Кейт Мосс – Гробниця (страница 77)
— Ходімо? — спитав він.
Від його голосу в неї по спині мурашки побігли. Леоні вагалася лише якусь невловиму мить. Наче спостерігаючи за собою збоку, вона побачила, ніби в уповільненій зйомці, як її оголена рука неквапливо лягає на сірий рукав його фрака.
— Ви напрочуд люб’язні, — мовила вона.
Вийшовши разом із церкви, Леоні Верньє та Віктор Констант подалися до Пляс Сен-Жімер.
Попри свій скуйовджений вигляд, Леоні почувалася найщасливішою людиною на всій Пляс Сен-Жімер. Раніше вона часто уявляла собі такий момент, і все одно — було щось украй надзвичайне в тому, що це виявилося таким природним — пройтися під руку з мужчиною.
І це не сон.
Віктор Констант і далі поводився як джентльмен — увічливо й турботливо, але не надміру. Він спитав у неї дозволу закурити, і коли Леоні погодилась, запропонував їй турецьку цигарку — товсту й темно-коричневу, не схожу на ті, яким віддавав перевагу Анатоль. Вона відмовилась, але їй сподобалося, що з нею поводяться, як із дорослою.
Розмова між ними тривала за цілком передбачуваною схемою — погода, розваги в Каркасоні, краса Піренеїв, — допоки вони не дійшли до протилежного боку мосту Пон В’є.
— Тут, на превеликий жаль, я змушений буду залишити вас, — сказав Констант.
Розчарування накотилося на Леоні, але їй чудово вдалося зберегти вираз свого обличчя незмінним.
— Ви були такі ґречні, мосьє Констант, такі турботливі. — Трохи повагавшись, Леоні додала: — Я теж мушу повертатися. Мій брат, мабуть, уже непокоїться, куди це я поділася.
Якусь мить вони постояли в ніяковій тиші. Познайомитись у вкрай незвичайний спосіб завдяки примхам погоди було одне, а наважитися зробити наступний крок, щоб це знайомство розвинути — то щось зовсім інше.
Хоча Леоні й уважала себе людиною, не обмеженою різними умовностями, усе ж вона чекала, що Констант заговорить першим. Виглядало б вельми недоречно й непристойно, якби вона сама запропонувала йому зустрітися знову. Проте вона усміхнулась, таким чином заохочуючи його й демонструючи, що не відмовить йому, якщо він запропонує їй зустріч.
— Мадемуазель Верньє, — озвався Констант. Леоні почула в його голосі легке тремтіння, і через це він іще більше їй сподобався.
— Так, мосьє Констант?
— Сподіваюся, ви пробачите мені таку сміливість, однак я дуже хочу спитати: ви вже мали приємність побувати на площі Ґамбета? — мовив він, показуючи рукою праворуч. — Це дві-три хвилини пішки звідси.
— Так, я гуляла там сьогодні вранці, — відповіла Леоні.
— Якщо ви є цінителькою музики, то там кожної п’ятниці об одинадцятій ранку дають прекрасний концерт. — Констант спрямував на неї всю невідпорну принадність своїх блакитних очей. — І завтра я неодмінно там буду.
Леоні приховала посмішку, захоплено відзначивши витончену елегантність, із якою він запросив її на зустріч, не вийшовши при цьому за суспільні рамки пристойності.
— Моя тітка збиралася залучити мене до всіляких музичних заходів, поки ми будемо в Каркасоні, — відповіла вона, схиливши голову набік.
— У такому разі, якщо мені поталанить, наші дороги зможуть знову перетнутися завтра вранці, мадемуазель Верньє, — сказав він, здіймаючи капелюха. — І я матиму приємність побачитися з вашою тіткою та вашим братом. — Констант уставився на неї пронизливим поглядом своїх блакитних очей, і Леоні завмерла. На мить їй здалося, що вони міцно зв’язані одне з одним, що вона — немов риба на гачку й він намотує котушку вудки, дедалі ближче притягуючи її до себе. Їй забило дух і цієї миті понад усе на світі закортіло, щоб мосьє Констант узяв її за талію, пригорнув до себе й поцілував.
— Бувайте, — сказав він.
Його слова перервали дію чар. Леоні густо почервоніла, наче він спромігся прочитати її найсокровенніші думки.
— Так… звісно, — відповіла вона, затнувшись. — Побачимось.
Констант повернувся та швидко рушив до мосту Пон В’є, а Леоні стояла, шпетячи себе за те, що так відверто продемонструвала ті сподівання, котрі нуртували в її душі.
Коли вона пішла, Констант глянув їй услід. З її елегантної ходи, з її постави, з її високо піднесеної голови він зрозумів: Леоні прекрасно здогадується, що він на неї дивиться.
Така схожа на свою матір.
Усе виявилося навіть легшим, аніж він сподівався. Дівчачий ніяковий рум’янець, широко розплющені очі, рожевий кінчик язика в ледь відкритому роті… Він міг би спокусити її й забрати з собою просто зараз, якби захотів. Утім, це не входило в його плани. Безкінечно приємніше було пограти на її почуттях. Так, він мусив знищити її теж, але спочатку мав закохати в себе. Усвідомлення цього катуватиме Верньє сильніше, ніж думка про те, що Віктор узяв його сестру силоміць.
