Кейт Мосс – Гробниця (страница 78)

— Не дури мене, Леоні! — заволав Анатоль. — Я ж чітко й недвозначно заборонив тобі гуляти самій! Ти ж спекалась Маріети під якимось сміховинним надуманим приводом, і кудись ізникла. Де ти, в біса, була? Кажи, чорт тебе забирай!

Леоні витріщилась на нього, не вірячи своїм вухам. Він іще ніколи її не лаяв. Жодного разу. Ніколи.

— З тобою могло статися все, що завгодно! Молода дівчина, сама, та ще й у незнайомому місті! Усе, що завгодно!

Леоні зиркнула на хазяїна готелю, котрий прислухався до розмови з неприхованою цікавістю.

— Анатолю, будь ласка, — пошепки сказала вона. — Я тобі все поясню. Ходімо кудись в інше місце. До нашої кімнати, і я…

— Ти що, не послухалась мене й вийшла за межі Бастиди? — Він знову струснув її. — Ну?! Кажи!

— Ні, не виходила, — збрехала дівчина, надто налякана, щоб сказати правду. — Я гуляла на площі Ґамбета й милувалася чудовою архітектурою Бастиди. Так, я дійсно послала Маріету за парасолькою — каюся, мені не слід було цього робити, — але коли почався дощ, мені здалося, що краще десь сховатись, аніж залишатися на вулиці. Маріета говорила тобі, що ми ходили на Кур’єр Маж шукати тебе?

Обличчя Анатоля спохмурніло ще дужче.

— Вона мені цього не говорила, — коротко відказав він. — А ти нас бачила?

— Ні, я…

Проте Анатоль знову розходився.

— Навіть якщо це й так, дощ скінчився більше як годину тому. Ми домовилися зустрітись о пів на шосту. Чи воно вже вилетіло в тебе з голови?

— Ні, я про все пам’ятаю…

— У цьому місті просто неможливо переплутати час. Тут тебе на кожному кроці переслідують дзвони. Не бреши мені, Леоні! І не придурюйся, ніби ти не знала часу, я однаково тобі не повірю.

— А я й не збиралася цим виправдовуватись, — сказала вона тоненьким від страху голосочком.

— Де ти ховалася від дощу? — напосідав Анатоль.

— У церкві, — похапливо відповіла Леоні.

— У якій церкві? Де?

— Я не знаю, — перелякано пробелькотіла вона. — Десь поблизу річки.

Анатоль ухопив її за рукав.

— Скажи мені правду, Леоні. Ти ходила через річку до Сіте?!

— Та церква не в Сіте! — вигукнула вона ображеним тоном і розплакалася, через що образилась на брата ще більше. — Відпусти мене, Анатолю, ти робиш мені боляче.

— Хтось до тебе чіплявся? Ніхто не завдав тобі шкоди?

— Ти ж бачиш, що не чіплявся й не завдав, — відрубала Леоні, намагаючись висмикнути руку.

Брат глянув на неї з такою люттю в очах, до якої вона ніколи не доводила його раніше. Її холодні пальці слизнули в кишеню, де вона поклала візитівку мосьє Константа.

Якщо він зараз її знайде…

Анатоль на крок відступив від неї.

— Ти мене розчарувала, і я тобі більше не довіряю. — Холодність і байдужість його голосу пробрали Леоні до кісток. — Я сподівався, що ти людина зважена й відповідальна, а ти взяла й отаке накоїла.

Гнів спалахнув у душі дівчини, і вона вже була зібралась відказати йому, що не зробила нічого поганого, а лише пішла погуляти без супроводу, проте вчасно прикусила язика. Не було сенсу дратувати брата ще дужче.

Леоні опустила голову.

— Пробач мені, — мовила вона.

Він відвернувся.

— Іди до своєї кімнати та збирай речі.

Ні, тільки не це.

Очі Леоні блиснули непокорою. І її войовничий характер таки взяв гору.

— Збиратися? Чому це я маю збиратися?

— Не став мені зайвих запитань, Леоні. Іди й роби те, що я сказав.

Якщо вони поїдуть сьогодні ввечері, то вона не зможе зустрітися завтра на площі Ґамбета з Віктором Константом. Леоні ще сама не вирішила, іти на цю зустріч чи ні, та вона не хотіла, щоб її позбавили права вирішувати самій.

