Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 23)

— Нам знадобляться два зашморги, — промовив він, фиркнувши, а тоді повернувся до Мак Дура. — Чи все ж три?

Солдати й моряки Співдружності зібралися з усього корабля, щоб подивитися на страту, і їх було набагато більше, ніж утауків.

— Це неправильно, — спробував заперечувати Мак Дур. — Племена утауків завжди дотримувалися нейтралітету. Якщо ви стратите цих двох утауків, весь наш народ повсюди повстане проти вас.

Відповівши йому глузливою посмішкою, Паріон прокричав натовпу на причалі:

— За наказом конаґа Мандана дезертирів належить вішати на реї їхнього ж корабля, і їхні тіла повинні залишатися висіти на сонці протягом двох повних днів, щоб усі в порту Рівермута бачили, яким є покарання за боягузтво.

Охоронці, утримуючи силою Саррума і Гейта, накинули кожному з них на голову по зашморгу і міцно їх затягнули.

Мак Дур поклав руку на ніж, заткнутий за поясом, і його моряки-утауки були готові кинутися в бій, але коли він побачив, скільки на палубі солдатів Співдружності, озброєних мечами, сокирами та списами, то зрозумів, що його разом з його екіпажем просто переб'ють. Зухвалий капітан, здавалося, підбурював їх до безрозсудних дій. Час ніби зупинився, розтягуючись, мов напнута струна, готова обірватися будь-якої миті.

Паріон зробив останній образливий жест: наказав на руках в'язнів, які не припиняли спроб вирватися з пут, зав'язати по синій стрічці. Ані Гейту, ані Сарруму не дали можливості промовити останнє слово, попрощатися зі своїми товаришами або близькими. Солдати Співдружності просто взялися за мотузки і за шиї потягнули чоловіків угору. Поки ті, піднімаючись все вище із зав'язаними за спиною руками, смикалися й корчилися в судомах, у Мак Дура виникло огидне видіння вугра, спійманого на рибальський гачок. Солдати тягнули своїх жертв достатньо повільно, щоб не зламати їм шиї, а поволі душити зашморгом. Обличчя чоловіків стали синюшними, вони сіпалися й вигиналися з останніх сил. Коли їх нарешті затягли на верхівку реї, вони вже не подавали жодних ознак життя.

Капітан Паріон підійшов до Мак Дура, який не міг відвести очей від мертвих товаришів.

— Ви та решта утауків залишаєтеся на цьому кораблі, поки флот не вийде в море. Вам не дозволено сходити на берег.

21

Вирушивши до Конвери, Онзу спустився з лісистих пагорбів і далі рухався вздовж річки Крикіет. Він не озирався назад, націливши всю свою увагу, мов гострий наконечник стріли, на мету, що чекала його попереду.

Перші два дні подорожі він розмірковував про те, як пишається групою своїх юних вихованців. На кілька хвилин він навіть згадав про свого сина, свою ганьбу... який тепер був його посланцем. Можливо, ця місія стане основою для нового спадку Ондера. У кожного з них є те, що їм належить зробити, — заради майбутнього, заради історії і заради честі.

Знову, як у старі часи, вдягнувши свій чорний однострій Хороброго та посилений кольчугою плащ, учитель направив коня до передмість столиці. Він побачив перед собою місто і стрімчак, на якому височів замок, здіймаючись над місцем злиття двох річок. Більшість мостів було зруйновано чи змито повенями, спричиненими виверженням вулкана Вада, тому він найняв поромника, який перевіз його разом з конем через ріку Крикіет до околиць міста, що розкинулося вздовж пологих рівнинних берегів. По ріці рухалося чимало плоскодонних човнів, на пристанях була тіснява, а місто, переповнене людьми, виглядало занедбаним і брудним. Тут зібралося багато біженців, які прибули до Конвери протягом останніх місяців.

Побачене засмутило вчителя Онзу. Справжній конаґ повинен дбати про свій народ. Мандан не мав дозволяти, щоб так багато біженців, які врятувалися від страшного лиха, були покинуті напризволяще. Чимало з них конаґ завербував у свою армію, але всі інші, схоже, не вважалися вартими й крихти турботи.

Онзу наближався до замку, як стріла до мішені. Він їв тільки те, що взяв у дорогу, і у животі в нього було майже порожньо, але Онзу знав, що його думки гостріші, коли він їсть якнайменше. Йому було необхідно, щоб його думки були так само гострими, як його клинок.

Поки його кінь піднімався крутими брукованими вулицями, вчитель кілька разів бачив міську варту, що патрулювала місто, але ніхто не зупинив Хороброго. А сам він не зупинявся для розмов, не відволікався на крамарів, на дітей, що бігали довкола, на продавців їжі чи на писарів, які пропонували записати його історію, його спадок для міського святилища пам'яті. Тепер Онзу сумнівався в достовірності тих життєписів, що зберігалися в храмах. Він з'ясував, що багато з того, що він вважав правдою, виявилося обманом. Скільки в історії було таких, як Уто?

Підготовка до війни йшла повним ходом, і тому Онзу вирішив, що Уто мав би бути поруч з конаґом. Полювання старого майстра добігало кінця.

