Кейт Мосс – Гробниця (страница 23)
Якщо я їх візьму, то вороття не буде.
— Ця колода — ваша, — сказала Лаура. І після невеличкої паузи додала. — Не сумніваюсь, у глибині душі ви знаєте, що її слід узяти.
Раптом Мередіт відчула, що кімната наче насувається на неї. Заворушились і запульсували барвисті стіни, візерункова скатертина на столі, сонце та серпики місяця. Вони то збільшувалися, то зменшувалися, змінюючи форму й відтінки. І з’явилося ще одне — ритм. Він зазвучав у її голові немов музика. Або ж як вітер у кронах дерев.
Enfin. Нарешті.
Мередіт почула це слово так чітко, наче вимовила його сама. Воно прозвучало так різко й так гучно, що вона обернулася, гадаючи, що хтось, мабуть, увійшов до кімнати. Але позаду нікого не було.
Минуле переплелося з сьогоденням.
Вона не хотіла брати карти, але, спостерігши рішучість Лаури, відчула, що ніколи не вийде з цієї кімнати, якщо не прийме подарунок.
Тож дівчина взяла карти. І, не кажучи ні слова, повернулася й побігла вниз східцями.
Забувши про час, Мередіт блукала вулицями Парижа, міцно тримаючи в руках карти, наче побоюючись, що вони ось-ось кудись полетять і заберуть її разом із собою. Вони їй були непотрібні, але їй бракувало духу спекатися їх.
І лише тоді, коли годинник на вежі церкви Сен-Жерве пробив першу, Мередіт здогадалася, що може запросто спізнитися на літак до Тулузи.
Набравшись, нарешті, зваги й заспокоївшись, вона спіймала таксі та прокричала водію, що добре йому заплатить, якщо він устигне вчасно відвезти її до аеропорту. Авто верескнуло шинами та влилось у транспортний потік.
Рівно за десять хвилин вони вже були на Рю де Тампль. Хутко вискочивши з таксівки, Мередіт гайнула через вестибюль до свого номера. Мерщій запхавши в дорожню валізу все потрібне й схопивши переносний комп’ютер та зарядний пристрій, вона кинулася назад, до таксі, яке чекало з увімкненим лічильником. Залишивши речі, які вона не брала з собою, у консьєржки та попередивши її, що повернеться наприкінці тижня й зупиниться в готелі ще на два-три дні, Мередіт застрибнула в таксі, і воно притьмом гайнуло до аеропорту Орлі.
Вона встигла туди за п’ятнадцять хвилин до вильоту.
Увесь цей час Мередіт була немов на автопілоті. Її організоване й дисципліноване «я» керувало рухами, але свідомість переймалася зовсім іншим. Напівзабуті фрази, ідеї, розуміння яких прийшло раптово, мов удар блискавки, непомічені спочатку тонкі нюанси… Усе, що сказала їй Лaypa.
Усе, що змусило її почуватися зовсім по-іншому.
І лише під час перевірки безпеки Мередіт пригадала, що, поспіхом ретирувавшись, забула розрахуватися з Лаурою. Відчуття провини хвилею накотилося на неї. Прикинувши, що пробула у ворожки приблизно годину, вона подумки відзначила, що неодмінно перекаже гроші відразу ж, щойно прибуде до Рен-ле-Бена.
Sortilege. Мистецтво провіщати майбутнє по картах.
Коли літак відірвався від злітної смуги, Мередіт витягла з сумки записник і почала занотовувати все, що могла пригадати. Подорож. Чарівник та Диявол, обидва — блакитноокі, і жодному не можна до кінця довіряти. Сама вона — як агент Справедливості. І всі — вісімки.
Коли Боїнг-737 борознив небо північної Франції над Центральним масивом, намагаючись наздогнати сонце, Мередіт, одягнувши навушники, слухала «Бергамаську сюїту» Клода Дебюссі й писала, доки не заболіла рука. Кілька сторінок заповнила вона акуратним дрібненьким почерком, роблячи нотатки та замальовки. Наче бігаючи по колу, слова Лаури знов і знов обертались у її свідомості, заважаючи слухати музику. Минуле переплелося з сьогоденням.
А карти, що зачаїлися непроханим гостем на верхній полиці, не переставали нагадувати про себе.
Диявольська книжечка з ілюстраціями.
РЕН-ЛЕ-БЕН
Париж, 17 вересня 1891 року, четвер
Вирішивши разом із сестрою прийняти запрошення Ізольди Ляскомб, Анатоль заходився здійснювати належні приготування до негайного від’їзду.
Відразу ж після сніданку він потурбувався про телеграму та придбав квитки, а Маргариту з Леоні відправив купити все необхідне для подорожі. Спочатку вони пішли до «Ля Мезон Леоті» придбати комплект дорогої спідньої білизни, яка мала змінити силует Леоні й допомогти їй почуватися цілком дорослою. У «Ля Самарітен «Маргарита купила доньці нову вечірню сукню та прогулянковий костюм, годящий для ранньої осені в селі. Мати поводилася лагідно й турботливо, але якось трохи відсторонено, і Леоні збагнула, що вона думає про щось своє. Дівчина здогадувалася, що Маргарита має на думці рахунок Дюпона, на який записувались усі покупки, і тому вже примирилася з тим, що в листопаді, коли вони з Анатолем повернуться до Парижа, у них уже буде новий татко.
