Кларк Смит – Зібрання творів (страница 17)

Весь час на південь плив велетенський айсберґ, несучи смертельну зиму до країв, над якими високо сяяло літнє сонце. І Еваг тримав свої думки при собі та в усьому наслідував звичаї, яких дотримувалися Дуні, Укс Лоддан і решта чаклунів. Через певні проміжки часу, що вивірялися рухом приполярних зірок, вісім чаклунів сходили нагору, до високого чертогу, в якому постійно перебував Рлім Шайкорт, напівзгорнувшись на своєму крижаному п’єдесталі. Там, справляючи ритуал, ритми якого відповідали частоті падіння схожих на очі сліз, якими плакав хробак, а колінопреклоніння здійснювалися влад із розверзанням і стулянням його рота, чаклуни віддавали Рлім Шайкортові належне величання. Іноді хробак мовчав, а іноді промовляв до них, наново повторюючи дані ним туманні обіцянки. І довідавсь Еваг від інших чорнокнижників, що впродовж кожної фази новомісяччя хробак поринав у сон, і лише на той час криваві сльози припиняли падати, а рот переставав стулятися та роззявлятися. 

Коли надійшла пора третього повторення ритуалу поклоніння, сталося так, що до вежі піднялося лише семеро чаклунів. Еваг, полічивши їх, виявив, що бракувало одного з п’яти чужоземців. Опісля він запитав про це Дуні та Укс Лоддана й на миґах повторив свої розпити чотирьом північанам, одначе скидалося на те, що доля відсутнього чорнокнижника була таємницею для них усіх. Відтоді про зниклого чаклуна нічого не було чути, і Еваг, довго та глибоко розмірковуючи над цим випадком, дещо занепокоївся, адже впродовж церемонії у чертоговій вежі йому видавалося, що хробак став важчим і ширшим на вигляд, аніж будь-коли дотепер. 

Потайки розпитував він інших чаклунів, якого харчування потребував Рлім Шайкорт, але щодо цього було чимало сумнівів і суперечок. Укс Лоддан обстоював думку, що хробак харчувався не чим менш особливим, як серцями білих арктичних ведмедів, у той час як Дуні присягався, що його правною поживою була китова печінка. Але, наскільки їм було відомо, хробак не їв упродовж їхнього перебування на Йікілті; обоє стверджували, що проміжки між його годівлями були довшими, ніж у будь-якого земного створіння, й обчислювалися не годинами чи днями, а цілими роками. 

Під сонцем, що підбивалося дедалі вище, айсберґ і далі плинув в обраному напрямку, стаючи чимдалі неозорішим і страхітливішим; і знову, в призначений зорями час, який припадав на передполудень кожного третього дня, чаклуни збиралися перед Рлім Шайкортом. Цього разу усіх збентежило те, що стало їх лиш шестеро; і зниклим чорнокнижником був іще один із чужоземців. А хробак ще дужче збільшився; тепер його зростання було видиме як потовщення всього його тіла від голови до хвоста. 

Вважаючи ці обставини лихою передвісткою, шестеро чаклунів, кожний своєю власною мовою, звернулися до хробака зі сповненим страху проханням, благаючи його повідати їм долю їхніх пощезлих побратимів. І відповів їм хробак, і мова його була зрозуміла і Евагові, і Укс Лодданові, і Дуні, і кожному з трьох північан, і кожному з присутніх здавалося, що до нього звертаються його рідною мовою. 

— Це питання є таїною, щодо якої всі ви у належний час дістанете просвітлення. Знайте таке: ті двоє, що пощезли, ще й досі є присутні; і вони ще, як я й обіцяв, розділять з вами позаземну мудрість і панування Рлім Шайкорта. 

Опісля, коли вони вже спустилися з вежі, Еваг обговорив із двома туласкійцями тлумачення цієї відповіді. Еваг притримувався думки, що значення тих слів було зловісним, адже, воістину, їхні зниклі товариші могли бути присутні лишень у хробаковім череві, одначе співрозмовники заперечували й казали, що ті люди зазнали більш містичного перетворення, і зараз пощезлі вже піднеслися за межі людського зору та слуху. Очікуючи, що у призначений час і вони своєю чергою зазнають якогось піднесеного апофеозу, Дуні з Укс Лодданом негайно присвятили себе приготуванням, які полягали в молитвах і аскезі. Однак Еваг і досі був сповнений страху; не міг він довіряти двозначним хробаковим запевненням, і сумнів залишався з ним повсякчас. 

Прагнучи угамувати свій сумнів і, можливо, знайти якийсь слід зниклих полярійців, він подався досліджувати могутній айсберґ, на зубчастих вершинах якого його власний дім і домівки решти чорнокнижників примостилися, неначе крихітні рибальські хатинки на океанських скелях. Інші чаклуни відмовилися супроводжувати Евага в його пошуках, боячись, що можуть накликати на себе хробакову неласку, тож Еваг, не зустрівши перешкод, блукав Йікілтом від краю і до краю, немов якимось обширним плато, оточеним гірськими вершинами та відрогами; ризикуючи, спинався на горішні схили й спускався до глибоких розколин і каверн, яких не досягало сонячне проміння і де не було іншого світла, окрім дивного світіння неземної криги. Він побачив, що у тутешніх крижаних стінах, наче у камені глибоких підземних верств, були занурені оселі, подібних до яких люди ніколи не будували, й судна, які могли належати хіба що іншим епохам чи світам, але ніде не зміг він виявити присутності жодного живого створіння; ані жодний дух, ані примара не відгукнулися на некромантські приклика́ння, які він часто промовляв, ідучи понад проваллями та проходячи порожнинами в кризі. 

