Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 25)

Клеа спостерігала, як вигинаються товсті залізні пластини, як тріщить дерев’яна поперечина. Поруч із нею похмурі солдати підняли мечі. Час настав. Хоробра застібнула золоту манжету навколо зап’ястя і сильно стиснула, відчувши її металеві ікла. Вона запалила реймер своєю волею та кров’ю, і полум’яне коло охопило руку.

Бійці стояли зі зброєю напоготові, обличчя в них посіріли. Божок знову врізався у ворота — по деревині пішла глибока тріщина.

— Повертаємося до фортеці. — Клеа повільно відходила від брами. — Ми приймемо бій нагорі, за мурами фортеці. — Солдати відступили. Хоробра стишила голос. — Принаймні ми зможемо померти під відкритим небом, там, де вдосталь місця для бою.

Солдати гарнізону зібралися на подвір’ї перед високими стінами донжону, саме в ньому ішаранці вбили конаґа Конндура. Лучники шикувалися на оборонних стінах, а розлючений божок тим часом продовжував гатити у ворота внизу. Залізна брама не протримається довго, і, як тільки вона впаде, загарбники кинуться нагору слідом за своїм божком. Клеа заприсяглася, що вони дорого заплатять за свою перемогу.

Ворота внизу розлетілися на тріски, мов від вибуху, і розлючена сутність ринула вперед, за нею — ішаранські нападники. Витративши стільки енергії, ще й так далеко від дому, сутність здавалася слабшою, але все ще залишалася страхітливою.

Клеа не думала — часу не було. Вона видовжила вогонь свого реймера, перетворивши на палаючий батіг, і з несамовитим криком кинулася на божка. Її зброя шмагнула істоту, вогняне лезо розсікло драглистий дим, — і спалах блискавки ударив її у відповідь.

З рухомої маси з пронизливим верещанням виринали обличчя, відкриті роти рвалися до неї, намагаючись вкусити. Хоробра знову рубонула щосили, залишивши глибокий слід на туші вогнем реймера, але потвора відкинула її. Клеа, оглушена, відлетіла вбік, а сутність увірвалася на тренувальний майданчик і заходилася викошувати перші ряди захисників.

Хоробра, струснувши головою, скочила на ноги, розвертаючись, щоб знову атакувати божка, але той з ревом пронісся повз неї, сунучи до казарм.

Загін ішаранців, який першим кинувся крізь зруйновані ворота нагору, дістався фортеці. Вони наскочили на Клеа, і та вдарила своїм реймером перших трьох солдатів. Очищувальний вогонь прошив їх так, ніби на його шляху не було ні обладунків, ні ворожих клинків. Але все більше нападників наступали на неї, змушуючи відходити назад.

Божок вчинив страшну бурю у дворі фортеці.

А слідом за солдатами загарбників йшов чоловік у темному каптані, схожому на той, що був на верховному жерцеві Кловусі з почту емпри Ілуріс. Жрець мав виснажений вигляд, але вигукував накази на диво твердо і впевнено, і божок заревів, здавалося б радіючи його появі. Певно, саме цей чоловік керував сутністю.

Жрець не давав розійтися непокірливій силі божка, і сутність не стала руйнувати казарми, які могла знищити за лічені хвилини. Загарбники явно хотіли зайняти ці будівлі, після того як вб’ють Клеа та її товаришів.

З мечем у одній руці та реймером в іншій, Хоробра билася, немов фурія. Вона вбила п’ятьох ішаранських воїнів і, пробираючись крізь їхні тіла, намагалася дістатися до жерця. Її метою було вбити його. Коли цей чоловік загине, божок, можливо, втратить свою силу.

Навколо неї один за одним гинули захисники Фулкора, яких було значно менше, ніж ішаранців. Її лучники, опинившись у пастці на стінах, що оточували фортецю, сипали стрілами, але ішаранці взяли стіни штурмом і поскидали вартових у море.

— За емпру! — заходилися криками вороги.

Хрипким голосом Клеа вигукнула:

— За Співдружність! За те, що ви вчинили з конаґом Конндуром! — Захисники, які ще тримали оборону, відповіли на її клич, та все було марно.

Знищуючи своїм реймером одного ворога за іншим, Клеа прокладала собі шлях до жерця в темному каптані. Він побачив, що вона наближається, і на його обличчі проступив страх. Клеа, вбивши ще одного ворога, кинулася до своєї жертви.

З ревом та свистом на неї збоку обрушився непереборний струмінь повітря. Закрутившись від удару, вона боролася з істотою, все ще відчайдушно намагаючись прорватися до жерця і вбити його. Вона повинна знищити цього чоловіка, обірвати його зв’язок із божком. Але божок смикнув її назад, і Клеа відкотилася, рубаючи навколо реймером. Хоробра відчула, як гарячий подих обпікає їй горло, легені. Її м’язи тремтіли, але вона продовжувала битися до останнього.

— Жерче! — заревіла вона.

І тоді божок вгатив по ній товстими щупальцями з диму, вогню та пилу. Страшна сила відкинула її до кам’яної стіни неподалік, розбивши сильним ударом голову.

