Кейт Мосс – Гробниця (страница 26)
— А я й не збиралась ображатися, будьте певні, докторе Ґабіньйо.
Леоні зиркнула на Анатоля, котрий докладав чималих зусиль, аби не розреготатися.
— Та все одно, Габіньйо, у такій компанії ця тема є недоречною.
— Звісно, так, звісно, — винувато забелькотів доктор. — Але мій професійний інтерес часто примушує мене забувати, що такі теми нецікаві для…
— Ви приїхали до Рен-ле-Бена на курорт? — запитав Фроміляж із помпезною поштивістю.
Анатоль похитав головою.
— Ми збираємось погостювати в нашої тітки в маєтку неподалік містечка. Він зветься Домен де ля Кад.
Леоні помітила, як в очах доктора промайнуло здивування.
Чи тривога?
— У вашої тітки? — перепитав Габіньйо. Леоні уважно поглянула на нього.
— Ну, якщо точніше, то ця жінка була дружиною нашого покійного дядька, — пояснив Анатоль, теж помітивши якесь вагання в словах Ґабіньйо. — Жуль Ляскомб був зведеним братом нашої матінки. Ми ще не мали приємної нагоди познайомитися зі своєю тіткою.
— Щось не так, докторе Габіньйо? — поцікавилась Леоні.
— Та ні, зовсім ні. Усе гаразд. Даруйте, я… просто я й не підозрював, що Ляскомбові пощастило мати таких родичів. Він жив тихим життям і ніколи не казав, що… Чесно кажучи, мадемуазель Верньє, ми всі дуже здивувалися, коли він вирішив одружитися, та ще й у такому поважному віці. Усі вважали Ляскомба переконаним старим парубком. І взагалі, привести дружину до маєтку з такою лихою славою…
Леоні зацікавлено нахилилась до співрозмовника.
— З лихою славою?
Проте Анатоль швидко перевів розмову на Іншу тему.
— Ви знали Ляскомба, Ґабіньйо?
— Не дуже добре, але ми були з ним знайомі. У перші роки шлюбу він із дружиною проводив тут кожне літо, місяцями не буваючи у своєму маєтку.
— А ви часом не були персональним лікарем Ляскомба?
Ґабіньйо заперечливо похитав головою.
— Ні, я не мав такої честі. У Тулузі в нього був свій лікар. Він слабував багато років, хоча його смерть усе одно сталася швидше, аніж припускали; вочевидь, її прискорила та жахлива застуда, від якої він зліг на початку року. Коли стало ясно, що він не одужає, ваша тітка повернулася до маєтку на початку січня. Кілька днів по тому Ляскомба не стало. Звісно, ходили чутки, що він помер унаслідок…
— Ґабіньйо! — перервав його Фроміляж. — Припніть язика!
Молодий лікар знову почервонів як буряк.
Своє велике невдоволення Фроміляж продемонстрував тим, що покликав офіціанта й став прискіпливо-дріб’язково перераховувати всі з’їдені страви, унеможлививши таким чином подальшу бесіду між двома столами.
Анатоль залишив щедрі чайові. Фроміляж недбало кинув на стіл купюру й підвівся.
— Мадемуазель Верньє, мосьє Верньє, до побачення, — сказав він. — Ходімо, Габіньйо. Маємо ще чимало справ.
На превеликий подив Леоні, молодий лікар мовчки підкорився.
— Чому не можна було говорити про Ламалу? — обурено вигукнула Леоні, тільки-но їхні співрозмовники відійшли досить далеко. — І чому доктор Габіньйо дозволяє метрові Фроміляжу так нахабно поводитися з ним?
Анатоль іронічно посміхнувся.
— Ламалу сумнозвісне тим, що там випробовують найновіші методи лікування сифілісу, який призводить до сухот спинного мозку. А щодо манер, то мені здається, що Габіньо й справді потребує наставництва метра. У такому маленькому містечку від цього залежить успіх або неуспіх лікарської практики. — Він знов осміхнувся. — Подумати тільки — Ламалу-ле-Бен!
Леоні замислилася, щось пригадуючи.
— А чому тоді доктор Габіньйо так здивувався, коли я розповіла йому, що ми збираємося зупинитись у Домен де ля Кад? І що він мав на увазі, коли сказав про лиху славу того маєтку?
— Габіньйо занадто балакає, а Фроміляж не любить пліток. Оце й усе.
Леоні похитала головою.
— Ні, не все, — заперечила вона. — Метр Фроміляж будь-що хотів заткнути йому рота.
