Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 112)

Гостре вістря зазубреного списа розсікло йому плече, а потім, хоча Ондер, крутнувшись у останню мить, майже зумів ухилитися від клинка ворога, меч Лютого все ж зачепив його бік. Він відчув гострий біль, рани пекло, полилася кров. Важко дихаючи, він без упину рубав реймером, але втома брала своє, і незабаром йому вже зовсім забракло повітря, а ворог все напирав.

— Я — Хоробрий, — ледь чутно повторив Ондер, і, зосередившись на вогні, що виринав з його руки, він доклав усіх зусиль, щоб підтримувати яскраве й смертоносне полум'я. Люті з усіх боків накинулися на нього, жадаючи нарешті покінчити з ним, і хлопець вирішив, що битиметься до останнього подиху.

Їх було занадто багато. Він відчув, що втрачає останні сили.

Раптом сліпучий вогонь розсік найближчого воїна зі спини, і той упав замертво. Крижаний Лютий, обернувшись, загарчав, і його голова миттю відлетіла вбік, а на її місці залишився тільки димний обрубок. Троє інших крижаних Лютих, ошелешені цією несподіваною атакою, не встигли дати відсіч нападнику, і полум'я чийогось реймера знищило і їх.

Ондер нічого не розумів, але йому ніколи було думати. Глибоко вдихнувши, він просто продовжив битися.

І тут він побачив Ласіса. Хоробрий короля Колланана, прорубуючи собі шлях крізь ворогів, сунув уперед, мов невблаганний шторм, що змітає все на своєму шляху. Люті відволіклися, намагаючись протистояти новій загрозі, і Ондер відчув раптовий приплив енергії. Він набрав повні легені гарячого повітря, перемішаного з кривавим димом, і прикінчив ще одного ворога.

Ласіс зустрівся з ним поглядом, і Ондер побачив у очах іншого Хороброго іскру гордості. Вдвох їм знадобилося зовсім небагато часу, щоб перебити більшість супротивників і відкинути решту.

Ондер прохрипів, хапаючи ротом повітря:

— Я думав, мені кінець.

— Він ще може настати, — відповів Ласіс. — Але принаймні ти показав, хто ти є. Ти знову Хоробрий.

— Так, — сказав Ондер. — Дякую тобі.

96

Поле битви нуртувало й клекотіло в коловерті запеклих боїв і вихорах шалених сутичок. Ска кружляли над головами бійців. Армії Судерри й Нортерри, згуртувавшись, стримували стрімку навалу солдатів Мандана, і обидві сторони розмахували прапорами із символом відкритої руки, тим самим демонструючи, що саме їхнє військо представляє Співдружність.

Водночас сили Лютих атакували людей, захищаючи своїх магів та вцілілі масивні машини, які обрушували руйнівні хвилі одну за одною на гору Вада. Від цих нещадних громоподібних ударів здригалося небо, стугоніло повітря і здіймалися густі хмари чорного диму. Маги, напруживши всі свої сили, закричали ще гучніше, і їхній рев, підхоплений буремним вітром, сягнув навколишніх гір, ще більше посилюючи жахливий гуркіт.

Битва здавалася Тону оглушливою та хаотичною, і разом з тим вона заворожувала його. Нічим не стримувані насильство й кровопролиття, які панували довкола, схоже, зміцнювали Оссуса, пробуджували його. Тон відчував це — зло, яке колись було замкнуто й глибоко поховано у формі велетенської страхітливої рептилії, почало, немов раптова повінь, виринати назовні і проникати в серця всіх цих воїнів — і Лютих, і людей.

Нове усвідомлення пробудилося в душі Тона. Він нарешті відчув глибину тієї сили й тих прихованих можливостей, що були закладені в ньому. Однак його подальша доля й досі залишалася неясною. Він усе ще не знав ані свого призначення, ані своїх спроможностей. Що він повинен зробити? Він відчував, що події розгортаються все швидше, наближаючись до кульмінації, і відповідь от-от мала вибухнути в його свідомості. Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини.

Зсередини чого?

Позаду нього кам'яним велетом здіймалася гора Вада, масивний вулканічний конус із зірваною вершиною, з якого проливалася гаряча кров землі. Тон був запечатаний усередині цієї гори, що була частиною Хребта дракона, частиною світу. Він був усередині, а тепер вулкан, здавалося, знищував сам себе. А втім, це було результатом магії Лютих. Якби Тон був богом, навіщо б йому було замуровувати себе в горі, позбувшись усіх своїх спогадів, чекаючи незліченну кількість століть у повній невизначеності? Або якщо він був проявом самого дракона, то що тоді залишилося всередині гір? Чи намагалися маги Лютих розбудити щось у ньому? Ні, тепер він був переконаний, що жодна з цих ідей не має сенсу. Як припустила Шадрі, розповідаючи про свої дослідження, він, можливо, був чимось зовсім іншим, точкою рівноваги або каталізатором, похованим поруч із древнім драконом.

Він не знав цього, але відчайдушно прагнув виконати своє призначення і зупинити катастрофу — якщо в цьому полягало призначення всього його існування. Йому хотілося кричати:

— Що я повинен зробити?!

Однак ані земля, що двигтіла в нього під ногами, ані повітря, наповнене ревом і гуркотом жорстокої битви, не давали йому відповідей.

