Кейт Мосс – Гробниця (страница 25)
Стривожена бездіяльністю Анатоля, дівчина різко посмикала його за руку.
— Анатолю, вставай! Уже Куїза. Прокидайся!
Нарешті вона з полегкістю побачила, що брат заворушився. Його повіки затремтіли, розплющились, і він сонно озирнувся довкола, явно розгубившись, коли втямив, що він сидить у вагоні. Але потім побачив поруч сестру й усміхнувся.
— Ото заснув! — мовив він, пригладжуючи довгими пальцями змащене волосся. — Наче в забуття впав.
Леоні кивнула, привертаючи увагу Анатоля до носія. Той якраз гепнув братовою валізою на платформу, а потім знову зайшов до купе, щоб узяти лаковану скриньку з шитвом.
— Обережніше, — різко попередила Леоні. — Це дорогоцінна скринька.
Чоловік зміряв її поглядом, а потім зиркнув на ініціали, вигравійовані на кришці, — LV.
— Ну аякже. Не хвилюйтеся.
Анатоль підвівся — і тієї ж миті купе наче сильно поменшало. Зиркнувши на себе в дзеркало під багажною полицею, він поправив комірець, розгладив жилетку й обсмикнув манжети. Потім нагнувся й одним граціозним рухом підхопив свій циліндр, палицю та рукавички.
— Прошу, пані, — грайливо мовив він, подаючи Леоні руку.
І тільки після цього Анатоль, здавалося, помітив, що їхні речі винесли з купе. Він поглянув на носія.
— Дуже вдячний вам, мосьє. Нам дуже приємно, що ви нам допомогли.
— Нема за що. Мені теж приємно, мосьє…
— Верньє. Анатоль Верньє. А це — моя сестра Леоні.
— Раймон Денарно — до ваших послуг. — Чоловік злегка торкнувся свого циліндра. — Ви зупинитеся в Куїзі? Якщо так, то я був би радий…
Верескнув свисток — уже вдруге. «Екіпаж до Квіяна й Естерази! Хто бажає їхати до Еквіяна й Естерази?»
— Нам не туди, — зауважила Леоні.
— Ні, не в самій Куїзі, — відповів Анатоль їхньому новому знайомому, перекрикуючи шум паротяга. — А неподалік. У Рен-ле-Бені.
Денарно аж просіяв.
— Це моє рідне місто.
— Прекрасно. Ми зупинимося в маєтку Домен де ля Кад. Ви про нього знаєте?
Леоні ошелешено глипнула на брата. Скільки він говорив їй про обережність та необхідність тримати язика за зубами — і ось тобі маєш! Сам же необачливо розповідає про їхні плани першому-ліпшому незнайомцю!
— Домен де ля Кад? — насторожився Денарно. — Так, я знаю цей маєток.
Паровоз випустив хмарину пари й зачахкав. Леоні знервовано відступила від вагона, а Денарно ввійшов до купе.
— Іще раз дякую вам за допомогу, — повторив Анатоль.
Денарно вихилився з вагона. Чоловіки обмінялися візитівками й потисли руки, а цієї миті паротяг знову випустив клуби пари, і вони оповили платформу.
Анатоль відійшов від краю.
— Такий симпатичний чолов’яга!
Очі Леоні блиснули гнівом.
— Ти ж наполягав, що нам не слід розводитися про наші плани, — почала вона, — а тепер сам…
— Та то я просто із ввічливості, — перервав її брат.
Цієї миті вдарив годинник на станційній вежі.
— Ага, слава Богу, ми й досі у Франції, — сказав, озирнувшись, Анатоль, а потім глянув на сестру. — Щось не так? Я щось не те зробив? Чи навпаки, чогось не зробив?
Леоні зітхнула.
— Я сердита й мені жарко. І я нудилася, бо поки ти спав, мені не було з ким поговорити. До того ж ти покинув мене напризволяще, залишивши сам на сам з отим неприємним типом.
— Облиш, Денарно не такий уже й поганий, — заперечив Анатоль і стиснув їй руку. — Та все одно я прошу тебе вибачити мені за те, що заснув. Це дійсно страшний і підступний злочин.
Леоні скорчила гримаску.
— Припини приндитися, мала. Треба нам поїсти й випити, і твій настрій одразу ж покращиться, — сказав Анатоль.
Щойно вони виступили з тіні станційного приміщення, як на них немилосердно накинулося спекотне сонце. Поривчастий вітер, який, здавалося, дув одночасно з усіх напрямків, жбурнув їм в обличчя жмені бруду й пилу. Леоні почала незграбно смикати застібку своєї нової парасольки.
Поки Анатоль домовлявся з носієм, вона роззирнулася. Їй іще не доводилося подорожувати так далеко на південь. Правду кажучи, Леоні ніколи не заїжджала далі Шартра та ще інколи бувала на берегах Марни з дитячими пікніками. Але тут була інша Франція. Вона побачила якісь дороговкази та вивіски з рекламою аперитивів, вакси й мікстури від кашлю. Це був інший, невідомий світ.
