Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 3)

— І воно прийде, — сказала Елліель, статечна у своєму чорному вбранні Хороброї. Суворий вираз її обличчя підкреслювала руна забуття, витатуювана на щоці.

— Ми будемо сильними — я так вже точно! Ха! — вигукнув Оґно, найбільш могутній та страхітливий з усіх лордів-васалів. — Ми будемо готові, Колланане Молоте.

Колл сперся бородатим підборіддям на руку.

— Адан також знає, яку загрозу становлять Люті для Судерри. — Його голос знову затремтів. — Він теж отримав звістку про смерть свого батька. Я повинен вирушити до нього, щоб обговорити, як два наші королівства зможуть захистити себе. Якщо піщані та крижані Люті збираються знищити одне одного, ми опинимося між двох вогнів.

Темні очі Тафіри зблиснули.

— Можливо, тобі вдасться переконати піщаних Лютих битися на нашому боці, проти спільного ворога.

Колл нахмурився.

— Я спочатку пораджуся з Аданом.

Елліель випросталася.

— Я поїду з вами в Судерру. — Вона кинула запитальний погляд на загадкового Тона, який кивнув на знак того, що поїде разом з нею.

— І я, — мовив Ласіс, Хоробрий служив Колланану набагато довше за Елліель, та нещодавно крижані Люті спіймали його, а потім кинули помирати.

Колланан похитав головою.

— Ні, Ласісе. Поки мене не буде, ти захищатимеш мою королеву.

Тафіра посміхнулася.

— І твоє королівство.

Хоробрий вклонився.

— Так, Володарю. Можливо, нам варто попросити капітана Рондо та його солдатів Співдружності залишитися тут, щоб посилити наш захист, поки вас не буде?

— Це слушна думка, — відповів Колл.

— Нам потрібні постійні кінні розвідники, Володарю. — Лорд Тео провів пальцем по своєму довгому лівому вусу. — Вони зможуть попередити нас, якщо Люті наближатимуться.

— Що нам із того попередження, якщо вони можуть стерти нас із лиця землі своєю холодною магією? — запитав лорд Бален.

— Це дасть нам можливість вивезти мешканців селищ, — відказав Вітор. — Сховати наших людей у глушині. Когось ми все-таки зможемо врятувати.

— Мої землі — це відкрита місцевість, рівнини та пагорби, вкриті травами, — сказав Алькок. — Ми фермери, наші села широко розкидані, у нас нема безпечної місцини, де можна було б сховатися. Нас не прикривають стіни фортеці, як у Феллстаффі.

Тео відповів:

— Нортерра не воювала вже багато століть, не було навіть сутичок між нашими володіннями. Ми вразливі.

— Ось вам і слабкість, яку приносить мир, — пробурчав Оґно.

— Боюся, мирні часи скінчилися, — сказав Колланан.

Урок, зазвичай мовчазний Хоробрий Балена, промовив:

— Ми можемо зміцнити свою оборону. Ми повинні це зробити.

— Навіть якби я й схотів, то які стіни можна звести проти Лютих? — засумнівався сухорлявий Серус. — З чого мають бути зроблені ці стіни, щоб витримати напад крижаних Лютих?

Тон заговорив стриманим задумливим тоном.

— Хіба Люті не воювали між собою століттями? Їхні оборонні споруди витримували найстрашніші навали, і ці стіни досі стоять. — Він подивився на Елліель своїми дивними очима, що виблискували, мов подрібнений сапфір. Він виглядав майже як людина, але не зовсім. — Елліель та вчена дівчина показали мені одне зі стародавніх міст Лютих.

— А, руїни! Шадрі й досі сповнена рішучості дослідити їх краще, — додала Елліель. — Багато покинутих міст Лютих все ще цілі, тож ми можемо перетворити їх на фортеці, якщо відремонтуємо.

Колланан сів у своє масивне крісло.

— Феллстафф має найкращі оборонні споруди, найтовстіші стіни. Ми завжди були сильними задля захисту всієї Співдружності. — Ще одна хвиля смутку несподівано накотилася на нього при думці про конаґа Конндура, його брата, соратника, друга. Три королівства повинні були триматися разом, але, зіткнувшись із власною бідою, Колл відчував себе далеким від ішаранської загрози десь там, за морем. Він занадто довго кохав свою дружину Тафіру, тож тепер не міг думати про її народ як про безжалісних тварин, навіть якщо це правда, що вони зарізали Конндура. — у моєму окрузі є велике місто Лютих, — сказав Бален. Запропонована Елліель ідея йому явно сподобалася. — Ми можемо зробити з нього фортецю.

Алькок опустив голову, почухав темну борідку.

— Ми завжди уникали руїн Лютих, бо вважали їх лихими місцями, можливо, навіть з привидами.

— А тепер вони можуть нас урятувати, — заперечив лорд Айбер.

Того вечора Колл сидів у своїх покоях біля вогню, тримаючи в руках невеличку вирізьблену зі шматка деревини корову. Не найкраща з його робіт, але вона займала його руки. Тафіра приготувала чай із жимолості та присіла біля вогню, читаючи хроніку зі святилища пам’яті Феллстаффа, в якій оповідалося про життя їхньої доньки Джакі, написану ученою дівчиною Шадрі. Колл полюбляв спостерігати, як дружина читає цю розповідь і втішає себе тим, що зберігає їхні спогади живими.

