Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 77)
Десять ішаранських військових кораблів, що швидко віддалялися від острова, досі стояли в нього перед очима, позбавляючи спокою. Уто уявляв собі, як ці нелюди причалюють до берега, як вдираються у ні в чому не повинні прибережні містечка... такі, як Міррабай.
Він залишив молодого конаґа лише з двома охоронцями-Хоробрими, вважаючи, що Остеррі нічого не загрожує, поки він підкорюватиме Ішару. Однак Мандан був таким імпульсивним, так часто приймав свавільні рішення під впливом емоцій, а не на основі ретельного планування, що він виявиться зовсім неготовим до вторгнення ішаранців. Уто мусив бути там, щоб вести його за собою.
І хоча він уже давно виношував мрію про власну війну помсти, зараз ця ідея поблякла, немов яскрава квітка під променями пекучого сонця. Уто довелося поки що відсунути вбік свою жагу помсти і поспішати додому з усіма кораблями й бійцями, яких йому тільки вдасться знайти.
Вже змучений нетерплячим очікуванням, він спустився сходами зі скелі до причалів, наче сама його присутність могла прискорити ремонт судна. Тим часом солдати опускали на мотузках зі стін фортеці ящики з віднайденими припасами — дивну на смак ішаранську їжу, мотки мотузок, кошики з мечами й стрілами.
Прохолодні вітри висвистували в бухті. Гучні крики, скрегіт пил і стукіт молотків — увесь цей робочий шум свідчив про нагальність ремонтних робіт. З інших розбитих кораблів вже зняли все придатне для використання, обчистивши
Очільником того, що залишилося від флоту Співдружності, вважався Уто, але він не був ані моряком, ані корабельником, тому всім ремонтом займався Мак Дур. І хоча капітан торгового судна та його екіпаж від самого початку не приховували свого обурення тим, що їх примушують служити Співдружності, наразі їхні цілі збігалися з цілями Уто.
Хоробрий піднявся на палубу, а тим часом до судна підійшов один із човнів, навантажений знятими з іншого корабля дошками корпусу. Не звертаючи жодної уваги на Хороброго, Мак Дур закричав:
— Ми використаємо ці дошки, щоб укріпити слабкі місця всередині корпусу, але найбільше мені зараз потрібна такелажна линва. Ми готові розвісити на щоглах вітрила!
— Як скоро ми зможемо відплисти? — запитав Уто, наближаючись до нього широким кроком.
Капітан кинув на Хороброго гнівний погляд і, навіть не намагаючись приховати зневажливого ставлення, роздратовано буркнув:
— Як тільки це стане можливим — і ні на мить раніше, інакше ми просто потонемо у відкритому морі. Тоді вам знадобиться набагато більше часу, щоб доплисти до Остерри.
Уто відчув, як всередині нього закипає злоба, проте накинутися на Мак Дура зараз було б вкрай нерозумно.
— Тоді скажи мені щось більш конкретне. — Він подивився на відремонтовані щогли, на встановлені на свої місця реї, на протягнуті у шківи канати, призначені для піднімання важкої парусини. — Десять ішаранських кораблів вирушили на захід. Якщо ми не дістанемося Остерри чимшвидше, буде занадто пізно.
Мак Дур подивився на сусідні кораблі, оцінюючи пошкодження. Він швидко намалював коло довкруж свого серця.
— Завтра. — Він, очевидно, вже багато розмірковував про це. — Завтра «Ґліссанд» зможе вийти в море. Мій екіпаж готовий ризикнути.
— Добре. Тоді я зберу на борту всіх бійців, що залишаються на острові. — Уто насупився. — У нас все одно не набереться солдатів більше, ніж на один корабель.
Утауки працювали при світлі ліхтарів всю ніч, а солдати тим часом наповнювали бочки водою з неушкодженої цистерни, що стояла біля казарми у фортеці, і носили їх на корабель. На борт завантажили також додаткову деревину, мотузки й цвяхи, які склали на палубі, щоб екіпаж Мак Дура міг продовжувати менш нагальний ремонт вже під час плавання.
На світанку, з відпливом, «Ґліссанд» направився до виходу з бухти. Утауки та солдати Співдружності допомагали кораблю рухатися, працюючи на веслах. Опинившись на відкритій воді, вони розтягнули залатані вітрила й зловили сприятливий вітер. Тоді й виявилося, що екіпаж, вчергове демонструючи свою непокору, намалював коло на новому грот-вітрилі, в такий спосіб знову позначивши корабель як судно племені утауків. Уто не зважав на цей дріб'язковий вияв неповаги. Щойно корабель досягне гавані Рівермута, він та його солдати вступлять у свою власну битву, а капітан торгового судна і його впертий екіпаж можуть котитися під три чорти. Він мусив повернутися до Мандана.
Моряки з усією обережністю прокладали шлях серед рифів, що служили захисним бар'єром для острова, і розбитих корпусів затонулих кораблів. Мак Дур з гіркотою промовив:
— Нам було б легше, якби мого штурмана не повісили.
