Кейт Мосс – Гробниця (страница 42)
Мередіт почулося, як хряснули дверцята автівки й захрумтіли по гравію чиїсь черевики. Десь ухнула сова, вилітаючи на нічне полювання. Час від часу дрижали й гули рури з гарячою водою.
Потім у готелі запала тиша. Ніч обійняла будинок своїми чорними руками. Парки й галявини Домен де ля Кад міцно спали під блідим місячним сяйвом.
Минали години. Північ, друга ночі, четверта ранку.
Раптом Мередіт сіпнулась і прокинулася, вдивляючись у темряву широко розплющеними очима. Кожен нерв її тіла насторожився й завібрував. Кожен м’яз, кожне сухожилля натягнулося туго, наче струна на скрипці.
Хтось співав.
Ні, не співав. Просто грав на фортепіано. І дуже близько.
Мередіт сіла в ліжку. У кімнаті було холодно. То був той самий пронизливий холод, що й у тунелі під містком. Темрява, однак, була іншою, менш густою, якоюсь фрагментарною абощо.
Мередіт навіть здалося, що їй видно, як перед нею танцюють часточки світла, темряви й тіні. Звідкись дув легкий вітерець, хоча вона могла заприсягнутися, що всі вікна зачинені. Вітерець пестив її плечі, шию, про щось настійливо шепотів…
У кімнаті хтось є. «Проте це неможливо», — запевнила себе Мередіт. Інакше б вона щось обов’язково почула. Однак її не полишала цілковита впевненість, що хтось стоїть біля ліжка й дивиться на неї. У темряві світиться пара очей. Холодний піт виступив у неї між лопатками та в западинці між грудьми.
У кров нестримно ринув адреналін.
Ти мусиш це зробити. Негайно!
Мередіт порахувала до трьох і в пориві відчайдушної хоробрості, рвучко крутнулась та клацнула вимикачем.
Темрява кинулась навтікача й причаїлася по закутках. Немов вітаючи її та бажаючи доброго ранку, у кімнаті враз проявились обриси вже знайомих, звичних для ока предметів. Усе на місці: шафа, стіл, вікно, камінна полиця, бюрко — усе там, де й слід бути. Коло дверей ванної кімнати — переносне дзеркало, у якому відбивається червоний вогник.
Нікого немає.
Мередіт із полегкістю сперлася на високе бильце з червоного дерева. На тумбочці годинник висвічував червоним вогником час. За чверть п’ята ранку. То зовсім не очі, а мерехтливий світлодіод будильника, відбитий у дзеркалі.
Просто кошмар наснився. Звичайнісінький кошмар.
Нічого дивного, зважаючи на те, що їй довелося пережити вчора.
Мередіт відкинула ковдру, щоб охолонути, і трохи, полежала, склавши руки на грудях, як ангел на могилі, а потім підвелася з ліжка. Треба було походити, зробити якісь рухи. Тільки не лежати. Узявши пляшку мінералки з міні-бару, вона підійшла до вікна й подивилась на тихий парк, і досі залитий, місячним сяйвом. Уночі пройшов дощ, і тераса внизу блищала краплинами води. У непорушному повітрі, зачепившись за вершечки дерев, висіло пасмо білого туману.
Мередіт притиснула свою гарячу руку до холодного скла, наче намагаючись відштовхнути геть неприємні думки. Уже не вперше їй у душу закрався сумнів: чи правильно вона чинить, займаючись цією справою? А що, як там нема чого шукати? Увесь цей час думка проте, що вона їде до Рен-ле-Бена, озброївшись лишень аркушем паперу та купкою старих фотографій, не давала їй спокою.
Однак тепер, приїхавши сюди та побачивши, наскільки маленьким і незначущим є це містечко, вона вже почувалася далеко не такою впевненою. Тепер уся ця затія з дослідженням історії її справжньої родини — а вона не знала навіть, які прізвища їй слід шукати, — видавалася просто божевільною. Дурна мрія, варта хіба що дурнуватого фільму з обов’язковим хепі-ендом.
У реальному житті так не буває.
Мередіт не мала уявлення, скільки простояла так коло вікна, думаючи свої невеселі гадки. І тільки відчувши, що в неї задубіли пальці на ногах, вона зиркнула на годинник. А коли глянула, то полегшено зітхнула. Було вже кілька хвилин на шосту. Вона вбила досить часу. І при цьому відігнала привидів та нічних демонів: і обличчя підводою, і постать на дорозі, і моторошні зображення на картах.
Коли вона знову лягла спати, у кімнаті вже царювали тиша та спокій. Більше не було тут ані очей, що витріщалися на неї, ні загадкових мерехтливих істот у темряві. Лише блискітливі електронні цифри на будильнику. Мередіт заплющила очі.
Її обрамлений платанами солдат повільно перетворився на Дебюссі й став Холом.
ДОМЕН ДЕ ЛЯ КАД
21 вересня 1891 року, понеділок
Леоні позіхнула й розплющила очі. Витягнувши над головою тонкі бліді руки, вона розім’яла їх, а потім сіла в ліжку, спершись на величезні білі подушки. Попри надмір випитого вчора вина «Бланкет де Ліму» — а може, завдяки йому, — вона добре виспалась.
