Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 9)
Адан відчув себе загнаним у глухий кут і був готовий вибухнути. Він збирався вимагати, щоб королева By звільнила всіх полонених, яких він бачив крізь діамант «сльоза матері», однак змусив себе стримати емоції і сховати їх якомога глибше. Він зробив глибокий вдих і повільно видихнув.
— Адане Старфолле, — продовжила королева By, — ви правите лише одним королівством у цій землі, а конаґ править усіма вами. Чому він не прийшов зустрітися зі мною? Він хоче мене образити?
Маг Аксус, що сидів поруч із Гейлом Орром, буркнув:
— Якщо Адан Старфолл не наймогутніший правитель, то навіщо гаяти час на цього чоловіка?
— Тому що він могутній, а ще він поруч, — відказала, пирхнувши, By. — І я вважаю його привабливим.
Адан, однак, відчув, що ці слова зачепили його.
— Конаґа Конндура вбили наші вороги, що живуть за морем. Він... мій брат Мандан тепер конаґ. Ми щойно отримали звістку про те, що сталося. — Він придушив горе, яке знову почало охоплювати його. Він також знав, що брат недооцінює масштаби небезпеки, яку становлять Люті. — Думаю, вам слід поговорити з моїм братом, переконати його, наскільки важливою є ваша війна.
By блиснула золотавими очима і заговорила владним голосом.
— Передайте своєму конаґу Мандану, щоб він прийшов у пустелю, і мої воїни проведуть його до мого палацу. — Вона посміхнулася самими лише губами, показавши зуби. — Я з нетерпінням чекаю, щоб побачити, який він порівняно з тобою.
Гейл озвався із сумнівом.
—
Кво вправлявся у наколюванні м’яса на виделку.
— Ми завжди спостерігаємо. Неможливо зайти в Піч і залишитися непоміченим.
Радий, що йому вдалося відволікти королеву піщаних Лютих від Пенди та її дитини, Адан сказав:
— Я негайно відправлю послання своєму братові. Я теж хочу, щоб він поговорив з вами.
9
Їдучи разом з Тоном та Елліель до Судерри, король Колланан завдяки їхній присутності почувався в безпеці, але він знав, що будь-яке відчуття безпеки є оманливим. Несподівані загрози виривалися з давнини історії, мов пара з жерла вулкана. Зустріч з Аданом для обговорення загрози вторгнення Лютих була вкрай необхідною, але він також був стурбований тим, що так надовго відлучається з Феллстаффа.
Донедавна навіть король міг спокійно подорожувати один. Іноді він брав із собою Ласіса, але йому подобалося бути самому, у спокої. Однак він більше не знаходив спокою у простих повсякденних речах, як це бувало до нападу крижаних Лютих на Лейк Бакал.
У чорному вбранні Хороброї Елліель виглядала пречудово. Тепер, повернувши свої спогади, вона була впевнена в собі. Її густе волосся кольору кориці було коротко підстрижене, як у воїна, і вона світилася від любові, яку вони з Тоном відчували одне до одного. Вродливий і сильний темноволосий Лютий з цікавістю розглядав навколишній світ, дивуючись найменшим дрібницям. Тону не терпілося побачити південне королівство, прогулятися старовинними вулицями Баннрії та зустрітися з королем Аданом.
Несподівано бойовий кінь Колланана різко пішов боком, потім смикнувся, фиркаючи, ніби відчувши хижака. Елліель, насторожена, взялася за меч. І цієї миті Тон раптом задихнувся від болю. Ледве встигнувши зупинити коня, він сповз із сідла і, похитуючись, зробив два кроки. Елліель зістрибнула на землю й підбігла до нього.
— Що з тобою?
Слова важко виривалися з його рота.
— Я відчуваю, як він... ламається!
Ліс сколихнувся з тихим гулом, наче від якогось велетенського вибуху під землею. Сосни навколо них зашурхотіли і всі разом здригнулися, ніби їх струсонула якась велетенська рука. Товсте гілля, ламаючись, почало падати з високих сріблястих сосен.
Ґрунтова дорога розкололася, і пухка бура земля посипалася в розщелину, що ставала все ширшою. Колланан з усіх сил намагався приборкати свого коня Шторма. Може, це дракон ворушиться?
Елліель тримала Тона за плечі, а він корчився від болю. Його обличчя було напруженим, очі заплющені.
Земля продовжувала гуркотіти і трястися. Поступово глибинні поштовхи припинилися. Світ знову став тихим, хоча, здавалося, все ще вібрував від виснаження.
Зіскочивши з коня, Колл кинувся до Елліель, яка, охоплена тривогою, стояла навколішки біля Тона. Лютий лежав на спині, розкинувши руки й розгублено дивлячись у небо. Біль усередині роздирав його.
— Мене трясло і розривало на частини, як і весь світ. — Він змусив себе сісти. — Щось є глибоко в землі і глибоко в мені... щось небезпечне.
Елліель допомогла Тону підвестися, змахнула пилюку з його куртки і сріблястих штанів. Вона пильно глянула на нього.
— Ти впевнений, що з тобою все гаразд?
— Я ні в чому не впевнений і не маю відповідей. — Тон якось дивно посміхнувся. — Ось чому кожен день сповнений відкриттів. Цього мене навчила та вчена дівчина. — Він провів руками по своєму довгому темному волоссю. — Будемо сподіватися, що майбутні відкриття будуть менш болючими.