А от що він побачив, так це справжню особисту драму, яка розгорталася прямо перед ним. З шаленим блиском у очах Елліель кинулася на мерзенного негідника Уто, на того, хто зрадив її... хто мучив її. Тон зрозумів, що повинен захистити її, ту, що стала для нього найближчим другом, жінку, з якою він мав однакову руну забуття, жінку, яка навчила його кохати.

Реймер Елліель яскраво спалахував, коли вона, вкладаючи всю свою силу, била полум'яним клинком, щоб відкинути назад безчесного Хороброго. Той відповідав їй ударами реймера та меча. І хоча Уто не був охоплений таким мстивим, проникнутим ненавистю гнівом, як Елліель, кожен його рух був сповнений якоїсь моторошної люті. Він без упину змахував то реймером, то мечем у смертоносному ритмі, завдаючи їй удар за ударом, удар за ударом.

Елліель скрикнула в розпачі, і татуювання на її обличчі, спотвореному від напруження, химерно викривилося. Спіткнувшись, вона відступила на один крок. Тон кинувся їй на допомогу, хоча й знав, що Елліель страшенно образиться, якщо він завадить їй у її помсті, але водночас він не міг дозволити їй загинути. Хоробра явно ослабла під несамовитим натиском Уто, хоч Тон і не був упевнений, що вона це усвідомлює. Він розумів, що мусить врятувати її.

— Елліель!

Раптом перед ним постала інша Хоробра, м'язиста жінка з похмурим обличчям, загартована боями й самим життям. Вона здійняла свій яскравий реймер і, заступивши дорогу Тону, зверхньо процідила крізь зуби.

— Я чула про тебе, Лютий. Ти служиш зрадникові Колланану.

Тон упізнав у ній Дженну, союзницю Уто, яка залишилася вірною конаґу Мандану.

Він побачив, як позаду неї Уто щосили рубонув Елліель реймером і майже одразу ж — гострим сталевим клинком. Вона ледве встигла вчасно захиститися. Одна нога в неї послизнулася на закривавленій траві.

Тон відчув, що повинен дістатися до неї, не гаючи ані миті.

Вважаючи Дженну всього лише незначною перешкодою на своєму шляху, він спробував обійти її, але Хоробра рубонула його реймером по обличчю, маючи намір відтяти йому голову. Тон відсахнувся, різко відкинувши голову назад, але трохи не встиг. Розжарений добіла вогонь полум'яного клинка Дженни обпалив йому обличчя і, спаливши шкіру на голові, осліпив на одне око.

А ще — випалив татуювання.

Страшний, нестерпний біль пронизав усе його тіло — біль, якого він ще ніколи досі не відчував. Тон похитнувся, моргаючи, намагаючись позбутися червоних спалахів перед очима. Він змахнув рукою, відчуваючи, що магія, наче готова вибухнути розігріта пара, піднімається всередині нього. І наступної миті його гнів, його знання, його усвідомлення вирвалися з нього нестримним ураганом магії. Його магії.

Він обрушив на Дженну сліпучо-чорну силу, важку, мов кам'яна стіна.

Десь у своїй свідомості він бачив і відчував тільки згорнуту в спіраль незбагненну масу, з якої виринали чорні луски та довгі ікла. Він почув розкотисте, сповнене злоби ревіння рептилії. Здавалося, з нього самого вивергалася якась первісна несамовита лють.

Неймовірна руйнівна сила розтрощила кожну кістку в тілі Дженни, скрутила і зім'яла її, перетворивши на суцільне місиво з м'яса, крові та уламків кісток.

Тон відкинув її зі свого шляху і, похитуючись, побрів далі, але за кілька кроків упав на коліна, притискаючи долоні до обгорілого обличчя.

Елліель давила реймером з усіх сил, намагаючись протистояти тиску реймера свого заклятого ворога, але, не витримуючи напруження, у неї почала підгинатися в коліні нога. І хоча Хоробра билася відчайдушно, Уто був сильнішим. На його обличчі застиг вираз абсолютної зосередженості, ніби він, мов стіною, відгородився від несамовитого гніву, який міг зробити його слабшим. Уто сприймав Елліель як перешкоду, яку треба усунути, як пляму, яку треба стерти.

Вона пам'ятала, що цей чоловік і Кейд зробили з нею. Для скоєного ними не могло бути ні розуміння, ні прощення. Вона мусить здолати Уто. Але, навіть коли вона спробувала ще сильніше тиснути на нього своїм реймером, він зумів рубонути її мечем. Елліель лише в останню мить встигла ухилитися від його удару. Вона не може дозволити йому перемогти!

Раптом вона почула, як за її спиною заволав від болю Тон, і, різко обернувшись, встигла побачити, як він біжить до неї і... як Дженна б'є його в обличчя вогняним клинком. Елліель закричала.

Тим часом Уто, зловісно вищирившись, уже навис над нею. Побачивши, як упав Тон, він здійняв свою зброю для смертельного удару, але Елліель зібрала всі свої сили напівкровки, всі свої відновлені спогади, всі болючі кривди, яких заподіяв їй Уто. Понад усе на світі їй потрібно було опинитися зараз біля Тона, і вона, закричавши у нестямі, завдала блискавичного удару Хороброму. Елліель рубонула реймером по сталевому клинку, відкинувши його назад, і при зіткненні метал меча нагрівся до помаранчевого сяйва. Уто вдалося відбити реймером її несамовиту атаку, а наступним своїм ударом він спробував розрубати її навпіл.