У ранковому світлі Жовта кімната виглядала чепурненькою й гарною. Леоні трохи полежала в ліжку, прислухаючись до звуків, які зрідка порушували глибоку сільську тишу. Ранкові співи пташок, шум вітру в деревах. Це було набагато приємніше, аніж прокидатися сірим паризьким ранком і слухати, як гудуть паровози на вокзалі Сен-Лазар.
О восьмій Маріета принесла тацю зі сніданком. Поставивши її на столик біля вікна, вона розсунула штори, і в кімнату зазирнув потік перших несміливих сонячних променів. Через нерівне скло старовинних вікон Леоні побачила яскраву блакить неба та рожеві й білі пасма хмаринок.
— Дякую, Маріето, — сказала Леоні. — Я сама впораюсь.
— Добре, мадемуазеле.
Відкинувши ковдру, Леоні прудко опустила ноги на килим і намацала свої капці. Знявши з гачка за дверима блакитну кашемірову сорочку, вона похлюпала на обличчя залишки вчорашньої води й сіла за стіл біля вікна, відчуваючи легкий дискомфорт від того, що їй доводиться снідати на самоті в спальній кімнаті. Востаннє їй доводилося це робити, коли в гості до матері приходив Дюпон.
Піднявши кришку кавника з гарячою кавою, вона випустила назовні незрівнянний аромат свіжопідсмажених зерен — наче джина з лампи. Коло срібного кавника стояли глек пінистого теплого молока, горнятко з грудочками білого цукру, а біля горнятка лежали спеціальні щипчики. Піднявши напрасовану лляну серветку, Леоні знайшла під нею таріль із білим хлібом, золотава скоринка якого була ще теплою на дотик, а також блюдце зі збитим вершковим маслом. У трьох окремих порцелянових тарілочках було три різновиди варення, а в глечику — компот з айви та яблук.
Наминаючи сніданок, Леоні час від часу поглядала на парк. У долині між пагорбами висіла пелена білого туману, зачепившись за верховіття. Галявини, залиті млявим вересневим сонцем, були тихими та спокійними; вітру, який загрожував учора ввечері зіпсувати погоду, і слід загув.
Одягнувши просту вовняну спідницю та закриту блузку, Леоні взяла книжку, що її вчора приніс їй Анатоль. Їй здумалося самій побувати в бібліотеці, понишпорити на її запилених полицях серед корінців старовинних книжок. Якщо їй почнуть докоряти — а вона не бачила для цього причини, бо Ізольда ж сама вчора сказала, щоб вони почувались як удома, — то в неї є готове пояснення: вона прийшла, щоб повернути брошурку мосьє Беяра.
Відчинивши двері, вона вийшла в коридор. Здавалося, решта домочадців іще спала. Скрізь було тихо. Не дзенькали кавові філіжанки, не насвистував Анатоль, як то він зазвичай полюбляв робити вранці, не було ніяких ознак життя взагалі. Унизу, у залі, було безлюдно, хоча з кімнати прислуги доносилися приглушені голоси, а з кухні — тихе постукування чашок та горщиків.
Бібліотека займала південно-західний кут будинку, і потрапити до неї можна було через вузенький коридор, затиснутий між вітальнею та дверима, що вели до кабінету. Леоні здивувалася, як Анатоль узагалі знайшов дорогу до бібліотеки. Учора ввечері було замало часу, щоб походити по будинку й роздивитися, що й де є.
Попри це, коридор, що вів до бібліотеки, був досить просторим і вміщував кілька вітрин, які кріпилися до стін. У першій була виставлена порцеляна з Марселя та Руана, у другій — невеличка кіраса, дві шаблі й рапіра, схожа на ту, якою полюбляв фехтувати Анатоль, а також мушкет. У третій вітрині, що була меншою за перші дві, зберігався комплект медалей і стрічок, розкладених на синьому вельветі. Ніде не було вказано, кому їх вручили й за що. Тож Леоні припустила, що ці нагороди належали їхньому дядькові Жулю.
Натиснувши на ручку на дверях бібліотеки, вона прослизнула всередину. Й одразу ж відчула її спокійну, майже ідилічну атмосферу — запах воску, чорнила, запиленого оксамиту й промокального паперу. Бібліотека виявилась просторішою, ніж сподівалася Леоні, а її вікна виходили на південь і захід. Портьєри з важкої золотаво-жовтої парчі, складками спадали від стелі до підлоги. Звуки кроків поглинав товстий овальний килимок, що лежав посеред кімнати, а на ньому стояв круглий стіл на одній ніжці. Він був доволі великим, тож міг розмістити найбільший і найважчий фоліант. На столі були чорнильниця й ручка, а поруч — відривний блокнот і свіжа промокашка.
Леоні вирішила розпочати своє дослідження з найдальшого від дверей кута. Пробігаючи очима по кожній полиці, вона читала назви на корінцях, проводила по них пальцями та вряди-годи зупинялась, якщо якийсь томик привертав її увагу.
Вона натрапила на розкішний молитовник із подвійними прикрашеними застібками, виданий у Турі. Він мав темно-зелені та золотаві форзаци й тонесенький пергаментний захисний Папір на гравюрах. На форзаці дівчина прочитала ім’я свого покійного дядька — Жуля Ляскомба — й дату його миропомазання.