Тож Евага й далі сповнювало передчуття хробакового віроломства, і вирішив чаклун, що недремно пильнуватиме всю ніч напередодні наступного відправлення величальних обрядів; ще звечора впевнився він, що решта чаклунів, яких зараз лишалося п’ятеро, влаштувалися на ніч у своїх окремих будинках. Пересвідчившись у цьому, він сів і став невідривно спостерігати за входом до вежі Рлім Шайкорта, який було чітко видно з його вікон. 

Химерним і холодним було сяйво того айсберґа в пітьмі, адже від криги постійно лилися промені, подібні до світла замерзлих зірок. Місяць, який нещодавно проминув повню, рано піднявся над морськими просторами на сході, однак Еваг, недремно чатуючи при своєму вікні, бачив, що жодна видима постать не з’являлася з вежі і жодна не проникала до неї. Опівночі його огорнула раптова дрімота, подібна до тої, яку відчуває людина, випивши якогось опійного вина, й не зміг він більше продовжувати свою варту, але глибоко та безпробудно проспав решту ночі. 

Наступного дня чаклунів, які зібралися у крижаній бані та воздали шану Рлім Шайкортові, було лише четверо. Й помітив Еваг, що ті двоє, яких бракувало зараз, також належали до чужоземців і значно поступалися своїм побратимам зростом та статурою. 

Після цього Евагові супутники щезали один по одному, й щоразу це ставалося ночами, які передували церемонії поклоніння. Наступним зник останній з полярійців; і сталося так, що до вежі прийшли лише Еваг, Укс Лоддан і Дуні; а тоді — тільки Еваг і Укс Лоддан. І жах щодня сильніше проймав Евага, адже відчував він, що гряде його час, і вже ладен був кинутись у море з високих крижаних валів Йікілту, якби не Укс Лоддан, який помітив цей намір і застеріг його, що жодна людина, яка була призвичаєна до холоднечі та розрідженого ефіру цього айсберґа, вже не могла полишити його і знову жити в сонячному теплі та земному повітрі. Й скидалося на те, що Укс Лоддан геть не усвідомлював навислої над ним загрози і був схильний вбачати якесь езотеричне значення в чимдалі ширшому та довшому громадді білого хробака та у зникненні чаклунів. 

Тож сталося так, що на ту пору, коли місяць у небі зменшився до тонкого серпика, а тоді й геть потемнішав, Еваг із безмежним тремом і огидою незграбними кроками спинався до високої вежі, аби постати перед Рлім Шайкортом. А коли він, опустивши очі долу, увійшов до крижаної бані, то виявив, що з усіх, хто мав справляти обряд поклоніння, залишився він сам. 

Параліч страху охопив його, коли він шанобливо вклонився; ледь насмілився чаклун підвести очі та поглянути на хробака. Та щойно почавши виконувати усталені колінопреклоніння, Еваг помітив, що червоні сльози Рлім Шайкорта більше не падають на пурпурові сталагміти; не лунало й жодного з тих звуків, які хробак зазвичай видавав, постійно роззявляючи й стуляючи свого рота. Врешті-решт наважившись поглянути вгору, чаклун уздрів мерзенно товсту масу чудовиська, яке зробилося таким великим завтовшки, що боки його звисали над краями п’єдесталу; побачив чаклун, що рот і очниці Рлім Шайкорта були заплющені, немовби той перебував у глибокому сні. І тоді згадав Еваг, як ворожбити з Туласку розповідали йому: щораз у фазі нового місяця хробак поринав у сон, він геть забув про це в своєму надзвичайному страхові та поганих передчуттях. 

Украй збентежився Еваг, адже всі ті ритуали, яких він навчився від своїх побратимів, слід було виконувати лише тоді, коли сльози Рлім Шайкорта падали на долівку, а його рот із розміреною послідовністю розверзався, стулявся й розверзався знову; він не дістав жодних настанов щодо того, які ритуали були догідними й належними для справляння під час глибокого сну хробака. І, охоплений великим сумнівом, він мовив стиха: 

— Чи пробудився ти, о Рлім Шайкорте? 

Й здалося йому, що на ті слова відгукнулася сила-силенна голосів, які долинали з блідої розпухлої маси, яка лежала перед ним. Звук тих голосів був химерно приглушений, але серед них розрізнив він вимову Дуні та Укс Лоддана; а ще чулося там невиразне низьке бурмотіння чужоземних слів, у якому Еваг упізнав мову п’яти полярійців; а на тлі цього гомону він спостеріг, або так йому лише здалося, незчисленні півтони, що не були ані голосами людей чи звірів, ані звуками, які могли видавати земні демони. І голоси ті стали гучнішими, й перетворилися на галас, подібний до того, що здіймає тлумище в’язнів у якомусь глибокому кам’яному мішку75.