Леоні відчувала радісне збудження, до якого, щоправда, примішувалося якесь дивне почуття, яке вона пояснювала трагічними подіями минулого вечора. Вона ще не мала змоги обговорити з Анатолем той удалий збіг обставин, завдяки якому запрошення до візиту так доречно збіглося з його потребами.
Після обіду, насолоджуючись тихим сонячним днем, Маргарита й Леоні пішли до парку Монсо — місця, де полюбляли відпочивати й розважатися діти дипломатів із прилеглих амбасад. Гурт хлопчиків заповзято грав у ладки, вигукуючи та підбадьорюючи один одного. Зграйка дівчаток зі стрічечками та в біленьких спідничках бавилася в класики під пильним наглядом няньок і темношкірих охоронців. Класики, La Marelle, були найулюбленішою грою Леоні в дитинстві, тому вони з матір’ю зупинилися подивитись, як дівчатка кидають у квадрат камінець і стрибають. З виразу материного обличчя Леоні збагнула, що Маргарита теж із теплотою пригадала минуле, і скористалася нагодою спитати:
— А чому тобі погано жилося в Домен де ля Кад?
— Люба моя, у тому оточенні я не почувалася комфортно, от і все.
— Але ж чому? Товариство не підходило? Чи саме місце?
Маргарита стенула плечима. Вона робила так завжди, коли не бажала втягуватися в розмову.
— Одначе була якась конкретна причина? — наполягала Леоні.
Мати зітхнула.
— Мій зведений брат був людиною дивною й відлюдькуватою, — нарешті сказала вона. — Він не бажав товариства набагато молодшої сестри, а тим паче — бодай трохи відповідати за другу дружину свого батька. Тому ми завжди почувалися непроханими гостями.
Леоні на мить замислилась.
— А як ти гадаєш, мені там сподобається?
— Так, звісно. Я не маю жодного сумніву, — швидко відказала Маргарита. — Маєток просто чудовий, а за тридцять років його, напевне, розбудували й покращили.
— А сам будинок?
Маргарита не відповіла.
— Мамо?
— Це було так давно, — твердо промовила Маргарита, недвозначно даючи розуміти, що ця тема їй неприємна. — Там, напевне, уже все змінилося.
Ранок їхнього від’їзду, 18 вересня, виявився сирим та вітряним.
Леоні прокинулася на світанку, відчуваючи легке нервове збудження. Тепер, коли день від’їзду настав, вона раптом відчула тугу за звичним оточенням, яке невдовзі мала покинути. Звуки великого міста, цвірінькання горобців на дахах будинків навпроти, знайомі обличчя сусідів і торговців — усе це несподівано набуло неповторного шарму. І на її очах виступили сльози.
Мабуть, щось подібне відчував і Анатоль, бо він теж виглядав знервованим. Стиснувши губи, він стояв біля вікна, підозріло зиркаючи то в один кінець вулиці, то в інший.
Служниця повідомила, що карету подано.
— Передайте візникові, що ми виходимо негайно, — сказав Анатоль.
— А ти що, у цьому й поїдеш? глузливо спитала Леоні, дивлячись на братів робочий костюм і фрак. — У тебе такий вигляд, наче ти зібрався до своєї контори.
— Це я навмисне, — серйозно відповів Анатоль, ідучи до сестри через вітальню. — Коли ми виїдемо за межі Парижа, я вдягну щось менш офіційне.
Леоні почервоніла, відчувши себе дурепою через свою нездогадливість.
— Ага, і дійсно.
Анатоль узяв свій циліндр.
— Хутчіш, мала. Інакше на потяг спізнимось.
А на вулиці в карету вже завантажували їхній багаж.
— Вокзал Сен-Лазар, — вигукнув Анатоль, перекрикуючи порив вітру.
Леоні обійняла матір і пообіцяла їй написати. Побачивши почервонілі очі Маргарита, вона спочатку здивувалась, а потім і сама розплакалась. Отже, хвилина прощання на Рю де Берлін виявилась емоційнішою, аніж сподівалася Леоні.
Фіакр рушив. В останній момент, коли він уже завертав за ріг на Рю д’Амстердам, Леоні опустила скло й гукнула Маргариті, що одиноко завмерла на тротуарі:
— До побачення, мамо!
Потім вона всілася на сидіння й почала злегка витирати хустинкою блискучі від сліз очі. Анатоль узяв її за руку.
— Гадаю, вона прекрасно обійдеться й без нас, — запевнив він сестру.
Леоні хлюпнула носом.
— Про неї потурбується Дюпон.
— А ти не помилився? Наскільки мені відомо, експрес вирушає з вокзалу Монпарнас, а не з Сен-Лазару, — сказала Леоні трохи згодом, коли бажання поплакати минуло.
— Якщо хтось прийде та спитається, — змовницьким тоном відповів Анатоль, — то хочу, щоб у них склалося враження, що ми вирушили до західних передмість. Уторопала?
Сестра кивнула.