Кейт Мосс – Гробниця (страница 81)

Побачивши цей уже знайомий жест, Мередіт посміхнулася. Відпустивши гойдальні двері, вона пішла до Хола через кімнату.

Він підвівся їй назустріч.

— Привіт, — сказала вона, кладучи руку йому на плече. — Важко довелося?

— Я гадав, що буде ще важче, — відповів Хол, цьомкаючи її в щоку. — Що тобі замовити?

— Вино, яке ти порекомендував мені вчора ввечері, смакувало дуже добре.

Хол замовив вина.

— Пляшку «Домен Беґуд», будь ласка. І три келихи.

— Три? — здивувалася Мередіт.

Обличчя Хола затьмарилось.

— Коли я йшов сюди, то наштовхнувся на свого дядька. Він похвалився, що ви вже встигли поспілкуватися. Коли ж я сказав, що ми збираємось посидіти, він напросився до гурту.

— Он як? — здивувалася Мередіт і, немов виправдовуючись, швидко додала: — Річ у тім, що коли ти мене завіз до готелю, він спитав, чи знаю я, куди ти поїхав. Я сказала, що достеменно не знаю. Ото була вся розмова.

— Ясно.

— Власне, це навіть розмовою назвати важко, — додала вона, розтлумачуючи Холові, що вона мала на увазі. Потім вона нахилилась, поклавши руки на коліна, та спитала: — Так що трапилося сьогодні вдень, коли ти їздив до поліції?

Хол зиркнув на двері, а потім на Мередіт.

— Я тобі розповім, але коли замовлю нам столик на вечерю. Я не хотів би починати, бо за кілька хвилин доведеться припиняти розповідь через прихід мого дядька. І розмова однаково перерветься сама по собі. Ну то як? Повечеряємо?

На обличчі Мередіт розпливлася вдоволена посмішка.

— Це було б чудово! Я не встигла пообідати й голодна, як вовк.

Явно зрадівши, Хол підвівся.

— Зараз замовлю й хутко повернуся.

Мередіт дивилась, як він перетнув кімнату й вийшов крізь двері. Їй подобалося те, як він неначе заповнював увесь простір своїми широкими плечима. Він зупинився, немов завагавшись, а потім, наче відчувши на спині її погляд, обернувся. Їхні погляди на мить зустрілися. Хол усміхнувся — і зник у коридорі.

Мередіт зашарілась і відчула, як почервоніло її обличчя, а долоні спітніли. Вона похитала головою, докоряючи собі за таку дівчачу реакцію. Наче школярка якась, їй-богу!

Жорж приніс вино в цеберці з льодом і налив його у великий, схожий на тюльпан келих. Мередіт зробила кілька ковтків за раз, мовби то була мінералка, й, узявши зі столика меню, помахала ним перед лицем наче віялом.

Озирнувшись на високі, до стелі, стелажі з книгами, вона спитала себе, чи знав Хол — якщо взагалі знав, — які з цих книжок містились у колишній бібліотеці та вціліли після пожежі. Їй подумалося, що, можливо, існує якийсь зв’язок між родинами Ляскомба та Верньє, особливо якщо взяти до уваги родину Буска та їхній друкарський бізнес. З іншого боку, усі ці книжки могли бути придбані на дешевому розпродажу.

Мередіт глянула у вікно на темряву, що панувала надворі. На дальньому кінці галявини виднілися силуети дерев. Вони гойдались і рухались, нагадуючи армію привидів. Раптом вона відчула на собі чийсь побіжний погляд, наче хтось проходив повз вікна й зиркнув на неї. Мередіт прищулилась і пильніше придивилась, але нічого не помітила.

Утім, невдовзі дійсно відчула, що ззаду хтось наближається. Почулися кроки. Лоскіт приємного передчуття пробігся по спині. Вона радісно всміхнулася й обернулась.

Проте побачила не Хола, як сподівалась, а його дядька, Джуліана Лоуренса. У його подихові вловлювався легкий запах віскі. Засоромившись, вона «вимкнула» посмішку та знічено глипнула собі під ноги.

— Здрастуйте, міс Мартін, — сказав він, кладучи руку їй на плече. — Будь ласка, не вставайте.

Джуліан гепнувся в шкіряний фортель праворуч від Мередіт, нахилився, налив собі трохи вина й відкинувся. Усе сталося так швидко, що вона навіть не встигла попередити його, що то він умостився в крісло Хола.

— Здорові будьте, — мовив Джуліан, підіймаючи келих. — Мій племінник знову здійснив черговий трюк і дематеріалізувався?

— Він пішов замовити нам столик на вечерю, — відповіла Мередіт.

Досить увічливо, але не більше.