Що він подумає, коли я не прийду на концерт?

Леоні кинулась до брата й ухопила його за рукав.

— Будь ласка, благаю тебе, ти ж чув — я вже перепросила. Можеш покарати мене, як хочеш, але тільки не так. Я не хочу їхати з Каркасона.

Анатоль струсив її руку.

— Прогнозують нові буревії та паводки. Це тебе абсолютно не стосується, — суворо сказав він. — Через твій непослух мені довелося послати Ізольду на вокзал саму з Маріетою.

— Але ж концерт! — скрикнула Леоні. — Я хочу лишитися! Будь ласка! Ти ж обіцяв.

— Іди та збирай речі! Мерщій! — заволав брат.

Проте навіть зараз Леоні не могла змиритися з ситуацією.

— Що змусило тебе передумати й так раптово від’їжджати?! — напустилася вона на Анатоля, теж підвищивши голос до крику. — Це має якийсь стосунок до зустрічі Ізольди з її правниками?

Анатоль різко відсахнувся, наче вона його вдарила.

— Ні, не має.

Ні з сього ні з того він раптом припинив кричати. Вираз його обличчя подобрішав.

— Будуть іще у твоєму житті концерти, — сказав Анатоль примирливим тоном. — Багато концертів. — Він спробував обійняти сестру, але вона відштовхнула його.

— Я ненавиджу тебе! — скрикнула вона.

Із колючими слізьми на очах, анітрохи не зважаючи, бачить її хтось іще чи ні, Леоні злетіла сходами нагору, пробігла коридором до своєї кімнати, кинулась долілиць на ліжко — і розридалася.

Я не поїду, не поїду!

Утім, вона прекрасно знала, що нічого не зможе вдіяти. Своїх грошей у неї майже не було. Хай би якою була справжня причина їхнього рішення від’їжджати — Леоні не вірила, що то через погіршення погоди, — але вибору вона все одно не мала. Брат рішуче налаштувався покарати її й обрав для цього найпростіший та найефективніший спосіб.

Коли напад істеричного плачу минув, Леоні підійшла до гардероба, щоб перевдягнутись у сухе, але з отетерінням побачила, що в ньому не лишилося жодного з її вбрань, окрім дорожнього плаща. Через сполучні двері вона ввірвалася до вітальні номера люкс, але там теж нічого не знайшла — Маріета забрала геть усе.

Почуваючись найнещаснішою істотою у світі, страждаючи від важкої промоклої одягачки, яка вже починала шкрябати й муляти, Леоні зібрала особисті речі, що їх служниця лишила на столику, швидко накинула на себе плащ і вихором вилетіла в коридор, де наштовхнулася на Анатоля.

— Маріета нічого мені не залишила, щоб перевдягнутися, — гнівно вигукнула вона. — А я промокла й замерзла.

— То нічого, якось переживеш, — відказав Анатоль і, ввійшовши до своєї кімнати, гучно хряснув дверима.

Леоні крутнулася на підборах і кинулась назад, до свого номера.

Я ненавиджу його!

Вона йому віддячить. Вона намагалася поводитись належним чином і не зчиняти скандалу, але він сам підштовхнув її до різких кроків. Вона дасть знати мосьє Константу, чому вона не змогла додержати слова та прийти на концерт. Щоб він не думав про неї зле. Може, він навіть напише їй листа й висловить жаль стосовно того, що їхнє знайомство так швидко й жорстоко перервали.

Розпашівшись від почуття протесту, що вирувало в її душі, й налаштувавшись украй рішуче, Леоні кинулася до бюрка й узяла звідти аркуш паперу. Швидко, поки не забракло зваги, вона нашкрябала кілька рядків, перепрошуючи та пропонуючи Константові написати їй листа до запитання на поштове відділення в Рен-ле-Бені, тим самим підтвердивши отримання цієї записки й убезпечивши її душевний спокій. Проте у своєму відчаї Леоні все ж не зайшла так далеко, щоб указати ще й адресу самого маєтку Домен де ля Кад.

Інакше Анатоль сказиться від люті.

Леоні було байдуже. Так йому й треба. Якщо він уперто поводився з нею, ніби з дитиною, то вона й сама буде поводитись, наче дитина. Якщо він не дозволяв їй ухвалювати власні рішення, то й вона відтепер не зважатиме на його побажання та вказівки.