А вона неодмінно закохається в нього. Вона ж молода й емоційно вразлива, її можна легко зірвати, наче стиглий плід.
Шкода її!
Констант клацнув пальцями.
І біля нього відразу ж вигулькнув чоловік у голубому плащі. Увесь цей час він тримався неподалік від свого хазяїна.
— Слухаю, мосьє.
Констант написав стисле послання й наказав віднести його до готелю «Сен-Вінсент». Він не міг утриматися від спокуси уявити собі обличчя Верньє, коли той це послання прочитає. Він хотів змусити його страждати. Його та його шльондру. Нехай наступні кілька днів протремтять від постійного страху, озираючись і перелякано розмірковуючи, звідки ж на них упаде його удар.
Констант кинув гаманець із грошима в сальні руки чоловіка.
— Не спускай з них очей, — наказав він. — Ніде від них не відставай. Давай мені знати в домовлений спосіб, куди саме вони вирушають. Зрозуміло? Гадаєш, ти встигнеш доставити записку в готель, перш аніж дівчина туди повернеться?
На обличчі чоловіка з’явився скривджений вираз.
— Це ж моє рідне місто! Кому ж його знати краще, як не мені! — промимрив він і зник у вузькому провулку, що тягнувся з тильного боку шпиталю «Опіталь де Маляд».
Констант викинув з голови думки про Леоні й став обмірковувати свій наступний крок. Під час їхнього нехитрого флірту в церкві, вона не лише виказала йому назву готелю, де вони зупинились, але —і це було найважливіше — повідомила йому, де саме осіли Верньє та його хвойда.
Констант знав про курорт Рен-ле-Бен і його лікувальні властивості. І це містечко цілком його влаштовувало. Він не нападатиме на них у Каркасоні. Тут надто багато людей, і конфронтація привабить забагато уваги. Проте одинокий маєток на селі? Це саме те, що йому потрібно. Констант мав кількох знайомих у Рен-ле-Бені, і одному з них, чоловікові, не обтяженому надміру моральними принципами, він колись став у пригоді. І тепер він вирішив, що ніщо не завадить йому переконати того чоловіка нарешті сплатити борг.
Констант піймав фіакр і поїхав назад, у центр Бастиди, а потім пробрався крізь мереживо вулиць за «Кафе де Негоціант» на бульварі Барбе. На ньому розміщувався один з найпрестижніших приватних клубів. Там пропонували здебільшого брюнеток, а не світлошкірих білявок, яким Констант віддавав перевагу. Одначе сьогодні він був готовий зробити виняток. Сьогодні він мав святковий настрій.
Леоні кинулася через площу Гамбета, де в калюжах дощової води вигравало сонце, а потім, пробігши повз неоковирну будівлю муніципалітету, подалася до центру Бастиди.
Заглиблена у свої думки та почуття, вона абсолютно не сприймала довколишньої метушні. Тротуари повнились людьми, а вулицями мчали потоки брудної води, несучи донизу сміття й уламки з горішніх районів міста.
До Леоні тільки зараз почало доходити, наскільки серйозними можуть стати для неї наслідки її денної екскурсії. Думки про те, як шпетитиме її Анатоль, крутилися в голові, коли вона то йшла, то бігла, то перестрибувала через калюжі, а її нерви напружились до краю.
А я все одно не шкодую.
Її покарають за непослух, Леоні аніскільки в цьому не сумнівалася, проте вона й не збиралася жалкувати, що вчинила саме так.
Глянувши на табличку, Леоні пересвідчилася, що потрапила на вулицю Куртежер, а не на Кур’єр Маж, як розраховувала.
Тепер вона й справді загубилася. Вона витягла план міста з кишені, але він розмок і розпався в неї в руках. Фарба попливла, і назви вулиць прочитати було неможливо. Леоні звернула спочатку праворуч, потім ліворуч, видивляючись хоч якусь відому їй прикметну рису довколишнього міського пейзажу, але двері та віконниці в усіх крамницях були позакривані проти негоди, і тому вузенькі вулички Бастиди виглядали тепер цілком однаковими. Кілька разів Леоні збилася з дороги, і минула, напевно, іще година, перш аніж вона примудрилась помітити церкву Сен-Вінсент, а вже від неї потрапити на Рю дю Порт до їхнього готелю. Коли вона злетіла сходами через парадний вхід, церковні дзвони вдарили шосту.
Притьмом ускочивши у вестибюль, Леоні, не зупиняючись, побігла далі, сподіваючись до неминучої зустрічі з братом спочатку дістатися своєї кімнати й перевдягнутись. Утім, Анатоль уже чекав на неї біля реєстратури, нервово походжаючи туди-сюди й покурюючи цигарку. Уздрівши його, Леоні завмерла наче вкопана. Побачивши її, Анатоль кинувся через залу, схопив її за плечі та щосили трусонув.
— Де ти, в біса, була?! — загорлав він. — Я ледь не збожеволів!
Від страху перед братовим гнівом вона заклякла на місці.
— Ну?! Тебе питаю!
— Ви… вибач мені. Я заблукала, потрапила в бурю й намокла.