Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 104)

— Добром це не скінчиться, — промовив король Адан, спостерігаючи, як армія Лютих розтікається по підніжжю гір, займаючи все передгір'я.

Колланан глянув на стурбоване обличчя свого небожа, а потім знову перевів погляд на незліченні ряди Лютих, що їхали верхи на вовкоконях та ауґах. Їхні маги розбрелися по гірських схилах, наче шукаючи слабкі точки в земній корі. Колл погладив свою бороду.

— Так, Адане, добром це точно не скінчиться.

Він не вважав королеву Кору другом або союзником, але вона віддала йому онука, і це все змінило. Відпустивши Бірча, королева, схоже, втратила всякий інтерес до Колланана. Тепер, коли її величезне військо прибуло до місця свого призначення, вона більше не збиралася мати жодних справ з людьми. Сама Кору не зводила пожадливого погляду з гір Хребет дракона.

Армії Судерри й Нортерри вишикувалися у передгір'ях, а Люті зібралися на схилах гори Вада. Западина на місці колишньої верхівки, яку знесло страшним вибухом, вражала своїм розмірами, а від неї до підніжжя гори пролягло кілька великих розщелин. Маги, здавалося, насолоджувалися гнівом самої природи, що клекотів під гірським хребтом.

Колланан спостерігав, як Люті лазять по кам'янистому узгір'ю, притуляючи долоні до поверхні землі, досліджуючи та шукаючи щось вглибині світу. За допомогою магії вони збиралися розворушити й роз'ятрити якусь таємничу силу, і в цих своїх намаганнях виглядали схожими на недоумка, що штурхає сплячого сторожового пса.

Бірч мовчки стояв біля дідуся, а потім обійняв його за пояс і запитав.

— Що буде з нами, якщо Кур створить світ наново?

Колланан лагідним жестом скуйовдив волосся онука, досі не вірячи, що хлопчик зараз тут і з ним після такої тривалої розлуки.

— Я б волів, щоб вони знову стали вбивати одне одного, як ті дві королеви.

— Королева By не мертва. Вона все ще може рухати головою і трохи смикатися, — зауважив Бірч. — Вона дуже зла через свою безпорадність.

Колл міцно-преміцно обійняв Бірча. Хлопчик був для нього єдиною яскравою зірочкою в темній ночі його самотності. Він розповів дідусеві про те, як виживав під час свого полону і як королева Онн знущалася з нього, але, згадуючи про Кору, наполягав, що вона не була такою лихою, як інші Люті. Коли він розказував дідусю, як Іррі вбив королеву Тафіру, вони плакали разом. Але потім, коли Бірч пояснював, як він і мамули вбили Іррі та його спільників-заколотників, на обличчі хлопчика з'явився суворий і на диво хижий вираз. Він озирнувся на вкриті лісом пагорби.

— Мамули слідували за нами весь цей час. Вони десь поблизу, спостерігають за нами. Вони теж можуть допомогти.

— Вони вже допомогли мені, коли ми напали на фортецю крижаних Лютих, — сказав Колл.

Він страшенно пишався хлопчиком, але водночас відчував злість і порожнечу в душі, думаючи про те, через що пройшов малий і що йому довелося пережити. Колл стиснув свій бойовий молот з такою силою, що в нього майнула думка, чи не зламає він руків'я, але за мить він відчув, як у нього всередині піднімається хвиля любові й полегшення. Король подивився на онука, і на його очах з'явилися сльози.

— Тепер ти тут, мій хлопчику. Ти в безпеці. Ти зі мною.

Коллу хотілося забути про всі грандіозні воєнні плани, про політичне протистояння трьох королівств. На якийсь час — хоча б на якийсь час — він хотів просто побути з цим хлопчиком, насолоджуватися життям і знову радіти простим речам, але він сумнівався, що матиме таку можливість. Принаймні не надовго.

Попри те, що Бірч був зовсім юним, тяжкі випробування загартували його, зробили значно дорослішим, ніж цього можна було очікувати від хлопчика його віку. Його втрачене дитинство стало ще однією жертвою крижаних Лютих.

Навіть якщо королева Кору не була схожою на свою матір, вона все одно належала до раси Лютих, а Люті не діють в інтересах людства...

Від гірського хребта з гострими зубчастими вершинами віяло небезпекою, але Кору знала, що найбільша небезпека причаїлася під цими горами. Тепер, коли її велике військо дісталося сюди, вона відчувала морок зла в повітрі, запах диму й сірки, який все ще висів над усією цією місцевістю. Поруч з нею стояли Аксус та Ілон, двоє її головних магів. Разом вони уособлювали об'єднану магію крижаних і піщаних Лютих.

Королева звернулася до них.

— Тепер, коли ми нарешті опинилися тут, ми повинні зустріти свою долю. — Вона на мить замовкла, а потім підвищила голос. — Але ми не можемо діяти по-дурному! Ми не можемо викликати Оссуса і просто розмахувати зброєю та кричати на нього. Нам потрібне знаряддя, здатне знищити дракона. Чи достатньо для цього нашої армії?

