Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 102)

— Ні, — простогнала Семі, і з грудей у неї вирвалося тужливе зітхання. — Ні!

Тим часом верховний жрець швидко спускався сходами Маґніфіки, а серепольський божок линув одразу ж за ним. Раптом Кловус одним стрибком опинився перед Семі та Восом, загрозливо височіючи над ними, і ще могутнішим його робила неймовірна божественна сила, яка, грізно ревучи, здіймалася за його спиною.

Семі, безстрашно кидаючи жерцю виклик, вигукнула йому прямо в обличчя:

— Я — емпра! Я — Ішара, і ми повернемо собі цю землю.

Вос вихопив меч і став поруч із Семі як її вірний захисник, а його червоний плащ розвівався в нього за спиною.

Інші жерці, що зібралися на сходах храму, щось викрикували, але Семі не чула їхніх слів. Кричали й міські охоронці, деякі з них все ще залишалися на боці верховного жерця Кловуса.

Раптом цілий дощ стріл засвистів навколо Семі та Воса. По них стріляли лучники! Майже всі стріли, підхоплені вихором, створеним її божком, просто закружляли в повітрі, мов легенькі соломинки, не заподіюючи жодної шкоди. Проте одна стріла влучила Восу в груди, глибоко увійшовши в плоть. Скрикнувши від болю, він поточився, з рани пішла кров.

Семі миттю повернулася до нього, відволікаючись від своєї головної і єдиної мети.

— Восе!

Каптані впав, вчепившись у стрілу, а Кловус кинувся вперед і схопив молоду жінку. Семі викручувалася й боролася, як колись навчилася цього на небезпечних вулицях Прірарі, але верховний жрець виявився напрочуд сильним. У руці він тримав гострий, мов бритва, кинджал, яким зазвичай проливали жертовну кров. Жрець притиснув лезо до її горла, і холодне вістря впилося в шкіру Семі. Один швидкий змах клинком — і він уб'є її, проливши її кров на каміння перед храмом. І тоді його божок поживиться її силою, а її власний — стане меншим і слабшим.

— Тепер з цим нарешті покінчено! — Сиплий голос Кловуса був схожий на шипіння змії. — Якщо ти контролюєш цього божка, накажи йому здатися, змусь його зникнути. Божок храму Маґніфіка зробить Ішару сильною. — Він ще сильніше притиснув кинджал до її горла. Дівчина звивалася, намагаючись звільнитися, але не могла вирватися з його рук. — Або я просто вб'ю тебе зараз і так покінчу з усім цим.

Тим часом два божества, живлячись розбурханими емоціями власних вірян, надималися одне напроти одного, і на храмовій площі закипав шалений вир вже готової спалахнути битви.

89

Вирушивши в гори, Ґант і Ондер їхали всю ніч, намагаючись триматися торгового шляху, який лише де-не-де був розчищений після виверження гори Вада. Місця ледь вистачало для того, щоб могли проїхати двоє вершників. У місячному світлі коні пробиралися повз повалені дерева, а час від часу звертали на манівці, щоб оминути гірські обвали, і піднімалися все вище й вище, наближаючись до перевалу.

Ондер часто кидав погляд на бугрувате обличчя Ґанта, але вони обоє мовчали. Хоробрий жодним чином не виказував презирства чи зневаги до хлопця через його руну забуття або через його минуле боягузтво. Ґанту, схоже, взагалі не було діла до Ондера, і він майже не звертав уваги на присутність юнака поруч із собою.

Поки вони просувалися до перевалу, Ондер тихо пообіцяв собі, що він виправиться, що він зміниться. Невже всю долю людини визначає одна-єдина помилка? Він відмовлявся з цим змиритися.

Нарешті перед самим світанком, у темряві, настільки густій, що вони ледь бачили дорогу, Ґант здивував його, сказавши:

— Я був у Конвері тієї ночі, коли ти отримав татуювання. Ми зустрілися в святилищі пам'яті після того, як зовсім стемніло. Ти постав перед іншими Хоробрими, і ми вислухали розповідь про твоє боягузтво в Міррабаї. Ти сам у цьому зізнався.

Ондер відчув себе так, ніби всередині нього раптом звили гніздо щури.

— Ти був там? Я не пам'ятаю тебе.

— Звісно, ні, бо саме так діє руна забуття.

Молодий чоловік мовчав, ідучи вперед і просто слухаючи, як цокають кінські копита по кам'яній дорозі. Соснова гілка чиркнула йому по плечу, на мить злякавши його.

— То ти... ти хочеш, щоб я тепер тебе покинув?

— Я від самого початку не хотів, щоб ти їхав зі мною. — Трохи помовчавши, Ґант заговорив знову, але його тон змінився. У його голосі не чулося ні зневаги, ні злості, він звучав безпристрасно, просто викладаючи факти. — Я бився багато разів, стикався з багатьма небезпеками... а також робив багато помилок. Я помилився, ставши зобов'язаним Хоробрим такого порочного чоловіка, як лорд Кейд. Чи слід мене зневажати довіку через той помилковий вибір?

— Ні, — прошепотів самими губами Ондер, однак у темряві інший Хоробрий не бачив його. — Ні, — промовив він голосніше.

— То хто я такий, щоб звинувачувати тебе?

