Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 116)

— Шадрі казала, що я, швидше за все, не бог і не дракон, а каталізатор, або противага, або й те, й інше, або щось середнє... — Невидющий погляд його сліпого ока був спрямований кудись удалечінь; навіть повіка на цьому оці була спалена. Він кліпнув іншим оком і вражено ахнув — на нього суцільним потоком нахлинули спогади.

Навколо них зійшлися в кривавій січі ворогуючі людські армії, весь світ здригався й тріщав, але Елліель прикипіла поглядом до одного-єдиного чоловіка, якого нестямно кохала. Вона жадала знати, хто він є і як вона може врятувати його, як може повернути його собі.

Один бік його обличчя залишався прекрасним і досконалим, подібним до рис бога, що створив Лютих. І навіть попри огидну рану на іншому боці, вона не бачила в ньому ніякої потворності.

Але Тон почав змінюватися прямо в неї на очах. У його розум, здавалося, хлинули одкровення, ті знання, що досі були недоступні, але завжди зберігалися в глибинах свідомості. Елліель згадала, як з нею відбувалося те саме, після того як було усунуто дію її власного татуювання. Вона так довго вважала себе пропащою, так довго не пам'ятала, хто вона, але завжди відчувала тягар тих запечатаних спогадів.

А тепер потік нового розуміння вирував всередині Тона. Нарешті він отримав відповіді на питання, які так довго носив у собі.

— Створивши дракона, Кур зрозумів, що він накоїв, але вже було занадто пізно, — прошепотів вражений осягнутим Тон, збираючи докупи свої нові знання. — Відділяючи від себе свої темні думки, свій гнів, свої ревнощі, він хотів удосконалити себе, але в результаті сам себе ослабив, ставши чимось набагато меншим, ніж був до того. — Тон подивився на Елліель, і погляд його єдиного ока пронизав її серце. — Він ніби намагався відшліфувати ідеально відточене лезо ножа і зрештою затупив його гострий край. Так, він став менш небезпечним, проте це вже був не зовсім ніж. — Він похитав головою. — Але саме Люті, власні творіння Кура, підштовхнули його до цього.

Елліель зачаровано слухала, приголомшена його розповіддю. Слова самі злітали з вуст Тона. Він розповідав про те, що тепер пам'ятав, складаючи воєдино всю картину тодішніх подій, про які досі в них були лише натяки в знайдених Шадрі уривках, її дослідженнях та розрізнених легендах. — Кур любив своїх Лютих, але вони зламали його своїм егоїзмом, своїми ревнощами, своєю ненавистю... Раан і Сут, отруєння дочки Кура. Їхні вади довели його до відчаю. Вилучивши із себе абсолютно всю темряву, він більше не мав бажання бути богом. Він хотів повністю стерти своє нове творіння, проте сам зробив себе занадто слабким, щоб впоратися з цим. Зло і темрява не зникли, вони не були безпечно поховані. Отрута Оссуса більше не містилася в одному богові, а натомість розтікалася повсюди, породжуючи нових драконів, розбещуючи Лютих, завдаючи шкоди всім нам. І Кур нічого не зміг вдіяти.

— Хто ж тоді ти, Тоне? — напружено спитала Елліель. — Що ти маєш зробити такого, чого не може зробити бог?

— Кур не мав жодної можливості виправити шкоду, якої заподіяв, тому у відчаї він доручив це завдання своїм Лютим, сподіваючись, що колись їм вдасться зробити те, чого він не зміг. Але він був достатньо сильним, щоб створити ще дещо перед тим, як піти, — останній шанс. Він створив... мене. — Тон торкнувся червоної вологої плоті на щоці, ніби все ще очікував знайти там татуювання. — Перш ніж покинути нас, Кур залишив дещо, що може допомогти у вирішальний момент.

Елліель, озирнувшись, побачила навколо них величезну битву, незліченну кількість бійців, які вбивали один одного, союзників, що перетворилися на ворогів, і Лютих, які намагалися викликати найжахливішого дракона, якого коли-небудь бачив світ.

— Він залишив мене, щоб я був тут, коли світ потребуватиме мене найбільше. — Тон подивився на ніж з димчастого скла, з якого все ще скрапувала його кров. — У певному сенсі я — прихована зброя. — Його посмішка лише підкреслювала криваве жахіття на іншому боці обличчя. — Остання сполучна ланка, яка має утримати світ від того, щоб його розірвало на частини, зброя, загартована проти некерованого зла. — Він витер кинджал об сорочку. — Кура було недостатньо. Лютих буде недостатньо. Я — останній необхідний елемент.

Він випростався, і Елліель побачила, що він сповнюється сили, черпаючи її з якогось невідомого джерела. Вона спитала себе, чи то не підземне буйство, тремтіння землі й вибухи вулканів живили його, повертаючи до життя.

— Я можу зупинити кінець світу, — сказав Тон.

Страшної сили вибух розколов повітря. Вони підняли очі й побачили, що з'являється з гори Вада.

