Кейт Мосс – Гробниця (страница 41)
— Дебюссі, — задумливо мовив Хол, наче тільки зараз до нього дійшло те, про що вона сказала кілька хвилин тому. — Незручно зізнаватись, але я про нього анічогісінько не знаю.
Мередіт усміхнулася, зрадівши, що Хол, нарешті, намагається підтримати розмову.
— Не переймайтеся, — заспокоїла вона його.
— А що, є якийсь зв’язок між ним та цими краями?
Мередіт розсміялася.
— Є, але тоненький і непевний. У серпні 1900 року Дебюссі написав одному зі своїх друзів, що посилає свою дружину Ліллі до Піренеїв, щоб вона там поправила здоров’я після операції. Якщо читати поміж рядків, то стає ясно, що то був аборт. Поки що цього ніхто не підтвердив, а якщо Ліллі й справді туди їздила, то явно ненадовго, бо в жовтні того ж таки року вона вже знову була в Парижі.
Хол скорчив гримасу.
— Можливо. Зараз це важко уявити, але в ті часи Рен-ле-Бен був знаменитим курортом.
— Так, — погодилась Мередіт. — А особливо популярним він був серед парижан. Не в останню чергу тому, що тут спеціалізувалися на цілому діапазоні захворювань, а не на якомусь конкретному: в одному місці лікували ревматизм, в іншому — сифіліс.
Хол здивовано підняв брови, але не став розвивати цю тему.
— Знаєте, можливо, не варто було вам іти на такі витрати, — сказав він після нетривалого мовчання. — І лише через те, що сюди, можливо, приїздила Ліллі Дебюссі. Невже це так важить для написання його біографії?
— Якщо чесно, то ні, недуже, — відповіла Мередіт, здивована раптовим небажанням бути до кінця відвертою. У неї з’явилося неприємне відчуття, що справжній мотив її приїзду до Рен-ле-Бена став цілком зрозумілим і очевидним для всіх присутніх. — Але це була б украй оригінальна студія, дослідження, якого ніхто раніше не проводив. Уже лише це може вирізнити мою книжку з купи подібних до неї. —Дівчина на мить замовкла. — До того ж це є досить цікавий період життя самого Дебюссі. Ліллі Тексьє було двадцять чотири, коли вона, працюючи натурщицею, познайомилася з Дебюссі. За рік, 1899-го, вони побралися. Композитор присвятив чимало своїх творів друзям, коханкам, колегам, але незаперечним фактом є те, що її ім’я нечасто фігурує в його партитурах, піснях та п’єсах для фортепіано. — Мередіт усвідомлювала, що забагато базікає, але вона сіла на свого улюбленого коника, і її понесло. Вона нахилилася ближче до Хола. — Наскільки я розумію, Ліллі була саме тут у ті важливі роки, що передували прем’єрі єдиної опери Дебюссі — «Пелеас і Мелізанда» 1902 року. Саме тоді його кар’єра, репутація та соціальний статус різко покращились. І в цей важливий період Ліллі була поруч із ним. І мені здається, що це справило неабиякий вплив на композитора.
Мередіт зупинилася, щоб відсапнути, і вперше з початку їхньої розмови побачила, що Хол усміхається.
— Вибачте, — знічено сказала вона. — Мимоволі захопилася. Така вже негарна звичка — гадати, що всім це цікаво не менше, ніж мені.
— Думаю, це чудово, коли є щось таке, що викликає сильні емоції, — серйозно й тихо мовив Хол.
Здивована зміною його тону, Мередіт подивилась на нього й побачила, що він не зводить з неї своїх блакитних очей. Вона знітилась, відчувши, як спалахнули її щоки.
— Процес дослідження подобається мені дужче за процес написання, — хутко мовила вона. — Ці інтелектуальні розкопки. Це одержиме просиджування годинами над партитурами, статтями й листами в надії вдихнути життя в якийсь шматок минулого, у якусь пожовклу фотографію. Найголовніше тут — реконструкція, розуміння контексту, уміння заглибитись під поверхню іншої епохи й інших країв. Щоправда, є одна перевага — ретроспектива, можливість робити судження заднім числом.
— Це як робота детектива.
Мередіт кинула на співбесідника швидкий погляд, здогадуючись, що він думає про щось інше, хоча й стежить за темою їхньої розмови.
— А коли ви плануєте закінчити цю працю?
— Я маю здати книгу у квітні наступного року. Загалом, у мене дуже багато матеріалу. Усі академічні розвідки, опубліковані в «Зошитах Дебюссі» та в «Повному зібранні творів Клода Дебюссі», нотатки до кожної з його біографій, що коли-небудь виходили друком… До того ж Дебюссі сам був на свій штиб плідним літератором. Він писав для щоденної газети «Жіль бляс», із-під його пера вийшло також кілька ревю для «Ля Ревю бланш». Назвіть мені будь-яке літературне джерело, і я процитую його напам’ять.
Почуття провини хвилею накотилося на неї: знову вона осідлала свого коника й пасталакає, тимчасом як Холові надміру важко! Мередіт зиркнула на нього, збираючись іще раз перепросити за душевну черствість, але щось зупинило її. Хлопчачий вираз його обличчя раптом когось їй нагадав. Вона спробувала пригадати — кого саме, але не змогла.
Іще одне почуття хвилею накотилося на неї. Цього разу — втома. Мередіт подивилась на Хола, заглибленого у свої невеселі думки. Вона вже не мала сил підтримувати розмову. Час було закруглятися.
Вона підвелась і зібрала свої речі.
