Кейт Мосс – Гробниця (страница 79)
Леоні заклеїла конверт і написала на ньому адресу. Трохи подумавши, вона витягла з сумочки скляну пляшечку з парфумами та бризнула кілька крапель на конверт, як це часто робили героїні її улюблених романів. А потім піднесла його до губів і поцілувала, наче бажаючи залишити на ньому часточку самої себе.
Ось так. Готово.
Тепер лишалося тільки віддати листа хазяїнові готелю, щоб той, нічого не сказавши Анатолю, завтра в належний час передав цей лист мосьє Константу на площі Гамбета.
А потім вона просто чекатиме, що з того вийде.
У своєму номері напроти Анатоль сидів у кріслі, обхопивши голову руками. У стиснутому кулакові він тримав зібганого листа, що його приніс посильний до готелю приблизно за півгодини до того, як повернулася Леоні.
Листом ту цидулку можна було назвати лише приблизно. Тільки чотири слова, але вони розпеченим залізом обпекли Анатолеві душу.
ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ.
Ані підпису, ні адреси, проте Анатоль боявся, що він правильно зрозумів сенс листа. То була відповідь на єдине слово, що він його записав на останній сторінці свого щоденника, залишеного в Парижі: «КІНЕЦЬ».
Він безпорадно підняв голову. Очі його палали. Щоки запали та зблідли від нервового потрясіння.
Якимось чином Констант про все дізнався. І про бутафорський похорон на кладовищі Монмартр, і проте, що Ізольда жива, і про те, що зараз вони з нею тут, на півдні Франції. Він дізнався навіть про те, що наразі вони перебувають у цьому готелі.
Знав духівник. І священик.
Утім, вони не відали, у якому саме готелі зупинились Ізольда й Анатоль із Леоні.
Анатоль ледве змусив себе зосередитись. Він не міг дозволити собі гаяти час, розмірковуючи, як Констант міг про все це дізнатися, — цим він перейматиметься пізніше. Треба терміново вирішувати, як чинити просто зараз.
Пригадавши розпачливий вираз обличчя Ізольди, він безпорадно зіщулився. Він зробив би все, щоб приховати від неї цю вкрай неприємну новину, але вона зайшла в номер майже відразу після того, як принесли листа, тому він не зміг збрехати їй.
Буквально за кілька секунд від їхньої сьогоднішньої радості лишилися тільки спогади. Перспектива нового спільного життя, у якому більше не доведеться боятись і ховатися, знову вислизнула з їхніх рук.
Увечері Анатоль збирався поділитися з Леоні своїм щастям. Утім, після її сьогоднішньої жахливої та безвідповідальної поведінки він вирішив цього не робити. Його небажання розкрити їй таємницю й розповісти про те, що вони з Ізольдою збираються побратись, виявилося правильним. Леоні довела, що на неї не можна покладатися.
Анатоль підійшов до вікна, розсунув дерев’яні половинки віконниць і визирнув у шпарину надвір. На вулиці не було нікого, окрім якогось підпилого типа, що сидів під стіною напроти, підібгавши коліна й кутаючись у старий солдатський плащ.
Анатоль із хряскотом зачинив віконницю.
Звідки йому було знати, перебуває зараз Констант у Каркасоні чи ні? А якщо ні, то далеко він чи близько? Інтуїція підказувала йому, що найдоречніше було б негайно повернутися до Рен-ле-Бена.
Він покладав слабку надію на те, що якби Констант знав про Домен де ля Кад, то надіслав би листа саме туди.
Леоні чекала Анатоля у вестибюлі, мовчки склавши руки. Очі її світились погордою, але в душі вона ледь не вмирала зі страху, що хазяїн викаже її братові.
Анатоль спустився сходами, не промовивши до неї ані слова. Коло столика він коротко переговорив із хазяїном, потім вийшов повз сестру на вулицю, де очікував фіакр, щоб відвезти їх на залізничний вокзал.
Леоні полегшено зітхнула.
— Дуже вам вдячна, мосьє, — тихо сказала вона.
— Нема за що, мадемуазель Верньє, — відповів хазяїн і підморгнув. А потім похлопав себе по кишені піджака. — Я потурбуюся, щоб листа доправили за призначенням.
Леоні кивнула йому на прощання й поквапилася сходами вниз, щоб приєднатися до Анатоля.
— Залізай, — наказав він їй з екіпажа холодним тоном, наче звертався до лінивої служниці. Леоні спалахнула від образи.
Анатоль нахилився й дав візникові срібну монету.
— Жени якомога швидше!
Упродовж усієї короткої подорожі до вокзалу він не сказав сестрі ані слова. І навіть жодного разу не глянув на неї.
Екіпаж рухався через місто повільно, бо його вулиці були розмиті чи затоплені дощовою водою. Тому вони ледь не спізнилися на потяг і їм довелося захекано бігти по слизькій платформі до свого вагона першого класу в його голові. Кондуктор, який спеціально тримав для них двері, швидко впустив Анатоля й Леоні всередину вагона.
Двері з грюкотом зачинились. У кутку вже сиділи Ізольда й Маріета.