Джуліан осміхнувся та промовчав. На ньому був світлий лляний костюм і блакитна сорочка без краватки. Як і завжди, коли їй доводилося його бачити, він видавався самовпевненим і спокійним, хоча й дещо напідпитку. Мередіт мимоволі глянула на його ліву руку, що лежала на підлокітнику крісла. Вона видавала його справжній вік — не сорок із гаком, як їй спочатку здалося, а майже шістдесят. Одначе шкіра була засмаглою, а хватка на червоному підлокітнику — міцною. Обручки на руці не було.

Почуваючись некомфортно в запалій тиші, Мередіт знову поглянула на його обличчя. Джуліан і досі сидів, уставившись на неї своїм відвертим прямим поглядом.

Очі — яку Хола.

Вона негайно викинула це порівняння з голови.

Джуліан поставив келих на стіл.

— А що ви знаєте про карти Таро, міс Мартін?

Його питання застукало її зненацька. Мередіт отетеріло витріщилась на нього, похапцем силкуючись збагнути, чому він торкнувся саме цієї теми. Їй швидко пригадалася фотографія, яку вона поцупила зі стіни у вестибюлі, колода карт у сумці, список сайтів у її комп’ютері та музичні ноти, що їх вона намагалася розшифрувати. Він не міг знати ні про що з усього цього, але вона таки відчула, як почервоніла: Джуліан усе одно влучив саме в точку, «вирахував» її.

Іще гіршим було те, що він явно насолоджувався її розгубленістю.

— Не більше, ніж Джейн Сеймур із фільму «Живи сам і дай померти іншим», — спробувала пожартувати вона. — тільки й того.

— А, це ви про пасьянс, — сказав Джуліан, злегка піднявши брови.

Мередіт спокійно витримала його запитальний погляд і промовчала.

— Особисто мене, — провадив він, — дуже приваблює історія карт Таро, хоча я ні на мить не припускаю, що віщування за картами — це той спосіб, у який треба планувати своє Життя.

Які ж у них із Холом схожі голоси, — подумала Мередіт. Вони мали ту саму звичку заокруглювати слова так, наче кожне з них мало в собі виняткове смислове навантаження. Головна ж розбіжність полягала в тому, ідо Хол казав те, що думав, і виставляв свої емоції напоказ, а Джуліан навпаки — завжди висловлювався іронічно та глузливо. Ба навіть саркастично. Вона з надією поглянула на двері, але ті й не думали розчинятися.

— А ви знаєте принципи віщування за картами Таро, міс Мартін?

— Зовсім небагато, — відповіла вона, намагаючись не розвивати теми.

— Невже? А з розмови зі своїм племінником я дістав враження, що вам це цікаво. Він начебто казав мені, що тема карт Таро виникла сьогодні під час вашої поїздки до Рен-ле-Шато. — Джуліан стенув плечима. — Мабуть, я неправильно його зрозумів.

Мередіт швидко попорпалась у пам’яті. Дійсно, Таро ніколи не йшли їй із голови, але вона не пригадувала, щоб говорила на цю тему з Холом. Джуліан і досі не зводив з неї очей, і в його погляді відчувався погано прихований виклик.

Нарешті, Мередіт мимоволі довелося відповідати — просто для того, щоб порушити незручну тишу.

— Наскільки я розумію, основна ідея тут така: навіть якщо розкладати карти буцімто навмання, то все одно в такий спосіб стають зримими невидимі зв’язки.

Джуліан здивовано підняв брови.

— Добре сказано. — Проте й досі не зводив з неї уважного погляду. — А вам коли-небудь ворожили на картах, міс Мартін?

Вона мимоволі нервово хихикнула.

— Чому ви питаєте?

Він знову підняв брови.

— Просто цікаво — і все.

Мередіт гнівно блиснула на Джуліана очима, розлютившись на нього за те, що він ставить її в прикре становище, а на себе за те, що дозволила йому це робити.

Цієї миті їй на плече лягла рука. Мередіт аж підскочила від несподіванки й стривожено озирнулась, але цього разу то був дійсно Хол. Він стояв, усміхаючись їй.

— Вибач, — сказав він, — я не хотів тебе налякати.

Хол кивнув дядькові й сів у вільне крісло напроти Мередіт. Потім узяв пляшку з цеберка й налив собі вина.

— Ми якраз говорили про карти Таро, — пояснив Джуліан.

— Справді? — спитав Хол, глипнувши на Мередіт, а потім на дядька. — І що ж саме ви обговорювали?

Мередіт поглянула Холу у вічі й прочитала його думки. Серце її занило. Вона не хотіла втягуватись у розмову про Таро, але відчула, що Холові кортить відволікти дядька від розпитувань про його візит до комісаріату.

— Я просто спитав міс Мартін, чи не ворожили їй на картах Таро, — пояснив Джуліан. — І вона саме збиралася мені відповісти.

Мередіт зиркнула на Хола, потім на Джуліана та збагнула, що коли цієї ж секунди не вигадає якусь іншу тему, їй справді доведеться відповідати на запитання Джуліана.