Кэтрин Эпплгейт – Перша серед усіх (страница 6)

— Ну ти ж ось-ось помандруєш у підводний палац, населений риболюдьми?

Тоббл розсміявся:

— Я просто радію, що ми рушимо туди разом, Биш.

— Я на інше б не погодилася.

Коли ми з Тобблом вийшли з намету, навантажені важкими клунками, Кхара, Ренцо і Собака вже чекали на нас.

Кухарі зварили нам великий залізний казан гарячого чаю, і всі ми налили собі по кухлю.

— Я хочу нагадати вам усе по порядку, — мовила Кхара. — Натітів ми знаємо дуже мало. Чого вони хочуть — не уявляємо. Але в тому, щоб зупинити війну між: Недаррою і Дрейландією, вони можуть стати нам у великій пригоді.

— Ти справді вважаєш, що натіти зможуть зупинити недаррський військовий флот? — спитав Тоббл.

— Без дозволу натітів жоден корабель у море не виходить, — мовила Кхара. — Отже, — вона уважно поглянула на Ренцо, — поводитися треба якнайкраще.

Ренцо погладив Собаку по голові.

— Тобто не красти, якщо це можуть помітити?

— От після перших трьох слів і зупинися.

— Ну гаразд, — невдоволено скривився Ренцо. — А нащо мене посилати, якщо я навіть якусь дрібничку на пам’ять прихопити не зможу?

— Тому що, попри свій вигляд і більшу частину того, що ти мелеш, Ренцо, ти не безмозкий. І, гадаю, Биш може дуже стати в пригоді твоя порада.

— Ну й тільки ти з вас трьох можеш підняти оцей щит, — додав, підбігши, Лови-Удачу.

Кхара приклала палець до губ.

— Тихо, не кажи Ренцо, що він просто в’ючна тварина.

— Я дозволю собі знов-таки серйозно виступити проти того, аби віддавати ще одній королеві натітів субдурську корону і щит, — сказав Ренцо. — Я заради цих речей крізь гарячу лаву пробіг. Без моєї неперевершеної спритності й неймовірної хоробрості в нас би їх не було, — посміхнувся він. — Ну й вони коштують будь здоров.

На корону і щит заявляли свої права субдурські натіти — маленька й дуже дивна група, що мешкала у великому підземному озері. Ще одну річ, добуту там, Тоббл назвав далекоблизом — той дозволяв бачити далекі предмети наче близькі. На жаль, ми мусили з ним розлучитись, але чудова, всипана коштовним камінням корона і великий щит лишалися при нас.

— Я давно підозрюю, що ту корону, щит і далекоблиз субдурці вкрали в інших натітів, — мовила Кхара. — Їхня королева Лар Камісса аж надто ухильно говорила з нами про ці речі, — вона знизала плечима. — Хай там як, а такий подарунок верховній правительці натітів стане знаком щирості й серйозності наших намірів. Це теж дипломатія, Ренцо. Ти вже пробач.

Ренцо вже повісив за спину щит, загорнутий у рядно. У руках він мав шкіряну торбинку, яку дав мені.

— Щит я понесу, — зітхнув він, — а от корону собі довірити не готовий.

Кхара похитала головою:

— Ну, ти себе краще знаєш!

Я дістала корону і сховала у сумку. Ми, дейрни, маємо сумки на животі. Нести в ній корону було незручно — вона трохи кололась, — але мені так було краще, ніж нести ще одну торбу на додачу до клунка й меча. В оповідях про давніх героїв цього не кажуть, але навіть малий меч — річ напрочуд важка.

— Ну що ж. Рішення буде за тобою, Биш, — мовила Кхара. — Чи довіряти натітам? Чи вірити, що вони допоможуть? Як ти вирішиш, так і буде, в нас немає часу на ігри. Нам треба знати, що на думці в натітів. Це перший дипломатичний крок, аби спинити війну. І він може виявитися найважливішим.

— Я... я спробую, — сказала я.

Тремтіння в голосі виказувало моє хвилювання, у животі здіймався шторм, як на морі. Справді, зайве було мені нагадувати, яка відповідальність лягає мені на плечі.

Я можу спинити війну і врятувати тисячі життів. Або ні.

