Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 7)
— Ми виявилися вразливими. Найбільшою помилкою емпри було довіритися безбожникам, і вона ледь не поплатилася за це життям. Хоробрі ішаранські солдати доправили її в безпечне місце — але це ще не кінець. — Він підвищив голос до крику. — О ні, це ще не кінець! Почуй нас, убережи нас! Ми повинні готуватися до помсти. — Почувши крики натовпу, сповнені гніву та обурення, Кловус продовжив свою полум’яну промову. — Ідіть до своїх храмів, приносьте жертви, віддавайте свою кров, щоб зміцнити наших божків — і зміцнити Ішару.
Увійшовши через головний вхід, Семі поглянула на Воса, той нахмурився, занепокоєний. Камергер Нерев прокашлявся.
— Семі, чому ти не звертаєшся до народу?
— Я? Але ж я...
— Ми знаємо, що емпра Ілуріс хотіла, щоб ти заступила її.
— Ніхто не
Семі все ще намагалася осмислити слова Нерева.
— Можливо, про це знаєте ви, камергере, але Ілуріс не оголосила це своєму народу, не передала мені правління. Я не можу просто...
Вони почули, як натовп розпалюється все більше, слухаючи виступ Кловуса.
— Ми повинні були зміцнити Ішару тридцять років тому. Наш серепольський божок повинен бути сильнішим за будь-яку іншу силу у світі. — Він зробив паузу, а потім повів промову у несподіваному напрямку. — Храм Маґніфіка завжди мав бути основою нашої сили не лише для Сереполя, а й для всієї країни. Як верховний жрець я наказую відновити будівельні роботи. Усі матеріали, всі робітники мають бути зібрані в центрі нашого міста, і ми зведемо храм, найвеличніший з усіх, що коли-небудь існували! Він потрібен нам для оборони Ішари. Коли наш божок сповниться силою, ми завоюємо ненависну Співдружність. Ми знищимо безбожників!
Семі стривожилася, усвідомивши, наскільки зухвалим став Кловус.
— Ілуріс мусить одужати.
Коли вони перетинали вхідну залу, несучи емпру, до них по відполірованій кахляній підлозі підтюпцем кинулася стара жінка у непоказному, проте чистому вбранні.
— Ваша Величносте! — Аналера була вірною й відданою служницею протягом усього життя Ілуріс, і тепер вона намагалася проштовхнутися поміж бійців Яструбиної варти. — О, моя пані! Я покличу придворних лікарів.
Впізнавши її, Вос та Яструбина варта заспокоїлися. Семі теж не раз розмовляла зі старою, коли навчалася у емпри. Вона сказала:
— Подбайте, щоб емпра мала все необхідне у своїх покоях. Ми всі будемо поруч. — Її голос зірвався. — Нам, можливо, доведеться пробути тут деякий час.
— Це придатне для оборони місце, — сказав Вос. — Тут найкраще її охороняти.
З рішучим виглядом Аналера поспішила до виходу.
— Я подбаю про все.
7
Острів Фулкор здіймався твердинею просто посеред моря, захищеною зусібіч безмежним обширом води. Тільки досвідчені мореплавці могли прокласти шлях крізь гострі рифи до невеликої безпечної бухти, що була лише трохи більшою за розщелину в скелі. Сходи із заліза та дерева кріпилися до прямовисної скелі, дозволяючи людям підніматися по одному до розташованої вище фортеці.
Та навіть з таким захистом Клеа не почувала себе в цілковитій безпеці. Вкрита бойовими шрамами жінка-Хоробра стояла на стіні фортеці і вдивлялася в похмурі води. Уто призначив її новою караульною острова Фулкор, і вона не могла підвести його. Ішаранці були десь там.
Тієї кривавої штормової ночі, коли підступний ворог напав на них під час нібито мирних перемовин, Клеа вбила багатьох ішаранців, однак ці смерті не були достатньою відплатою за віроломну зраду. Вона згадала, як, змахуючи мечем, вбивала ворогів — одного за одним... але цього було недостатньо, щоб врятувати конаґа Конндура, і це важким тягарем лежало у неї на серці. Поразка.
Уто був очільником їхнього загону Хоробрих, захисником конаґа, що присягнув йому на вірність, але Клеа та інший Хоробрий, Ґант, також були призначені охороняти посольство, Якимось чином у покої конаґа прослизнув убивця. Уто вдалося вивести Мандана в безпечне місце, а ворог утік з тяжко пораненою емпрою Ілуріс. Клеа шкодувала, що не змогла голими руками зламати шию тій паскуді.
У ту ніч сотня ішаранських солдатів залишилася на острові, покинута власними кораблями. Ворог бився відчайдушно під проливним дощем і спалахами блискавок, але солдати Співдружності, очолювані Клеа, здобули перемогу. Тепер, шість днів потому, її солдати розгрібали гравій по внутрішньому дворі, усуваючи сліди бою. Інші змивали кров зі стін і підлоги донжона.
