Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 94)

Помітивши її стурбований вираз обличчя, Пенда сказала:

— Ми зробимо це без кровопролиття, якщо вийде. Я розповім Лютим, що сталося, і, сподіваюся, вони звільнять бранців.

Ґлік важко зітхнула.

— А якщо вони тобі не повірять?

— Може й повірять.

До них під'їхала Чет.

— Повірять. — Хоробра рушила вперед, її могутня постать зараз майже нічим не нагадувала ту брудну полонянку з табору Лютих, якою вона була ще не так давно.

Оскільки в народу утауків, до якого належала Пенда, це було звичайною справою, вона взяла дитину з собою в подорож. За допомогою перев'язу з міцної тканини вона прив'язала немовля до себе, і Оук було цілком затишно в дорозі. Ґлік не була здивована, адже по крові маленька дівчинка теж належала до племені утауків. Окрім вартових Стяга, Пенда взяла в похід молодого зброєносця Гома, щоб той допомагав їй доглядати за немовлям. Його брат Сінан був серед солдатів, які їх супроводжували.

Рівнина Чорного скла притягувала до себе Ґлік, і вона не могла опиратися цьому поклику. Це було щось таке, що вона мала дослідити, мала ще раз побачити на власні очі. Вночі, коли вони спали під відкритим небом, а її ска влаштувалася на гілці над її головою, їй снилися дивні сни, і вона ледь не потонула в заплутаних, приголомшливих видіннях: загрозливі тіні, примружені очі, темні й зловісні обриси вкритого лускою чудовиська, що виринає з-під землі.

Дівчина-сирота боялася не за себе, а за майбутнє, за утауків, за весь світ... і за крихітку Оук, яку вона вже вважала своєю сестрою.

Поки загін долав шлях до рівнини Чорного скла, Пенда прислухалася до шепотіння сухих трав, до вітру, що свистів у вухах та куйовдив її волосся, і думала про свого батька.

Знову опинившись під чистим небом, скачучи верхи на своїй гнідій кобилі після кількох тижнів, проведених в стінах Баннрії, що захищали мешканців міста протягом тисячоліть, вона відчула себе вільною. Пенда випросталася в сідлі, підняла обличчя до пухнастих хмар і широко розкинула руки. Заплющивши очі, вона ніби відчувала присутність батька, він, здавалося, був скрізь.

Коли Пенда побачила всіяну квітами галявину, яку перетинав дзвінкий і чистий струмок, вона зрозуміла, що батькові тут сподобалося б. Вона глянула на Ґлік, і її названа сестра, схоже, одразу зрозуміла, про що вона подумала. Вони обидві намалювали коло довкруж своїх сердець. Пенда оголосила зупинку. Чет і вартові Стяга, не ставлячи жодних запитань, просто зупинили своїх скакунів.

Пенда зійшла з коня і, відкривши свою сідельну сумку, дістала з неї великий шкіряний мішок. Коли вона торкалася його, її пальці поколювало. Це був прах її батька, зібраний після спалювання його тіла на великому вогнищі на центральній площі Баннрії, розтертий у порошок і ретельно запакований.

— Тут він возз'єднається з землею.

Чет урочисто кивнула.

Пенда пішла з мішком уперед, тримаючи його з боків і послабивши зав'язки на горловині. Арі кружляла над головою, мов провісниця вшанування пам'яті.

Зупинившись на березі струмка і слухаючи дзюрчання води, Пенда сягнула рукою в мішок і підкинула жменю пороху в повітря.

— Повертайся в небо, яке ти завжди любив, батьку. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.

Вітер розвіяв дрібний попіл, який, розлітаючись, на мить зблиснув у повітрі, а Пенда тим часом набрала другу жменю пороху і кинула його в струмок. Крихітні порошинки затанцювали на поверхні води, і їх віднесло вдалину бурхливою течією.

— Повертайся до води, прохолодної та освіжаючої. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.

Ґлік теж узяла трохи пороху в жменю і висипала його в струмок.

Пенда, тримаючи напівпорожній мішок з обох боків, струснула його, висипаючи сірий попіл на квіти й трави на лузі.

— Повертайся до землі, до всього, що зростає та живе і що так тішило тебе. Хай щедра душа твоя спочиває в мирі.

Вона заплющила очі й опустила голову. Ґлік стояла поруч, по її обличчю струменіли сльози.

— Я сумуватиму за тобою, батьку Орр, — сказала дівчинка.

Пенда намалювала коло довкруж серця і згорнула порожній шкіряний мішок.

Через два дні Ґлік побачила знайому місцевість, і в неї стало важко на серці. Дівчина їхала поруч із Чет, шукаючи компанії Хороброї, а Арі сиділа на плечі своєї хазяйки.

Чет невідривно дивилася вперед, і вираз її обличчя був напружений.

— Я ніколи не хотіла повертатися сюди, але принаймні зараз це мій вибір.

— І мій, — відповіла Ґлік. — Хоча лише до деякої міри, бо цього разу є чого боятися.

— Ми звільнимо в'язнів, не хвилюйся, — запевнила її Хоробра, але не в'язні були джерелом тривоги Ґлік.

Відправлений на розвідку солдат прискакав назад до загону, викликавши хвилю занепокоєння серед вершників.