— Так, було б ще краще, якби він не спробував дезертирувати, — відповів Уто. — Якщо тобі хочеться, можеш втішитися тим, що капітан Паріон теж загинув у бою. Я не збираюся скиглити про те, як усе могло би бути.
«Ґліссанд» тримав курс на захід, спіймавши швидку течію і сильний попутний вітер. Товсті шви на відремонтованих вітрилах нагадували шрами, залишені польовим хірургом після важкої битви. Під вечір почалася сильна злива, і бурхливі хвилі розгойдували корабель, кидаючи його з боку в бік. Деякі латки з деревини тріснули, і корпус дав течу, проте утаукам вдалося досить швидко знову все залатати. А солдати Співдружності тим часом стали в ланцюг і, передаючи один одному відра, вичерпували воду, що просочувалася крізь тріщини в дошках корпусу.
Судно пливло далі.
Уто залишався на носі корабля впродовж більшої частини наступного дня, неперервно дивлячись уперед, ніби сила його волі могла наблизити до них берег.
А на третій день плавання, коли він побачив на горизонті клуби чорного диму, його серце скував жах. Мак Дур, ставши поруч, підняв підзорну трубу, потім передав її Уто. Хоробрий притиснув вічко до ока, навів різкість і подивився в бік Рівермута.
Він розгледів кілька ішаранських кораблів. Гавань і верфі були охоплені полум'ям.
68
— Почуй нас, убережи нас, — промовила Ілуріс.
Емпра, схоже, пробурмотіла це до самої себе, намагаючись віднайти силу в цих словах, проте для Семі ця фраза прозвучала підбадьорливо. Вона відповіла твердо й дзвінко.
— Почуй нас, убережи нас.
Каптані Вос додав свій голос.
— Почуй нас, убережи нас. Ваш народ готовий, Матір.
— І він розгніваний, — додала Семі.
Хоча новому божку й вдалося загасити бурхливе полум'я, сам палац був спочатку пограбований, а потім серйозно постраждав від вогню. Усі знали, що пожежу спричинили своєю недбалістю грабіжники Кловуса, і це нагадало всім, що саме верховний жрець свого часу випустив на волю божка храму Маґніфіка, що теж завдало чималої шкоди місту.
Люди на храмовій площі, побачивши дим над палацом, кинулися до нього і, прибігши, намагалися загасити вогонь, черпаючи відрами воду з фонтанів і годівниць для тварин. Усі їхні зусилля виявилися марними, аж поки полум'я якимось чудесним способом не загасив новий божок, і навіть Кловус не зміг цього пояснити або приписати це собі як заслугу.
Під час метушні, яка здійнялася після пожежі, Вос та бійці Яструбиної варти скористалися нагодою, щоб непомітно вивести Ілуріс з катакомб у місто, її місто. Витративши так багато часу на згуртування людей, зміцнення їхньої віри та розповсюдження поголосу про те, що емпра жива, Семі тепер знала таємні місця, де вони могли сховати емпру. Нарешті це сталося!
Семі та бійці Яструбиної варти, переодягнувшись у звичайний робочий одяг, влаштувалися разом з Ілуріс у задніх кімнатах дому розпусти Саруни — місці, в якому ніхто їх не шукатиме і яким керувала одна з найвідданіших прихильниць емпри.
Хазяйка Саруна була огрядною жінкою з нафарбованими очима та полакованими нігтями. Вона вважала за велику честь для себе допомогти врятувати свою країну, яку дуже любила. Вона та її дівчата дбали про своїх особливих гостей, і жоден натяк на те, що вони тут, не просочився назовні. Зараз, хоча вони й були далеко від палацу, Семі почувалася набагато краще, ніж увесь той час, що вони ховалися під землею.
Вос бурчав, що кімнати тут грубуваті й невишукані, а тому зовсім не підходять для емпри, проте Ілуріс відмахнулася від його скарг.
— Будь-яке місце в Сереполі, будь-яке місце в
Саруна оберігала їх, як левиця своїх левенят. Сидячи в дальніх кімнатах борделю, Ілуріс писала листи, кожен з яких вона запечатувала крапелькою свічкового воску, до якого прикріплювала пасмо свого волосся.
— Вони знатимуть, що це я, — казала вона.
Емпра торкнулася якогось місця в центрі своїх грудей, і після цього Семі відчула у себе всередині тремтіння від сплеску енергії. Вона побачила, як освітлене свічками повітря в кімнаті замерехтіло й запульсувало, немов вона дивилася на нього крізь нерівне скло. Новий божок потай перебував поруч з ними, залишаючись ледь помітним.
Після того, як він витратив стільки енергії на гасіння пожежі в палаці, він став слабким, нагадуючи тепер тонесеньку павутинку, зіткану з віри. Однак завдяки тому, що увага людей до емпри відновилася й зміцнилася, божественна сутність знову ставала сильнішою. Мадам Саруна та жінки, що працювали в неї, сповнилися радості й щастя, дізнавшись про це, і вони навіть принесли невеликі пожертви кров'ю. Загальне піднесення від повернення Ілуріс додавало сили божку, і Семі знала, що він допоможе емпрі повернути собі владу.