Стоячи на товстій стіні, що оточувала фортецю, Клеа спостерігала за похмурою роботою солдатів гарнізону, і холодний морський вітер обпікав її обличчя. Загартована сорокап’ятирічна Хоробра була мускулистою, але не кремезною, на ній був традиційний одяг Хоробрих — чорні чоботи, штани, шкіряна куртка без рукавів, або джеркін, як її ще називають. Важкий плащ звисав з її плечей, але не обтяжував її, а захищав. Вона носила довгий меч, яким зазвичай позбавляла життя тих, хто цього заслуговував, а ще — відполіровану золоту манжету, реймер, який давав їй надзвичайну нищівну силу, коли в цьому була потреба.
Клеа дивилася вниз, на казарми у внутрішньому дворі, спостерігаючи, як її солдати ремонтують пошкоджені фасади будівель. Після тієї ночі полеглих у бою солдатів Співдружності шанобливо поклали у дворі, звільнивши від обладунків та зброї. Писар заніс у свої книги їхні імена, записавши всі можливі подробиці, які хтось бачив або пам’ятав, щоб зберегти спадок цих солдатів. Оскільки на острові Фулкор не було вдосталь дров для похоронних вогнищ, тіла цих героїв віддали морю. Їх по черзі підіймали на скелі і вголос зачитували їхній спадок, після чого вони поринали у пінисті хвилі, щоб назавжди зникнути в прозорих водах морської стихії.
Цей повільний сумний процес тривав два дні. Тіла мертвих ішаранців тим часом залишалися там, де й були. Під палючим сонцем трупи вкрилися плямами й роздулися. Над високими стінами фортеці кружляли чайки, і Клеа дозволила їм вчинити бенкет, поки в її команди була важливіша робота.
Загалом сімдесят ішаранських солдатів були захоплені живцем і кинуті до в’язниці, куди не проникало сонячне світло. Годувати їх Клеа не збиралася. Після зливи цистерни на даху були заповнені, тому вона давала в’язням трохи води, щоб не повмирали.
Нарешті, коли всі загиблі солдати Співдружності були шанобливо поховані в морі, Клеа вивела ішаранських бранців невеликими групами під посиленою охороною й наказала їм зняти обладунки та позбирати всі цінні речі з загиблих товаришів, у яких уже було забрано всю зброю.
Один з ішаранських солдатів з розбитими розпухлими губами різко кинув:
— Я не осквернятиму тіла моїх братів. Їх слід віддати морю, як вони є, з поваги до них.
Клеа витягла меч і відтяла йому голову, а потім сказала іншим в’язням, що тепер їм доведеться морочитися ще з одним тілом.
Не виявляючи покори, вони похмуро здирали нагрудники, чоботи й поножі зі смердючих тіл. Роздягаючи якогось із охоронців емпри, один полонений знайшов ніж, захований під нагрудним панциром. Він схопив його і з диким ревом кинувся на Клеа. Хоробра випростала захищену рукавицею руку, зупиняючи лезо, яке не могло проникнути крізь кольчужну підкладку її рукавиці. Вона схопила його за зап’ястя, міцно стиснула — і кістки тріснули, ніж випав.
Ніби не помічаючи болю, ішаранець люто уп’явся в неї чорними бездушними очима. Клеа не бачила в них нічого людського, хоча ці люди були нащадками тих самих людей, яких колись давним-давно створили Люті. Витримавши погляд чоловіка, Хоробра наступила каблуком на його босу ногу, розтрощивши йому щиколотку. Він упав, задихаючись від болю, і вона спокійно розчавила йому іншу ногу, перетворивши на каліку. Все одно бранці їй більше не потрібні.
Коли решта в’язнів закінчила роздягати трупи ворогів, її солдати відділили цінні обладунки та зброю від брудного одягу. А тоді звалили непотрібний мотлох на подвір’ї та підпалили. Полум’я здійняло в ясне небо стовп диму — сигнал перемоги і непокори, який, як сподівалася Клеа, буде видно аж у їхній столиці, місті Сереполі.
Поки Хоробра дивилася на дим, до неї підійшов один з її солдатів, невдоволений і нетерплячий. Навколо них свистів вітер, доносилися крики морських птахів. На лівій руці в чоловіка досі була вкрита кров’ю пов’язка через поранення, яке він отримав тієї страшної ночі.
— Чи відомо, коли прибуде підкріплення з Конвери, караульна? Коли нас змінять і відпустять додому?
— Острів Фулкор тепер ваш дім, — сказала Клеа.
— Я не був у складі гарнізону, — відказав солдат. — Я супроводжував конаґа Конндура в його справах. Мене не повинні були залишати тут після бойових дій.
Клеа насупилася, почувши невдоволення в його голосі.
— Я впевнена, що скоро прибудуть судна з провізією, а також військові кораблі, проте поки що ми повинні утримувати острів. Ти маєш радіти, що служиш захисником острова Фулкор.
— Але це місце... це лише холодна й вітряна скеля, — презирливо всміхнувся солдат. — Жодних природних багатств, жодних запасів, тільки дощова вода для пиття. — Він похитав головою, дивлячись на масивні стіни фортеці. — Чому ми повинні так запекло битися, щоб захистити її?
Хоробра сердито глянула на свого співрозмовника.
— Тому що ішаранці хочуть здобути цей острів — і завжди хотіли. Вони багато разів крали у нас Фулкор, але ми завжди відбивали його.