— А що невільничий табір? — запитала Пенда. — Ти бачив наглядачів і в'язнів?

— Я зробив усе можливе, щоб мене не побачили, але можу сказати, що табору там немає, самі лише руїни. Місце виглядає покинутим.

— Я хочу побачити це на власні очі, — сказала Чет, пускаючи коня риссю.

Коли вони, подолавши підйом, ступили на глянцево-чорну пустку, Ґлік затремтіла. Потім вона заплющила очі.

— Кра, тут було вивільнено стільки магії, що від неї ґрунт і кістки спеклися, перетворившись на обсидіан.

Королева Пенда зітхнула, дивлячись на жахливий краєвид, який відкрився перед ними. Вона ніколи тут не бувала.

— Я теж відчуваю цю силу. Ви обидві прожили тут кілька тижнів?

— Це навряд чи можна назвати життям, — буркнула Чет. — Ми працювали. — Вона вказала туди, де вони добували обсидіан на сплюндрованій рівнині. Старі залишки вогнищ і декілька дерев'яних стовпчиків, що залишилися від загонів для ауґів, дозволяли зрозуміти, де утримували в'язнів.

У лункій порожнечі, що, здавалося, аж дзвеніла, Ґлік помітила вдалині серед чорних скель три постаті — то були Люті, а поруч стояли їхні ауґи. Вона впізнала магиню і двох воїнів піщаних Лютих.

— А де ж усі інші? — Вона боялася найгіршого.

— Наших сил має бути більш ніж достатньо, — зауважила Чет, озирнувшись на стрій вартових Стяга. Хоробра разом з королевою поїхали вперед, назустріч трійці Лютих. Ґлік слідувала за ними. Арі, обурено клацаючи та цвірінькаючи, злетіла з її плеча. Позаду, тримаючи стрій, їхали солдати, демонструючи всім своїм виглядом силу, а крихітка Оук залишилася з Томом.

Ґлік упізнала магиню Гораву, яка повела з десяток в'язнів на роботи в долину Чорного скла незадовго до того, як у невільничий табір в каньйоні увірвався рятівний загін. Зараз ця лиса й сухорлява жінка сиділа на руїнах того, що колись було табором. Вона згорбилася у своїй іржаво-червоній шкіряній мантії, вкритій рунами, у яких тепер, схоже, не було й крихти сили. Горава мовчки втупилася у затверділі калюжі обсидіану, блискучі плями чорного скла серед кам'яних уламків. Двоє воїнів Лютих стояли неподалік, виглядаючи зломленими й розгубленими, як встигли помітити королева Пенда та її супутники, поки скакали до них.

Ґлік обвела поглядом долину, вкриту розтрощеним обсидіаном, пам'ятаючи, що тут мав бути ще один охоронець і біля десятка нещасних людей, яких відправили сюди добувати димчасте скло.

Коли Пенда наблизилася, один з воїнів Лютих випростався, тримаючи в руці зазубрений спис із кістяним наконечником, ніби не бажав показувати, що люди можуть його налякати. Інший вартовий виглядав зовсім приголомшеним.

Королева, сидячи високо в сідлі, поглянула згори вниз на Гораву.

— Я — Пенда, королева Судерри. Я прийшла з цим військовим загоном, щоб звільнити захоплених у полон людей. — Вона нахмурилася. — Де вони?

— Пішли. — Потворна магиня відсторонено дивилася на свої руки. Її шкіра, зазвичай мідно-коричнева, тепер була блідо-сірою.

— Куди пішли? — Чет сердито глянула на магиню, потім на двох воїнів. Було ясно, що Горава не пам'ятає ні Хоробру, ні Ґлік, своїх колишніх бранок.

— Пішли, — повторила магиня, байдуже махнувши в бік пагорбів.

Пенда підняла руку.

— Королева By переможена. Королева крижаних Лютих здолала її в поєдинку біля Баннрії. Армії Лютих об'єдналися і вирушили до гір Хребет дракона.

Магиня Горава підняла голову.

— Я знаю... майже все це. Я бачила це в димчастому склі. Коли ми довго не мали жодних звісток, я відрядила одного з охоронців дізнатися, що відбувається. Він не повернувся. Але один з людських бранців... — магиня нахилилася вперед і, замовчавши, уставилася в брудну, вкриту плямами калюжу застиглого обсидіану. Рукавом своєї іржаво-червоної мантії вона протерла шерехату поверхню, і та перетворилася на гладке блискуче скло глибокого чорного кольору.

Ґлік відчула, що на неї находить запаморочення, проте жодних видінь у цьому дзеркалі димчастого скла вона не побачила. Поки що.

Горава продовжила таким тоном, ніби розповідала про зміну погоди.

— Я взяла кров одного з людей, пролила її тут і побачила те, що повинна була побачити.

Плечі магині поникли, а її безживне обличчя тепер виглядало ще більш потворним.

— Після цього більше не було сенсу залишати полонених.

— Ти вбила їх? — запитала Чет розгнівано.

Горава виглядала спантеличеною цим запитанням.

— Ні. У цьому не було жодного сенсу.

— Тоді де вони? — Пенда оглянула порожню рівнину Чорного скла.