Приголомшена, Клеа намагалася залишатися при тямі. З неймовірними зусиллями вона піднялася на коліна і побачила, що жрець відскочив від неї подалі, куди їй вже не дотягнутися. Лезо її реймера ледь мерехтіло і потріскувало. Клеа зціпила зуби, намагаючись витиснути з нього ще вогню.

Марно — божок здійняв її в повітря і гепнув спиною об землю.

Вогонь у її золотій манжеті згас разом з усіма її думками.

25

У маєтку лорда Кейда панував вогкий холод, пронизуючи тіло до кісток, — від нього не рятував навіть вогонь в камінах. Уто не відчував жодних незручностей, а от Мандан скаржився, що йому зимно. Молодий конаґ був одягнений у вовняний светр, поверх якого накинув підбитий хутром плащ, до того ж він обрав собі місце в трапезній, що було найближче до яскравого вогнища. Уто сів поруч, спостерігаючи за своїм конаґом.

Будинок Кейда мав товсті темні дерев’яні стіни та вузькі вікна, які захищали від північно-східних вітрів і частих дощів, — це робило атмосферу в ньому тужливою і похмурою. Здавалося, васальному лорду було до вподоби влаштувати бенкет у тісному колі серед гри світла й тіней від вогню. Воскові свічки, розставлені вздовж столу у розлогих свічниках, скидалися на палаючі очі, а зі стін світили підвісні ліхтарі. На стіл подали великий горщик солоної рибної юшки на овечому молоці і теплий хліб з хрусткою скоринкою. Паруючі краби на пласких тарілках мали служити делікатесом, хоча Мандан вважав, що м’ясо з панцира видобувати надто складно й не варто зусиль.

Кейд посміхнувся своєму гостю.

— Сподіваюся, їжа вам до душі, Володарю.

— Товариство мені точно до душі, — відказав Мандан. — Я вражений тим, що побачив сьогодні, і я радий, що маю васала, який розуміє, хто наш справжній ворог. Ви станете нам великою підмогою у війні.

Заговорив Уто.

— Ми повинні приватно обговорити певні політичні питання, лорде Кейде. Конаґ Мандан стоїть перед серйозними рішеннями, особливо тепер, коли на нас насувається справжня війна.

— Ішаранські тварини, — пробурмотів Кейд.

Леді Альмеда, єдина, хто був у залі, окрім них, хихикнула.

— Тварини є скрізь. Просто ішаранці — найбільш помітні з них.

— Деякі тварини корисні, — відказав Кейд. — Раби зібрали достатньо перлів, щоб я міг утримувати свою армію, і ці володіння зараз значно багатші, ніж посаг, який твоя родина запропонувала мені, коли ми одружилися.

Альмеда дзенькнула срібною виделкою об тарілку.

— Не думай, що зможеш обійтися без мене, чоловіче! Я не розмінна монета. Це буде ще одна дурня, яку ти вчиниш.

Мандан перервав палку суперечку, хоча Уто не був певен, зробив він це навмисно чи просто тому, що в його голові промайнула якась випадкова думка. Він відкрив обтягнуту оксамитом шкатулку, яку Кейд поставив перед його тарілкою.

— Я накажу своїм майстрам інкрустувати перлами мою корону та церемоніальні ланцюги. Ах, вони схожі на молоко, змішане з діамантовим пилом. Вони навіть іще прекрасніші, бо вкриті блиском відновленої справедливості. — Конаґ запустив пальці в перли, і вони з ледь чутним стукотом перекочувалися в скриньці. — Нехай полонені тяжкою працею спокутують те, що накоїв їхній народ.

Альмеда повернулася до їжі в похмурій тиші. Злостива жінка спричинила чимало проблем. Примхлива та егоїстична, вона витрачала більше енергії на особисті образи, ніж на здобуття політичної вигоди для володінь Кейда, королівства Остерри або Співдружності загалом.

Кейд знизав плечима, почувши таке побажання.

— Я міг би змусити ішаранців працювати значно більше, проте вони постійно мруть. Робочих весь час меншає, і скоро це стане проблемою. — Він зустрівся поглядом із сірими очима Хороброго, а тоді згадав, що треба подивитися на Мандана.

— Ми дістанемо вам більше в’язнів, — запевнив молодий конаґ, — хоча я був би щасливішим, якби всі вони просто загинули в бою.

— А я волів би, щоб вони померли тут, після багатьох років корисної служби, — відповів Кейд, а потім шанобливо стишив голос. — Але це, звичайно, ваш вибір, мій конаґу.

Обшиті панелями двері в трапезну відчинилися без стуку. На порозі стояв Ґант, одягнений у чорний однострій. Його обличчя було вкрите червоними плямами, наче він побував на пронизливому вітрі, але Уто знав, що то повсякчасне почервоніння на його грубій шкірі.

— Чи можу я бути корисним, мілорде?

— Будь коло мене під час трапези, — відповів Кейд. — У конаґа Мандана є свій вірний Хоробрий, тож я матиму свого.

Незграбно кивнувши, Ґант виструнчився біля дерев’яної стіни за кріслом свого лорда. Альмеда поглянула на нього, проте, здавалося, не мала ніяких думок щодо присутності Хороброго.

Уто схвально кивнув.

— Добре, що Ґант тут. У мене є новини.