— Моя королево, — вклонився Аксус, — у давнину, коли наш народ готувався до великої битви з Оссусом, стародавні маги розробили складну й могутню зброю. Ці магічні пристрої могли накопичувати і потім вивільнювати неймовірну силу, таку потужну, що вона могла розколоти світ і знищити дракона.

Ілон насупив світлі брови.

— Я читав про такі речі в древніх записах на кришталевих пластинах. І я бачив там креслення. — Повернувшись, він глянув на Аксуса, ніби радячись з ним. — Думаю, я знаю, як їх побудувати.

Маг піщаних Лютих виглядав занепокоєним.

— Ця зброя була використана багато століть тому — лише один раз. Діти Сут створили її і повернули проти армій моїх предків... — Він ненадовго замовк, щоб придушити гнів у своєму голосі та приховати одвічне презирство до пращурів крижаних Лютих. — Вони спрямували цю жахливу силу на інших Лютих, а не на дракона. — Він відвів погляд. — Усе, що залишилося на тому місці, — це величезна розплавлена рівнина, залита кров'ю незліченних жертв — з обох боків. Саме там наші робітники тепер збирають димчасте скло.

Кору звернула увагу лише на ту частину, яка була важливою для неї.

— Сила цієї зброї очевидна, тому ми повинні створити її тут. — Вона підвищила голос на магів. — Але не для того, щоб направляти її проти нашого власного народу, — вона має бути використана, щоб вбити Оссуса!

Аксус і Ілон довгу напружену мить дивилися один на одного, а потім кивнули.

— Так, ми будемо працювати разом.

— Ми можемо виготовити цю зброю.

Сімдесят наймогутніших магів крижаних і піщаних Лютих почали діяти всі разом, утворивши довгий ланцюг, що простягнувся уздовж підніжжя гори Вада, вглибині якої невпинно вирував підземний вогонь. Аксус закликав свою магію. Потім він звернувся до решти магів, і його голос прогримів у повітрі.

— Створіть пристрої!

Спостерігаючи за приготуваннями магів, королева Кору отримувала задоволення від того, що стояла поруч з жалюгідною, паралізованою By, яка лежала на твердій нерівній землі. Кору посміхалася сама до себе і демонстративно не звертала уваги на свою колишню суперницю.

Маги піщаних Лютих стали черпати з поверхні гори землю, каміння й пісок і формувати з них монолітні вигнуті арки. Ці конструкції виглядали міцними й водночас витонченими. Поряд з ними маги крижаних Лютих збирали вологу з повітря та землі і створювали великі диски з льоду, які потім полірували й надавали їм потрібної форми, перетворюючи на величезні лінзи, котрі скріплювали між собою і вмонтовували в піщано-кам'яні каркаси, завершуючи створення цих дивовижних пристроїв.

На тих скелях і вершинах навколо димного гирла вулкана Вада, де маги визначили найбільш вразливі місця земної кори, вони зводили стовпи та опори й встановлювали крижані лінзи, збираючи хитромудрі магічні механізми, яких не розуміла навіть Кору.

Ця зброя була розроблена в найдавніші часи, проте ще ніколи не використовувалася за призначенням. Працюючи разом, маги закінчили свою роботу за короткий час. Тепер, на додачу до власної магії, вони мали у своєму розпорядженні ще більшу силу, здатну потрясти світ та розбудити дракона. І знищити його.

Людські армії, що отаборилися в передгір'ях неподалік, зараз спостерігали за ними і водночас готувалися до битви зі своїм власним ворогом — ворогом, не вартим жодної уваги. Королеву Кору не хвилювали ні вони, ні їхня дріб'язкова гризня, але, поглядаючи на шеренги воїнів, на їхні намети й багаття, вона думала про людського хлопчика, і їй хотілося, щоб він був тут та спостерігав за цією великою перемогою.

Їй не вистачало Бірча, без нього королева почувалася незатишно, відчувала якусь дивну порожнечу в душі. Вона навіть не усвідомлювала, як сильно тішила її присутність хлопчика. Але чому? Він був малим і слабким, нічого особливо не вмів, але якби не Бірч, вона не стала б королевою всіх Лютих. Ніхто з них не наважувався кинути виклик Онн і вбити її, а хлопчик — маленький людський хлопчик! — прикінчив королеву Онн списом Дар. Хто б міг очікувати такого? А крім того, тихий і непомітний, але спостережливий Бірч викрив змову проти Кору. Він урятував їй життя.

Він убив її матір, зупинив змову, результатом якої мало стати вбивство Кору, і наказав мамулам — мамулам! — знищити кількох наймогутніших і найпідступніших крижаних Лютих.

І оскільки Кору була йому багато чим зобов'язана, вона дозволила йому повернутися до дідуся. Кору сама не розуміла, чому так легко віддала його, але вона сплатила свій борг... не те, щоб Люта мала би почувати себе зобов'язаною віддавати борги простій людині.

Бірч здивував її, допоміг, навіть розважив. Чому він хотів повернутися до дідуся, до свого народу? Цього неможливо було зрозуміти, але після того, як Оссус буде знищений і Кур створить світ наново, люди все одно всі зникнуть. Задумлива посмішка промайнула на її обличчі, і вона була рада, що відпустила хлопчика туди, куди він хотів, принаймні поки що...