Головний вестибюль вокзалу виходив просто на невеличку пожвавлену вуличку, обсаджену липами. Засмаглі жінки з широкими обвітреними обличчями, візники та залізничники, неохайні дітлахи з брудними босими ногами. Чоловік у короткій робочій куртці з буханцем хліба під рукою. Ще один, схожий на шкільного вчителя, — у чорному костюмі та коротко стрижений. Повз них проторохтів візок, ущерть завантажений деревним вугіллям і трісками для розпалення печі. Леоні здалося, що вона потрапила в сцену з Оффенбахових «Казок Гофмана», де панували старі традиції, а час неначе зупинився.
— Схоже, на Авеню де Ліму є більш-менш пристойний ресторан, — заявив Анатоль, несподівано вигулькнувши збоку. У руці він тримав місцеву газету «Ля Депеш де Тулуз». — Тут є також телеграф, телефон і пошта. Здається, те саме є й у Рен-ле-Бені, тож ми не такі вже й відрізані від цивілізації. — Витягнувши з кишені коробок із восковими сірниками «Веста», Анатоль дістав цигарку й натиснув на її кінчик, ущільнюючи тютюн. — Проте, боюся, такої розкоші, як найманий екіпаж, тут не існує. — Він чиркнув сірником. — Принаймні о цій порі року, та ще й у неділю. «Гранд-кафе Гієм» розташовувалося потойбіч мосту. У тіні довгого навісу стояла купка столиків із мармуровим верхом і кованими ніжками та дерев’яні стільці з прямими спинками й плетеними сидіннями. Герань у теракотових горщиках і декоративні дерева у великих дерев’яних, схожих на пивні діжках з металевими обручами створювали відвідувачам додатковий затишок.
— Не кафе «Пеяр», — зауважила Леоні, — але згодиться й таке.
При згадці про паризьке кафе Анатоль ностальгійно посміхнувся.
— Сумніваюся, що тут є приватні кабінети, але відкрита тераса видається досить привабливою, еге ж? їх провели до зручно розташованого столика. Зробивши замовлення, Анатоль почав невимушено теревенити з господарем. Тим часом Леоні стала роздивлятися довкола. Ряди платанів із плямистою корою, цих маршових дерев Наполеона, створювали на вулиці приємний затінок. Вона з подивом констатувала, що не лишень Авеню де Ліму, а й інші прилеглі вулиці були ретельно причепурені й облаштовані. Леоні припустила, що це трапилося завдяки популярності довколишніх курортів та великій кількості як громадських, так і приватних екіпажів, що сновигали туди-сюди в розпал сезону.
Анатоль струснув свою серветку й поклав її собі на коліна.
Цієї миті підійшов офіціант із тацею напоїв — кухоль з водою, великий келих холодного пива для Анатоля та склянка столового вина. Невдовзі з’явилась і їжа: буханець хліба, круті яйця, заливний копчений бекон, солонина, трохи місцевого сиру, холодець і курячій пиріг — просто, але смачно.
— Непогано, — резюмував Анатоль. — Навіть навдивовижу добре.
Леоні перепросила в нього та в перерві між стравами відлучилася. Коли ж вона за десять хвилин повернулася, то застала Анатоля за жвавою розмовою з відвідувачами за сусіднім столиком. Один з них був літній пан, своїм офіційним виглядом схожий на банкіра чи юриста, — у темному костюмі з накрохмаленим комірцем та краваткою попри спеку. Навпроти нього сидів молодший чоловік із солом’яним волоссям та густими кущуватими вусами.
— Докторе Габіньйо, метре Фроміляж, — мовив Анатоль. — Дозвольте познайомити вас із моєю сестрою Леоні.
Чоловіки підвелись і підняли свої капелюхи.
— Мосьє Габіньйо розповідав мені про свою роботу в Рен-ле-Бені, — пояснив Анатоль, коли Леоні знову сіла за стіл. — Так ви кажете, що три роки стажувались у доктора Курана?
Габіньйо кивнув.
— Саме так. Три роки. Наші ванни в Рен-ле-Бені не лише найдавніші в цьому районі. Нам дуже пощастило з тим, що ми маємо в себе кілька різновидів води й тому спроможні лікувати ширший спектр захворювань і патологій, аніж будь-яка інша термальна водолікарня. До нашої групи геотермальних вод входить джерело Бен-Фор із температурою п’ятдесят два градуси, а також…
— Їм не потрібні такі подробиці, Габіньйо, — пробурмотів Фроміляж.
Доктор почервонів.
— Можливо. Мені пощастило відвідати аналогічні заклади в інших місцях, — провадив він. — Я мав честь провести кілька тижнів, здійснюючи дослідження під керівництвом доктора Пріва в Ламалу-ле-Бені.
— Мені не випадало бувати в Ламалу.
— Ви мене дивуєте, мадемуазель Верньє. Це чарівне курортне містечко — до речі, давньоримського походження — на північ від Безьєра. — Габіньйо стишив голос. — Хоча в певному сенсі воно є похмурим і безрадісним містом. У медичних колах воно відоме тим, що там лікують сухоти спинного мозку.
Метр Фроміляж гепнув кулаком по столу так, що аж підстрибнули чашки з кавою. Леоні з переляку теж підстрибнула.
— Габіньйо! Не забувайтеся! — прогарчав Фроміляж.
Молодий лікар почервонів як буряк.
— Вибачте, мадемуазель Верньє. Я не мав на увазі нічого поганого. Я не хотів вас образити.
Ошелешена Леоні кинула на метра Фроміляжа холодний нищівний погляд.