та місця майбутніх катаклізмів, однак нічого не можна було вдіяти, щоб їх відвернути.
У дні Готара та Евідона всім, що залишилося від колишнього континенту, був великий острів, званий Посейдонісом. Було добре відомо, що цьому острову з його багатими морськими портами, пам’ятками мистецтва та архітектури, які пережили цілі еони, з родючими, віддаленими від берега долинами та горами, що здіймали вкриті снігами шпилі над напівтропічними джунглями, судилося зануритися у глибінь вод ще до того, як сини та доньки теперішнього покоління досягнуть зрілості.
Як і багато хто з їхнього роду, Готар із Евідоном чимало років присвятили дослідженню потаємних телуричних90 законів, що керували невідпорним наближенням катастрофи; прагнули вигадати способи їй запобігти чи, принаймні, сповільнити її настання. Але тут були задіяні сейсмічні сили, що надто глибоко корінилися в самій земній природі й чинили надто потужний вплив, щоб мати змогу контролювати їх бодай у якийсь спосіб і бодай якоюсь мірою. Жоден магнітний механізм, жодна зона стримувальної сили не були достатньо могутніми, щоб протистояти їм. Коли двоє братів уже наближалися до середнього віку, вони усвідомили, що всі їхні зусилля від початку були марними; і хоч люд Посейдонісу продовжував вважати їх за можливих рятівників, чиї знання та можливості були майже надлюдськими, вони потай облишили спроби врятувати приречений на загибель острів і віддалилися з Лефари, стародавнього осідку їхнього роду понад морем, до своєї усамітненої обсерваторії та лабораторії високо в горах у внутрішній частині Посейдоніса.
Тут, маючи у своєму розпорядженні успадковане багатство, брати забезпечили себе не лише усіма відомими інструментами та матеріалами для наукової діяльності, але й до певної міри оточили себе предметами особистої розкоші. Вони були відокремлені від світу сотнями прямовисних скель і урвищ, а також багатьма лігами91 майже непрохідних джунглів; це відлюддя видавалося братам середовищем, найпридатнішим для тих трудів, які вони замислили звершити і справжньої природи яких нікому не розголошували.
В астрономічних студіях Готар із Евідоном пішли далі за решту сучасних їм учених. В Атлантиді вже давно були відомі істинний характер і взаємозв’язок землі, сонця, місяця, планетарної системи та зоряного всесвіту, але брати робили сміливіші припущення, а їхні розрахунки були глибшими й точнішими за будь-чиї. Вдивляючись у потужні збільшувальні дзеркала своєї обсерваторії, вони приділяли особливу увагу сусіднім планетам, сформували правильне уявлення про їхню відстань від Землі, визначили їхні відносні розміри та дійшли думки, що декілька з них або, можливо, всі вони могли бути населені подібними до людей створіннями, а якщо й не були населені, то, вірогідно, здатні були підтримувати людське життя.
Планетою, що розбудила їхню цікавість і викликала розмислів більше, ніж будь-яка інша, була Венера, яку атланти знали під йменням Сфаномої. Зваживши на її розташування, Готар і Евідон припустили, що вона може нагадувати Землю кліматичними умовами та мати всі передумови для розвитку життя.
А та потаємна праця, якій вони присвятили нині усю свою енергію, полягала не в чому іншому, як у винайденні засобу пересування, за допомогою котрого можна було б полишити острів, якому загрожував океан, і вирушити в мандрівку на Сфаномої.
Щодня працювали брати над удосконаленням свого винаходу, щовечора спрямовували погляди у небеса, що мінилися разом із порами року, і вдивлялися вони в об’єкт своїх роздумів — осяйну кулю, яка висіла у смарагдових вечірніх сутінках Посейдонісу або ж над оповитими фіолетовим серпанком височинами, на яких невдовзі мали відбитися шафранові сліди світанку. І щоразу вони віддавали себе дедалі сміливішим задумам, дедалі дивовижнішим і небезпечнішим діянням.
Засіб пересування, який будували брати, був замислений з усеосяжним передбаченням тих проблем, з якими вони мали зустрітися, усіх тих труднощів, які доведеться подолати. В Атлантиді вже багато епох використовували різноманітні повітряні машини, однак брати знали, що жодна з них навіть у пристосованому вигляді не придасться для їхньої мети. Машина, яку вони врешті-решт, по тривалому плануванні та численних дискусіях, спроєктували, була досконалою сферою, схожою на мініатюрний місяць, адже брати дійшли висновку, що саме таку форму мають усі тіла, які мандрують крізь ефірні простори. Сфера, яку вони будували, мала подвійні стіни з металевого сплаву, таємницю виготовлення якого вони віднайшли самі — сплаву, що був водночас легший та міцніший за будь-який інший знаний хімією чи мінералогією матеріал. Була у сфері дюжина невеличких круглих віконець, захищених міцним склом, і двері з того самого сплаву, що й стіни, які зачинялися з герметичною щільністю. Енергія атомів, які вибухали в залютованих циліндрах, мала забезпечувати рушійну та левітаційну сили, а також повинна була служити для обігріву внутрішнього простору сфери супроти абсолютного холоду космосу. Згущене повітря мало зберігатися у ємностях з електруму і випаровуватися через певні проміжки часу, щоб створювати придатну для дихання атмосферу. І, зваживши, що мірою їхнього віддалення від Землі сила земного тяжіння чимдалі зменшуватиметься, а тоді й зникне, брати обладнали підлогу сфери магнітною площиною, яка мала відтворювати ефект тяжіння і в такий спосіб усувати будь-які тілесні небезпеки та незручності, яких в іншому разі вони могли б зазнавати.
У всіх цих трудах їм допомагали лише нечисленні раби, представники тубільної раси Атлантиди, котрі уявлення не мали про мету, з якою будувалася та машина, і які, щоб зберегти таємницю та бути певними в їхній цілковитій надійності, були дібрані з-поміж глухонімих. Жодні відвідувачі не заважали братам втручанням, адже серед мешканців острова панувала мовчазна згода, що Готар і Евідон зайняті сейсмологічними дослідженнями, які потребують зосередження водночас і глибокого, і тривалого.