Кору зіскочила з унука і, широко розставивши взуті в чоботи ноги, прийняла позу, в якій могла б зберігати рівновагу навіть тоді, коли гори почнуть розколюватися. У руках вона стискала легендарний спис, так само, як його тримала її прародителька Дар, що в давні часи поранила ним Оссуса. Щит лежав у неї на руці.

— Крижані та піщані Люті, це — наша доля. Так ми виконаємо волю Кура!

Вовкокінь кинувся тікати, завиваючи від жаху. Більшість її магів уже загинули, а майже всі машини з льоду та піску, окрім однієї, були знищені, її воїни, припинивши битися, застигли в нерішучості, дивлячись на гору Вада з благоговійним страхом.

З-під землі виривалася потужна енергія. Частина західного схилу Вади обвалилася, і з неї вивергалися нові й нові хвилі лави, яка, паруючи, з шипінням стікала по скелях. Але погляд Кору був прикутий до величезної фігури, яка, видряпавшись назовні, розгорнула кутасті крила, явивши могутнє чорне тіло, завбільшки з вітрильник, увінчане довгастою трикутною головою. Істота широко роззявила пащу, в якій виднілися ряди вигнутих зубів. На голові в неї стирчали шипи, нагадуючи зазубрені наконечники списів, а вздовж хребта простягнувся ряд гострих зубців.

Дракон змахнув крилами, рвонувшись із гарячої лави, і по його лусці пробігли вогняні відблиски. Злітаючи із тремтячого від виверження гірського схилу, він увесь був оповитий парою та димом.

— Приготуватися до бою! — наказала королева. — Всю зброю тримайте напоготові. Люті повинні стати всі разом проти дракона. — Люті, забувши про свою ненависть один до одного, підняли зброю, щоб зустріти справжнього ворога.

Та щойно її слова пролунали посеред довколишнього гуркоту, як всередині розколотої гори ворухнулося щось іще: то було схоже на рептилію тіло іншого дракона, такого ж великого, як і перший.

Потім пік, що височів поруч із Вадою, теж розколовся, вкриваючись широкими тріщинами, оголивши зяючі пустоти і вивергаючи потоки помаранчевої лави. Третій дракон вирвався на волю і в клубах пару й диму піднявся в повітря, готовий знищувати все навколо.

Над величезним полем битви кружляли з пронизливим вереском і дикими криками незліченні ска, тисячі часточок драконів.

Гірський хребет розколювався знову й знову, немов кожна його вершина була величезним яйцем. Загалом дев'ять гігантських рептилій виринули з гір і здійнялися в небо — моторошний виплід розбурханого світу, що корчився й здригався в пекельних пологових переймах.

Тепер навіть Кору відчула страх. Якщо долею Лютих справді було вбивство всіх цих чудовиськ, то, здавалося, перемога була для них недосяжною. Битися проти них усіх? За всі ті роки, що Кору планувала, як відбуватиметься це останнє протистояння, навіть вона ніколи не уявляла, що у світі може існувати стільки чистого зла.

Але королева запалила вогонь у своєму серці, сповнившись рішучості виконати те, що наказав їхній бог.

Дракони, налетівши, мов шалена буря, спрямували свій гнів і ненависть на армії, що скупчилися під ними.

100

Гори рокотали й розколювалися, дракони один за одним виривалися з обіймів лави й злітали в повітря, а король Адан в цей самий час зіткнувся з іншою загрозою, не схожою на ту, що несе зіткнення армій або боротьба з чудовиськами із самого серця світу.

Дивлячись на Уто, він вклав у власні слова всю свою силу волі:

— Я — твій конаґ!

Хоробрий стояв перед ним, тримаючи димлячий обрубок своєї руки так, наче не знав, що з ним робити. Іншою рукою в чорній рукавиці він стискав довгий меч, з якого крапала кров. Його посіріле обличчя перекосилося, ставши схожим на якийсь моторошний образ із нічного кошмару.

Мандан лежав мертвий біля їхніх ніг, його кров стікала на землю. На якусь мить Адан, застигнувши, відчув себе спійманим у пастку трагічних обставин, і зараз настав вирішальний момент. Зобов'язаний Хоробрий порушив свою честь, аби одержимо слідувати за власного нав'язливою ідеєю. Що з цього було його сутністю?

Уто здійняв меч.

Адан повторив свої слова, і вони прозвучали, мов de grace, удар милосердя.

— Ти Хоробрий, а я — твій конаґ!

Навколо розкинулося витоптане й понівечене поле битви, на якому військо Остерри зійшлося в страшному бою з арміями інших підданих Співдружності. Піщані й крижані Люті роздирали один одного на шматки. Дракони виринали з верхівок гір і здіймалися в небо.

Адан стояв, балансуючи на вістрі власного рішення, боячись поворухнутися, щоб не впасти. Несамовитий гнів на Адана скипів у серці Уто, і він подивився на Мандана, що лежав на землі.

Адан почувався спустошеним і розбитим, але він зробив те, що було необхідно. Земля продовжувала двигтіти, гора Вада кровоточила лавою й вивергала дим, а Адан підійшов ближче до Уто.