За своє життя Онзу бував у Конвері всього лише п'ять разів. Як молодий паладин-Хоробрий, він провів десять років у королівстві Остерра, слугуючи справедливості і виконуючи те, що було необхідно. Він прибув до столиці тридцять років тому, коли вбитий горем конаґ Кронін відрядив свій величезний флот, щоб покласти край ішаранській війні; тоді Онзу поплив за море, проте йому так і не довелося взяти участі в боях. Результатом того протистояння став мир з молодою емпрою Ілуріс, коли Кронін вже втомився від смертей.

Однак майстер Онзу знав, що тепер Уто не допустить, щоб ця нова війна помсти скінчилася чимось меншим, аніж страшна бійня. Проте вчитель міг зупинити свого порочного учня і, можливо, йому вдалося б зупинити війну, тим самим не допустивши загибелі тисяч людей. А ще він відновить честь Хоробрих від імені всіх інших напівкровок, які носять чорний однострій і володіють реймером. Під'їжджаючи до брами замку, що височів над річками, Онзу торкнувся золотої манжети, яка висіла на боці.

Наступного разу Онзу приїздив до Конвери, щоб вшанувати одного зі своїх найкращих учнів, коли конаґ Конндур прийняв Уто на службу. Онзу був присутнім на тому святковому бенкеті, пишаючись досягненнями свого вихованця.

Так багато всього виявилось оманою...

Коли Онзу під'їхав до брами, вартові конаґа Мандана на воротах стали навитяжку, але не окликнули його і не спитали, що він тут робить. Учитель, сидячи в сідлі, кинув на них саркастичний погляд.

— Ви навіть не спробуєте мене зупинити? А що, як я прийшов убити вашого конаґа?

Охоронець по ліву руку засміявся.

— Ти не станеш вбивати конаґа. Ти ж Хоробрий!

— А Хоробрим завжди можна довіряти? — уїдливо спитав Онзу.

— Так, — відповіли обидва охоронці, але тепер поглянули на нього насторожено.

Учитель розчаровано зітхнув.

— Ні, я тут не для того, щоб убити конаґа. — Він проїхав повз них, спішився у дворі і рушив до замку.

Чимало Хоробрих з'їхалося до Конвери на заклик Уто. Вчитель припускав, що Титан і Дженна вже тут, у замку, або десь у Рівермуті, готуються до війни. Сам Онзу був готовий до війни, хай його війна була меншою і більш особистою.

Всередині замку він заходився розпитувати слуг та придворних, де можна знайти Хороброго конаґа. Він ставив запитання доти, поки нарешті хтось не дав йому потрібну відповідь. Старий вчитель відчув одночасно полегшення і напруження. Уто був тут.

Над місцем злиття річок Крикіет та Блакитновода здіймався пісковиковий стрімчак, який весь був зрешечений проходами між численними складами, серед яких було і чимало старих зброярень. Тунелі всередині кручі виходили до заґратованих отворів на скелястій поверхні стрімчака, через які всередину надходило світло й повітря. Під час ворожого вторгнення тут можна було б влаштувати місця для оборони: крізь вирубані в скелі вікна лучники та солдати могли б обстрілювати стрілами та іншими метальними снарядами кораблі ворога, якби ті спробували наблизитися до замку.

Уто працював наодинці в прохолодних тунелях, де можна було зосередитися та зануритися в розрахунки. Багато тисяч одиниць зброї з часів минулих воєн були складені тут, в арсеналах, і зберігалися доти, поки знову не знадобляться. За вказівками Уто молодий конаґ уже відправив луки та стріли, мечі, щити, кольчуги, метальні ножі, булави та бойові молоти до армій, які росли з кожним днем. Біженці з гірських районів отримували обладунки, які часто не підходили їм за розміром, і важкі щити, на багатьох з яких ще й досі виднілися знаки давно забутих благородних родів, але простолюдинів це не цікавило і не хвилювало.

Титан, Дженна та десятеро інших Хоробрих тренували, наскільки було можливо, всіх цих убогих бійців, у тому числі піхотинців, зібраних з навколишніх повітів. Багато з них були ні на що не здатні, але вони принаймні зможуть відволікати на себе ворога у майбутніх кривавих битвах.

До того, як флот відпливе до Ішари, Уто вирішив навідатися в підземні зброярні, щоб востаннє оглянути запаси, які тут ще залишалися. Полиці та кошики повсюди були порожні, лише де-не-де виднілися якісь розкидані поламані рештки. Тут, унизу, він відчував неймовірну вагу величезного замку в себе над головою, проте ґратчасті вікна впускали всередину свіже повітря.

Уто підійшов до найближчого вікна і став біля ґрат, споглядаючи з височини скелі річку внизу. Далекі звуки барж і малих торгових суден долинали від води, і він побачив рибалок у крихітних човниках, що снували біля стрімчака. Він пройшовся поглядом прямо перед собою по руслу з'єднаної ріки, і його охопив жах від думки, що ворожі кораблі можуть дістатися до місця злиття двох річок. Проте цього не станеться сьогодні... а можливо, й взагалі ніколи. Маючи флот Співдружності, він зітре Ішару з лиця землі.