Піднявшись на перевал тоді, коли якраз почало світати, вони зупинилися, оглядаючи землі Остерри, що розкинулися перед ними. У сяйві вранішнього сонця виднілася велика армія Мандана, яка отаборилася на гірському схилі всього за кілька миль нижче від них. Над наметами на високих жердинах майоріли прапори Співдружності та Остерри.

Ґант направив коня до лісочка похилених вітром сосен, де вони могли сховатися від сторонніх очей.

— Тут ми відпочинемо та підготуємося, — кивнув він Ондеру. — Коли я зійдуся з Уто в бою, то хочу бути повністю до цього готовим.

Поки Ґант відпочивав, влаштувавшись на землі серед дерев, юнак приніс води з потічка неподалік, що утворився з талого снігу, та вполював плямистого лісового бабака, який, сидячи серед каміння, виявляв надто багато цікавості до них. Ондер зняв шкурку з пухнастого гризуна і хотів засмажити його, але Ґант не дозволив розкласти вогонь, бо був певен, що хтось із табору конаґа побачить дим багаття. Тож чоловіки з'їли м'ясо сирим, запиваючи холодною водою, та поїли трохи диких ягід, які Ґант знайшов неподалік.

Ондер нагадав собі, що вони Хоробрі. Вони можуть виживати і в таких умовах.

Ґант узяв миску з водою і гострим кинджалом зішкріб щетину зі свого грубого обличчя, а потім відтер пилюку й плями з чорних обладунків та плаща. Ондер теж поголився, дивлячись на своє відображення у воді. Він бачив татуювання на своїй щоці, але вперше просто прийняв це тавро, яке говорило кожному стрічному, що він скоїв ганебний вчинок і був справедливо покараний за це. Якщо вже так сталося, то тепер це татуювання мало слугувати йому нагадуванням про смиренність. Нагадуванням діяти гідно. Йому більше не було конче потрібно згадати все, що він зробив. Тепер він радше прагнув створити новий спадок, рухатися вперед, а не жити думками в минулому.

Ввечері Ґант підвівся на ноги, змахнув із себе хвою і випростався, готовий рушати.

— Ми дістанемося туди в сутінках. Я вибрав цей час.

Вони знову сіли верхи на своїх коней і поїхали гірською стежкою, що вела до військового табору. Сонце відкидало довгі тіні позаду них, і двоє вершників не намагалися ховатися. Ондер у глибині душі й досі вважав себе Хоробрим, і саме так належало діяти Хоробрим.

На краю табору конаґа Ґант сердито глянув на сині прапори із символом відкритої руки, наче він почувався ображеним тим, що Мандан продовжує використовувати цей знак. Він звернувся до Ондера.

— Що б тут не сталося, ти будеш свідком цього. Саме ти маєш запам'ятати все, що тут відбудеться. — Він кивнув на зібрані в таборі військові сили, відзначивши, що вони явно готові вирушати вже наступного дня. — Я розраховую на тебе: ти маєш повернутися і розказати про все побачене королям Колланану та Адану.

Молодий чоловік глибоко вдихнув, намагаючись підготувати свій розум і своє тіло до того, що йому належало зробити, і подивився на вороже військо, яке було вже зовсім поруч. Йому аж до нестями хотілося довести, що він людина честі. Він служитиме чесно й віддано, навіть якщо це коштуватиме йому життя.

— Я битимуся разом з тобою. Ти не зможеш здолати їх усіх сам.

— Я не маю наміру здолати всіх. Я збираюся здолати тільки Уто. — Ґант, звузивши очі, кинув на нього пронизливий погляд. — Ондере, я наказую тобі не бути дурнем. Ця місія важливіша за нас обох. Ти заприсягнувся робити все, що я від тебе вимагатиму.

Ґант чекав відповіді довгу, напружену мить.

Нарешті Ондер заговорив:

— Якщо це те, чого ти вимагаєш, я це зроблю. Я присягнув тобі.

Ґант під острожив коня, і вони разом поїхали поміж солдатів, які зібралися біля вогнищ чи влаштувалися на землі перед низькими наметами, нагострюючи мечі або пораючись з обладунками, знуджені й невдоволень Вояки піднімали голови, помічаючи, що до них наближаються двоє вершників, проте ніхто не наважився стати на шляху в Хороброго та його супутника. Ондер замислився, чи відкинули ці солдати останні сумніви щодо будь-яких вчинків їхнього конаґа і тепер слухаються його в усьому.

Ґант направився до центру табору, де був встановлений командирський намет. Наблизившись до нього, він вигукнув:

— Де конаґ Мандан — і Уто?!

Хоробрий зіскочив з коня і кинув невдоволений погляд на намет, вхід до якого був прикритий запоною, хоча сонце ще навіть не сховалося за обрій. Будь-який інший воєначальник мав би зараз бути серед своїх воїнів. Ондер тим часом теж спішився.

Полог намету відсунувся, і з нього, наче ведмідь з печери, вибрався Уто. Він був у своєму чорному вбранні, а в руці тримав оголений меч. Глянувши на нього, Ондер відчув, як його серце на мить завмерло. Десь у глибині душі він все ж очікував, що впізнає цього Хороброго і хвиля спогадів нахлине на нього, як це сталося з Елліель. Він бився пліч-о-пліч з Уто в Міррабаї і, піддавшись паніці, втік від страхітливого божка. Але його минуле залишилося все тією ж нічим не заповненою порожнечею всередині нього.