Ще похитуючись, Лютий заліз у сідло, хапаючись за повід, мов за рятівний круг. Він подивився на землю.
— Це може бути чутливе місце, де відчуваються вібрації Оссуса. Можливо, я буду в більшій безпеці, коли ми від’їдемо подалі.
Утрьох вони їхали аж до глибоких сутінків, поки зрештою не були змушені зупинитися для ночівлі. Вони вибрали місце біля маленького потічка, і Елліель назбирала для багаття достатньо хмизу, щоб вистачило на всю ніч. Потім вона склала докупи сухі гілки, а Тон запалив вогонь обережним дотиком магії. Незабаром вода у казанку, в яку вони додали квасолю й коренеплоди, закипіла. Елліель постелила ковдру для них з Тоном, хоча вони мали чатувати по черзі. Король знайшов собі зручне місце біля вогню навпроти Хороброї. Він сів, підібгавши коліна. Для стороннього спостерігача їхній невеличкий табір міг виглядати цілком ідилічно, проте всі вони й досі були напружені.
Тон сів навпочіпки біля Колланана, притиснувши долоню до землі. Він заплющив очі, глибоко зітхнув і кивнув.
— Земля тверда й надійна. Тут нема про що турбуватися.
Колл підняв брову.
— Король, який не має про що турбуватися, не захищає свій народ.
— Можливо, захищати — це і моя робота, — відказав йому Тон. — Можливо, я тут для того, щоб тримати світ докупи, поки все інше розриває його.
Колланан прихилився до валуна, плечем відчуваючи грубий камінь.
— Я бачив, що ти зробив на озері Бакал. У майбутніх битвах я маю намір покладатися на тебе, хоч і не знаю, що ти таке.
— Я загадка для себе самого, королю Колланане, — знизав плечима Той. — Коли я знайду відповідь, сподіваюся, це нас усіх втішить.
— До речі, про його силу, — додала Елліель. — У ньому є і м’якість, яка врівноважує її. — Вона принесла їм по мисці з їжею і присіла поруч. — Тон нагадує мені добре нагострений клинок. Можна захоплюватися його красою, але слід остерігатися його гостроти.
— Принаймні, я точно знаю, що таке клинок, — сказав Колл. — Ми взагалі знаємо, чи є ти Лютим, Тоне? Ти схожий на них, але я не знаюся на цьому. — Досі він бачив тільки крижаних Лютих біля озера Бакал.
— Схожість є, — визнав Тон. Він простягнув руку, оглянув її, посмикав свої темні кучері. — А якщо так, то який я Лютий? Очевидно, я не крижаний Лютий, але, думаю, і не піщаний. Ці дві гілки походять від Раан і Сут. Я бачу, що не належу до жодної з них.
— Може, інша раса? — припустила Елліель. — Я мало знаю історію Лютих, але що, як Кур створив ще один їх рід — таких, як ти?
Тон звів брови.
— Ти — аномалія, — сказав Колланан. — Хоча й корисна.
— І сильна, — додала Елліель.
— Тоді як і чому мене, стерши спогади, замурували всередині гори, немов якусь істоту в коконі? Хто я і що я маю робити? — Він нахмурився, глибоко замислившись. — Невже інші Люті виступили проти мене? — Тон торкнувся дивного татуювання на своєму обличчі. — І навіщо мене позбавляти всіх моїх спогадів? Невже вони так боялися мене?
— Твоя сила сама по собі, — сказав Колланан, — може лякати людей.
— Мене вона теж лякає, — додала Елліель. — Хоча я знаю, що для нас ти не загроза. — Вона простягнула руку, щоб торкнутися позначок на його обличчі.— Я не знала, хто я, поки ти не повернув мої спогади. — Доївши, Хоробра поставила миску на землю, потім зняла золотий браслет-реймер, що висів у неї на боці. Все ще відчуваючи подив, вона піднесла його до вогню. — Ти знову зробив мене Хороброю, допоміг віднайти силу у власній крові.
Елліель стиснула манжету на правому зап’ясті, і металеві ікла впилися їй у вени. По блідій шкірі потекла кров, і завдяки їй вона змогла запалити реймер. Яскраві язики полум’я оточили манжету і оповили руку. Потім жінка зосередилася, видовжуючи ці язики, і високо підняла тонкий, схожий на клинок смолоскип, яскраво освітивши лісову галявину.
— Я знову Хоробра! — Вона стишила голос і промовила сама до себе. — І я ніколи не забуду, що лорд Кейд та Уто вчинили зі мною.
Тон, увага якого була прикута до реймера, простягнув руку до палаючого клинка. Потім ворухнув пальцями, ніби смикаючи невидимі струни, покрутив ними, і вогонь змінив колір з помаранчевого на жовтий, потім на чистий білий, який перейшов у темно-синій, далі фіолетовий і нарешті перетворився на темно-багряний. Елліель затремтіла від задоволення, відчуваючи, як його дика магія пронизала її наскрізь.
Коли Тон відпустив свою невидиму хватку, плечі Елліель опустилися, і вона дозволила полум’ю реймера згаснути. Хоробра зняла золоту манжету зі слідами крові, і кровотеча на зап’ясті зупинилася.