Колл також не забував про доньку, проте саме зараз він був заклопотаний думками про брата. Під час ішаранської війни вони командували загонами армії Співдружності, що просувалися новим світом. Вони вирушили карати ішаранців за якусь примарну провину, яку Колл навіть не міг пригадати.

Конндур Хоробрий і Колланан Молот, герої війни.

Колл і Конн.

Хранителі багато що перебільшували у легендах про двох братів, однак Колл пам’ятав, якими темними були ті часи для обох сторін. Його солдати, зовсім втративши розум на війні, хотіли зрівняти село із землею, а ішаранські селяни, такі ж безжальні, вирішили принести в жертву своєму божку Тафіру, дівчину-сироту. Колл врятував її. Вона стала його трофеєм, а потім дружиною. Коли та війна скінчилася нічим, Колл думав, що йому більше ніколи не доведеться перейматися через ішаранців.

Тепер, вирізьбивши ще кілька штрихів на фігурці дерев’яної корови, він пригадав свій напад на фортецю крижаних Лютих. Колл сподівався врятувати свого онука, якого ті забрали в полон, однак Бірча там не було. Хлопчика тримали в’язнем у палаці королеви Онн, і Колл не знав, як визволити онука.

Гострим кінчиком кинджала він вишкрябав ще кілька ліній, а тоді відклав фігурку вбік і взяв інший шматок дерева. Він виготовив багато іграшкових тваринок для своїх онуків. І сподівався одного дня подарувати цю іграшку Бірчу.

3

Від стін віяло холодом, і кожен подих хлопчика перетворювався на клаптик туману. Крижані блоки викривляли слабке сонячне світло, що проникало до тронної зали королеви Онн. Ззовні холодний вітер висвистував навколо оздоблених гострих зубців палацу тривожну скорботну музику.

Заціпенівши від холоду, Бірч скрутився клубочком під подертою ковдрою, але був насторожі, уважно стежачи за всім навкруги.

Онн, розслаблено відкинувшись, сиділа на троні посеред своїх крижаних володінь. Її довге біле волосся мало відтінок криги та слонової кістки, а великі очі виблискували сталлю.

За спиною королеви висів стародавній спис Лютих, створений з магії та металу і сповнений такої сили, що міг вбивати чудовиськ. Вихваляючись, Онн розповіла хлопчикові, як один з її предків-Лютих простромив великого дракона Оссуса, зламавши руків’я списа. Тепер Онн виставила цей магічний витвір напоказ, як і її попередники.

Бірч присів на підлогу обіч трону, тихий і непомітний. Королева ставилася до нього як до домашньої тваринки, як до цікавинки, хоча, здавалося, не знала, що з ним робити. Її інтерес до хлопчика згас, і він інстинктивно поводився якомога тихше. Непомітність — його найкращий захист. Бірч зголоднів і змерз, але все ж він був живий і таким збирався залишитися й надалі. Бірч мав бути стійкіш. Цього слова його навчив дідусь.

П’ятеро мамулів метушливо зайшли крізь арковий вхід, принісши маленькі тарілочки зі шматочками їжі. Королеву Онн значно більше живила увага її підданих, аніж власне їжа.

У стародавні часи, коли в землі пульсувала ще недоторкана магія, Люті створили людську расу. Але після того, як світ було зруйновано та спустошено війнами Лютих, крижані Люті не спромоглися створити нічого кращого за цих мамулів, які стали їхніми рабами. Це були маленькі безстатеві істоти із сіруватою шкірою й грубими рисами.

Як встиг помітити Бірч, крижані Люті вважали мамулів витратним матеріалом, що не має жодної цінності.

Мамули раболіпно запропонували королеві порізаний на шматочки лишайник, тундрову папороть та маленьких сріблястих рибок, виловлених з тріщин у льодовиках. Від вигляду мисочок із вкритими памороззю ягодами лохини у Вірча слина покотилася з рота. Він вже й забув, коли востаннє його годували. Королева Онн теж, вочевидь, цього не пам’ятала.

Вона прийняла мисочку з рук мамули, відірвала ягідку та поклала до рота, смакуючи. Мамули щось тихенько белькотіли, але то було мало схоже на слова. Бірч знав, що ці істоти розумні, але не був певен, чи розуміють це крижані Люті.

Прожувавши ще живу сріблясту рибку, королева прицмокнула губами. Бірч не міг відірвати від неї затуманеного погляду, його голод був цілком очевидним, і, коли Онн помітила хлопця, вона невдоволено насупилася.

— Який же ти жалюгідний. — Вона кинула Бірчу одну з ягід, яку той жадібно проковтнув. Така вистава розважила її, вона простягнула хлопчику цілу тарілку рибок, які ще смикалися, і Бірч похапцем жадібно проковтнув кілька рибин. — Схоже, це все, на що ти здатний, — доїдати рештки з мого столу, — пирхнувши, мовила Онн. Перед нею стояли мамули, протягуючи інші тарілки з їжею. — Коли Рокк привів тебе до мене, я подумала, що він вчинив дурницю, схопивши тебе. — Королева Лютих посміхнулася. — Але він полюбляє дарувати мені різні речі. Рокк пречудовий коханець, хлопче.