Хол сіпнувся та рвучко підняв голову.
— Ви що, уже йдете?
Мередіт вибачливо посміхнулася.
— У мене був важкий день.
— Розумію. — Хол теж підвівся зі свого стільця. — Слухайте, — мовив він. — Може, це й не дуже чемно, але… якщо ви завтра матимете час, то, може, кудись виберемось? Або ж зустрінемося та вип’ємо по келиху вина, га?
Мередіт здивовано закліпала очима.
З одного боку, їй сподобався Хол — гарний, приємний, розумний. Він явно потребував компанії. З іншого ж — вона мусила зосередитись і знайти хоч якісь відомості про свою справжню родину. І вона мала зробити це самотужки. Мередіт не хотіла, щоб їй хтось «падав на хвіст». А голос Мері, лунаючи у свідомості, попереджав її, що вона геть нічого не знає про цього парубка.
— Звичайно ж, якщо ви дуже зайняті… — почав був Хол.
Розчарування, що чулося в його голосі, допомогло Мередіт ухвалити рішення. До того ж, якщо не брати до уваги ворожку Лауру, вона вже кілька тижнів ні з ким довго не спілкувалася віч-на-віч, обмежуючись двома-трьома фразами.
— А чом би й ні, — відповіла Мередіт, сама здивувавшись власним словам.
Хол осміхнувся. Цього разу — радісно. І вираз його обличчя миттю змінився.
— От і прекрасно, — сказав він.
— Проте я збиралася виїхати досить рано. Виконати певну дослідницьку роботу.
— Можу поїхати разом із вами, — запропонував Хол. — Може, стану вам у пригоді. Не скажу, що знаю тутешні краї так уже й добре, але я досить регулярно бував тут упродовж останніх п’яти років.
— Попереджаю, що це може бути доволі нудною процедурою.
Хол знизав плечима.
— Мене це не лякає. Ви маєте список місць, які хочете відвідати?
— Краще я вам перелічу з голови, — пожартувала Мередіт і зробила паузу. — Я сподівалася дещо дізнатись у будівлях старого курорту в Рен-ле-Бені, але вони, виявляється, усі зачинені на зиму. Може, мені доведеться сходити в мерію та попрохати чийогось сприяння…
Обличчя Хола спохмурніло.
— З них нема жодного пуття, — сказав він зі злістю. — Це все одно, що битися головою в цегляний мур.
— Даруйте, — схаменулася Мередіт. — Я не хотіла нагадати вам…
Хол заперечно тріпнув головою.
— Це ви даруйте. Я сам винний. — Він зітхнув, а потім знову посміхнувся. — Маю пропозицію. Зважаючи на те, що вас цікавить епоха, коли жила Ліллі Дебюссі, ви, можливо, знайшли б чимало цікавого в музеї Рен-ле-Шато. Я був там лише раз, але пам’ятаю, що тамтешні експозиції дають досить добре уявлення про тогочасне життя.
Мередіт відчула приплив ентузіазму.
— Як класно!
— Зустріньмося біля реєстратури о десятій, — запропонував Хол.
Мередіт трохи завагалась, а потім вирішила, що вона надто вже обережна.
— Згода, — відповіла вона. — Десята мені підходить.
Хол підвівся й засунув руки в кишені.
— Добраніч.
Мередіт кивнула.
— До завтра.
Повернувшись до своєї кімнати, Мередіт почувалася надто заведеною, щоб лягати спати. Знов і знов прокручувала вона в голові їхню розмову, пригадуючи, що сказала вона та що відповів Хол. Намагалася прочитати те, що лишалося поміж рядків.
Чистячи зуби у ванній і роздивляючись власне відображення в дзеркалі, вона відчула сильний приплив співчуття до Хола. Він здавався таким уразливим. Мередіт сплюнула пасту в раковину. Може, сама по собі вона не цікавить його взагалі. Просто з огляду на душевний стан він потребував чийогось товариства. І все.
Уклавшись у ліжко, Мередіт вимкнула світло, і кімната поринула в м’яку темно-синю темряву. Жінка лежала, уставившись у стелю, доки кінцівки її не обважніли; сон почав оповивати її.
І відразу ж у її свідомість увірвалось обличчя, що його вона бачила в тунелі, а потім — примарна постать на дорозі. А опісля — і це було ще гірше — з пам’яті виринуло прекрасне змучене обличчя її рідної матері. Вона плакала та благала химерні голоси дати їй спокій.
Мередіт різко розплющила очі.
Ні. Нізащо! Я не дозволю минулому заволодіти мною.
Вона приїхала сюди для того, щоб дізнатися, хто вона, щоб позбутися примари своєї матері, а не для того, щоб викликати її з небуття та зробити ще реальнішою, ніж будь-коли. Мередіт відштовхнула спогади дитинства й спробувала витіснити їх образами з карт Таро, які цілісінький день не йшли їй з голови. Блазень і Справедливість. Диявол із блакитними очима та безпорадні Закохані біля його ніг, закуті в ланцюг.
Вона знову пригадала слова Лаури й почала подумки перебирати карту за картою, поволі засинаючи. Очі її злипалися. Потім її думки переключилися на Ліллі Дебюссі — бліду, з кулею в грудях, яку їй судилося носити до самої смерті. Потім їй привидівся Дебюссі. Он він сидить — насуплений, немов хмара. Щось грає на фортепіано й палить цигарку. Потім — Мері. Вона сидить у кріслі-гойдалці на ганку в Чепел-Гілл і щось читає. А ось — хлопець в уніформі в оточенні платанів на Пляс де Дьо Рен.