— Лови-Удачу, — мовив Ренцо, — оскільки ця подорож буде недовгою і нам треба взяти якомога менше речей, то у свою відсутність доглядати Собаку доручаю тобі.

Собака спробував облизати морду фелівети, але натомість зустрів лапу завбільшки з власну голову.

— Гарно грайтеся разом, — сказав Ренцо, а Лови-Удачу гарикнув.

— Ну от. Ми готові, друзі? — спитала я, намагаючись говорити рішуче.

— Завжди готові! — відказав Ренцо, але Тоббл мотнув головою:

— Спочатку треба поснідати. Якщо доведеться помирати — так хоча б не натщесерце!

6 Посланниця Биш

Трохи нижче від містечка ріка Теларно ліниво завертала, утворюючи каламутну заплаву, над якою нависали верби. Від табору туди було недалеко, тож ми з Кхарою, Ренцо і Тобблом підійшли пішки. На поважній відстані за нами рухалися Бодікка і троє вояків. Кхара бажала показати, що Армія Миру відповідає своїй назві і є мирною. Натіт чекав на нас, принаймні так запевняла Кхара. Однак я нічого не бачила.

— После! После Дельґароте! — покликала вона.

Він здійнявся на поверхню, майже не сколихнувши води. Дельґарот був темно-синій, як небо, коли щойно споночіло, а на боках і обличчі в нього аж світилися зелені плями. Очі мав великі як для натіта, з темно-синьою райдужкою, обведеною світло-бірюзовим. Моргав він то одною, то обома парами повік. Перші були непрозорі, а другі — прозорі. Мені казали, що прозорі повіки допомагають натітам добре бачити під водою.

— Доброго ранку, шановний после, — схилила голову Кхара.

— І вам, Панно Кхарассанде з дому Донаті, — мовив Дельґарот.

Я здивувалася: говорив він дуже розбірливо. Коли натіти дихають повітрям, їм складно чітко вимовляти звуки. Також Дельґарот говорив голосно, майже кричав, адже зазвичай розмовляє під водою.

— Дозвольте відрекомендувати моїх добрих друзів і супутників, Ренцо й Тоббла, і мою посланницю — дейрну Биш, — мовила Кхара.

Від промовлених уголос слів «мою посланницю» мені стало не по собі. Я мусила подумки повторити, що Кхара веде мову про мене.

Дельґарот на Ренцо й Тоббла ледве поглянув. Натомість уважно придивився до мене.

— Ви дейрна.

— Як бачите, — дещо знічено відказала я. Складалося враження, що треба б уклонитись, але це було б тільки смішно.

Дельґарот стиснув темні губи, окинув нас поглядом. — Наша подорож триватиме майже повні дві доби.

— Тут є судно? — спитав Ренцо, хоча жодного судна видно не було.

— Є, але не таке, як ви звикли. — Дельґарот вказав собі за спину одним із шести мацаків. — На дні річки.

Ми з Ренцо збентежено перезирнулися.

— Отаке! — прошепотів він. — Каже, на дні!

Мені стало лячно. У нас уже один раз була дуже химерна пригода, коли ми мандрували під водою завдяки теургії натітів. Ми плавали у величезних бульбашках, і відчуття були щонайменше чудернацькі й тривожні.

Дельґарот виліз із річки й сів на берег.

— Чи всі ви вмієте плавати? — спитав він.

Ми вміли, хоча наразі не дуже бажали. Ренцо сказав:

— У мене з собою, е-е, важкий предмет. Правду кажучи, з ним плавати мені було б складно.

— Чи не сказали б ви, що саме несете? — ввічливо поцікавився Дельґарот.

Я випередила Ренцо:

— Мабуть, згодом, коли зустрінемося з вашою королевою і матимемо час про все докладно розповісти.

Дельґарот не став допитуватися, хоча питально поглянув на мене.

— Якщо ви готові, дозвольте запросити вас на борт мого скромного судна. Треба тільки зайти в річку.

Запевняю, ви будете в цілковитій безпеці, огорнуті тисячами повітряних бульбашок. Але обережно, не дайте течії збити вас із ніг. Ви, сухопутні створіння, часто перекидаєтеся.

— Як очільниця посольства, Биш, — мовив Ренцо, відступаючи назад, — заходь перша.

— Та ні, — заперечила я, — я маю йти останньою!