— Тітонько Ізольдо, що з вами?! — скрикнула Леоні, коли побачила її. Від її кепського настрою відразу й слід загув. У блідих щоках Ізольди не було ані кровинки, а очі почервоніли. Леоні здогадалася, що тітка недавно плакала.
Маріета підвелася.
— Гадаю, мені краще лишитися з мадамою, а не йти до свого вагона, — стиха сказала вона Анатолю.
— Я теж такої думки, — відповів він, не зводячи очей з Ізольди. — Зараз я домовлюся з кондуктором.
Сівши поруч з Ізольдою на лавку, він узяв її ослаблу й безвольну руку.
Леоні теж підсунулася до неї.
— Що ж сталося?
— Боюся, що я застудилась, — відповіла тітка. — А ще погода й подорож виснажили мене. — Вона підняла на Леоні свої сірі очі. — Мені дуже прикро, що через мене ти не зможеш сходити на концерт. Знаю, тобі дуже кортіло на ньому побувати.
— Леоні розуміє, що найголовніше — це твоє здоров’я, — різко сказав Анатоль, не даючи сестрі змоги говорити самій. — А ще вона розуміє, що ми не можемо ризикувати й застрягнути через негоду в цьому місті, навіть попри ту нерозважливу мандрівку, що її вона сьогодні здійснила.
От якби він одразу до мене так звернувся, я б і не мала підстав злитися на нього.
Образа за те, як жорстоко брат із нею повівся, знову сколихнулася в душі дівчини. Вона йому цього не подарує. Леоні вже встигла переконати себе, що Анатоль сам спровокував сварку й насправді вона нічого поганого не зробила.
Тому вона зітхнула, набурмосилася й утупилась у вікно.
Утім, коли вона, піддивляючись, чи реагує Анатоль на її невдоволення, мимохіть глянула на Ізольду, то знову відчула тривогу за її стан, яка почала витісняти з її свідомості спогад про чвари з братом.
Паровоз свиснув і видихнув клуби пари у вологе повітря. Потяг смикнувся, задрижав і повільно рушив уперед.
А вже за кілька хвилин на протилежну платформу зійшли з марсельського потяга інспектор Турон і ще двоє поліціянтів. Вони спізнилися приблизно на дві години через зсув на колії біля Безьєра, спричинений сильним і тривалим дощем.
Турона зустрічав інспектор Бушу з каркасонської жандармерії. Двоє чоловіків потисли один одному руки. Притискаючи до себе поли плащів і міцно насунувши на голови капелюхи, вони рушили до виходу, долаючи несамовитий поривчастий вітер.
Пішохідний тунель, що сполучав обидва боки станції, затопило водою, тому начальник станції чекав їх біля маленької службової хвіртки, що виходила на вулицю. Він міцно тримав ланцюжок, побоюючись, що поривом вітру хвіртку може зірвати з петель.
— Добре, що ви мене зустріли, Бушу, — мовив. Турон, зморений і роздратований після тривалої та некомфортної подорожі.
Бушу був огрядним червонопиким чоловіком передпенсійного віку, темноволосим та кремезної статури. Саме так, на думку Турона, і мав виглядати типовий мешканець півдня Франції. Проте невдовзі з’ясувалося, що Бушу — досить приязний чолов’яга, і страхи інспектора, щодо них, представників півночі, ба більше — парижан, місцеві поліціянти ставитимуться з підозрою, виявились безпідставними.
— Радий допомогти вам, — крикнув Бушу, долаючи шум вітру. — Хоча, мушу зізнатись, я дещо здивований, що така поважна персона, як ви, має особисто їхати в таку далечінь. Справа лише в тому, щоб повідомити Верньє про загибель його матері, еге ж? — Бушу зиркнув на Турона своїм хитрим оком. — Чи тут є щось важливіше?
Інспектор зітхнув.
— Сховаймося від цього вітру, і я вам усе розповім.
За десять хвилин вони зайшли до маленького кафе поруч із будівлею суду, де могли поговорити, не боячись, що їх можуть підслухати. Більшість клієнтів становили або колеги з жандармерії, або працівники місцевої тюрми.
Бушу замовив дві склянки місцевого лікеру «Ля мішлен» і, підсунувши стільця ближче, приготувався слухати. Туронові лікер видався засолодким, але він однаково був удячний колезі за пригощання. Поцмулюючи напій, інспектор почав викладати основні деталі справи.
Маргариту Верньє, удову комунара, а донедавна — коханку одного уславленого героя війни, знайшли вбитою в родинному помешканні ввечері в неділю, двадцятого вересня. Відтоді минув місяць, але їм так і не вдалося повідомити найближчих родичів загиблої, її доньку та сина, про горе, що їх спіткало.
І хоча підозрювати Верньє начебто не було причини, водночас спливло кілька подробиць, які не можуть не насторожувати. І не останньою з них є та, що він та його сестра навмисне намагалися замести свої сліди. Саме тому Турон і його люди не відразу дізналися, що мосьє та мадемуазель Верньє вирушили на південь з вокзалу Монпарнас, а не на захід чи північ із вокзалу Сен-Лазар, як уважалося спочатку.
— Правду кажучи, — зізнався Турон, — якби один з моїх працівників не виявив рішучості й винахідливості, ми б так більше ні про що й не дізналися.