Анатоль знизав плечима.
— Фроміляж явно має холеричну вдачу людини, котра легко дратується. Йому просто не подобається, що Габіньйо базікає, наче жінка.
Зачувши таку образу на адресу представниць своєї статі, Леоні показала братові язика.
— Хам!
Анатоль витер вуса, поклав серветку на стіл і, відсунувши стілець, підвівся з-за столу.
— Ходімо. Ми маємо трохи часу в запасі, тож давай ознайомимося зі скромними принадами Куїзи.
Париж
А в Парижі, за сотні миль на північ, було тихо. Після вранішньої ділової метушні задушливе повітря було просякнуте пилом і запахом гнилих фруктів та овочів. Звичні для восьмого округу конюхи й торговці зникли. Зникли також молочарі зі своїми візками, яточники та жебраки, залишивши після себе купи сміття, потурбувавшись, щоб двірникам була робота наступного дня.
У квартирі на Рю де Берлін, де мешкала родина Верньє, було тихо. У кімнатах панувало голубувате призахідне світло. Меблі були вкриті накидками від пилу. Високі вікна вітальні, що виходили на вулицю, були зачинені й затулені шторами з рожевого ситцю. Колись яскраві квітчасті шпалери вицвіли в тих місцях, де їх кожного дня торкалося сонячне світло. Над тими нечисленними меблями, які лишилися незакритими, у повітрі гойдалися малесенькі порошинки.
На столі забуті троянди, що майже втратили свій аромат, схилили голови в скляній вазі. Чувся ще один, ледь уловимий аромат. Різкий і явно чужий. У ньому змішалися запахи східного базару, турецького тютюну, а також пахощі моря, принесені здалеку на сірому одязі чоловіка, що мовчки стояв між двома вікнами перед каміном, затуливши собою севрський годинник на полиці.
Чужинець був високий та кремезний, плечистий і високочолий. Він мав тіло радше авантюрника, ніж естета. Під чорними, зрослими на переніссі бровами блищали чорні, наче вуглини, зіниці блакитних очей.
Маргарита сиділа, випрямивши спину, в одному з обідніх фотелів із червоного дерева. Рожевий халат, зав’язаний на шиї жовтим шовковим бантом, красиво лежав на її білих плечах бездоганної форми. Він картинно спадав на м’яке сидіння та підлокітники крісла. Виглядало так, наче Маргарита позувала для картини. Одначе страх і тривога в її очах свідчили, що про мистецтво наразі не йшлося. Це також підтверджувалося тим, що її руки були незручно й болісно заламані назад і зв’язані дротом.
Другий незнайомець, бриту голову якого вкривали червоні плями прищів та наривів, чатував біля крісла, чекаючи на вказівки від свого хазяїна.
— Так де він зараз? — холодно спитав чоловік, що стояв коло вікна.
Маргарита глянула на нього. Їй пригадався той раптовий приплив симпатії до цього чоловіка, коли вона вперше його побачила. Утім, тепер приязнь змінилася на ненависть. Із-поміж усіх чоловіків, яких вона знала, лише Лео Верньє мав здатність збурювати в її душі такі сильні емоції.
— Я бачила вас у ресторані, — сказала вона. — У ресторані «Вуазен».
Чоловік проігнорував її зауваження.
— Де зараз Верньє?
— Не знаю, — знову відповіла Маргарита. — Присягаюся. Він мені не розповідає про свої справи. Часто без жодних пояснень зникає на кілька днів поспіль.
— Це стосовно вашого сина. Але ж ваша донька не ходить, куди їй заманеться, та ще й без супроводу матері чи служниці. Не може бути, щоб вона не дотримувалася суворого етикету. Проте її теж немає вдома.
— Вона у своєї подруги.
— А Верньє з нею?
— Я…
Чоловік швидко зиркнув на покривала та пусті шафи.
— Чи довго ще квартира буде порожньою? — спитав він.
— Десь тижні з чотири. Я й справді чекаю на генерала Дюпона, — сказала Маргарита, намагаючись не видати свого хвилювання. — Він може зайти по мене будь-якої миті, і тоді…
Голос Маргарити перейшов на розпачливий крик — то слуга, що стояв іззаду, ухопив її за волосся й сильно шарпнув.
— Ні!
Холодне лезо ножа торкнулося її шиї.
— Якщо ви зараз підете, — промовила жінка, щосили намагаючись говорити спокійно, — то я нікому нічого не розповім. Обіцяю вам. Ну ж бо, відпустіть мене.