реклама
Бургер менюБургер меню

Кэтрин Эпплгейт – Перша серед усіх (страница 5)

18

— На спині? — Тоббл став роззиратись, але схаменувся. — А, зрозуміло. Та, звісно, ти просто дражнишся, — сказав він, поплескавши Лови-Удачу по боці.

— Дражнюся? — Лови-Удачу зблиснув блакитними очима.

— Лови-Удачу, — нагадала Кхара, — ми товаришів не їмо.

— Погоджуюся, — відказав Лови-Удачу. — Якщо вони не дуже докучають.

Я підморгнула йому. Лови-Удачу всміхнувся мені, хоча у фелівет усмішку легко переплутати з вишкіром, а неспокійно від них обох.

— Я б на твоєму місці була обережніша, Тоббле, — попередила я. — Лови-Удачу зголоднів.

— Не смішно, Биш, — відказав Тоббл. — Ну зовсім. Що ви як дурні?

— Знаєш, Тоббле, може, мені дурість і можна приписати, а от Лови-Удачу з таким точно не погодиться.

— «Як дурні», значить, — зробивши гримасу, повторив Лови-Удачу. — За таке я й з’їсти можу.

Позаду сержант хрипким баритоном затягнув пісню, щоб задати піхоті швидкість:

Ліва! Права! Ліва! Права! В Армїі Миру гострі списи, Далеко чуть наші голоси. Якщо ти друг — то благослови! А ворог не зносить у нас голови!

Я ці пісні вже добре знала, іноді навіть підспівувала. Солдати називали їх «співанки». Вони часто були жартівливі, але часто й войовничі. Я зловила себе на тому, що підмугикую вояцьким співанкам, але ритм тримати не виходило, бо мій кінь не зважав на те, як співав сержант. У мене, мовляв, своя хода, красно дякую. Він був одним з чотирьох коней, яких нам подарувала родина Кхари, і я зі своїм зростом цілком могла з ним давати раду. Ну здебільшого.

За кілька хвилин ми опинилися над невеликим озерцем, поверхня якого стояла непорушна, мов крига. При одному його кінці росло велике дерево, і на його товстій чорній гілці над самою водою намостили гніздо цокітливі сині білки.

Воно одразу нагадало мені те місце, де мені малій дуже подобалося, на піщаному березі водойми, що звалася Примарна стариця, далеко від будь-яких доріг і поселень. Ми, дейрни, любимо плавати, і це ще одна риса, якою ми подібні до собак. Над отим озером схилялися плакучі вільги — у них довгі товсті віти, вкриті блискучими світло-жовтими листочками. Мої брати, сестри і друзі вилазили на дерева, хапалися за гілки й гойдалися над водою.

Ті, що сміливіші, розпускали перетинки на боках, які дозволяють нам літати, як білкам-політухам. Такі польоти обов’язково закінчувалися раптовим падінням у воду, бризками й бурею веселого сміху.

Видно було, що це веселе заняття, але сама я так і не спробувала стрибнути у воду в цей спосіб. Озеро було холодне й темне, ще й назва не надто заохочувала. Мені було страшно.

— Ну ж бо, Биш! Не будь як маленька! — піддражнювали мене старші.

— Я... потім коли-небудь, — завжди відповідала я, але так ніколи й не наважилася долучитися до цих забав.

Може, це дивно, але час, коли я соромилася й боялася темного озера, тепер мені згадується з ніжністю й тугою. Зараз кожен спогад про ті дні для мене безцінний. Більше нічого не залишилося від тих, кого я любила і хто любив мене.

Іноді посеред ночі ці спогади мені здаються справжнішими, аніж дивні речі, що відбуваються довкола мене зараз.

Але від думки про себе молодшу, про те, як я стояла і тремтіла на березі Примарної стариці, я не втрималася від печальної усмішки. Я колись боялася водойми, де не водилося нічого страшнішого за яких-небудь блискучих рибок.

Коли б мені тоді сказали, що колись я розпущу перетинки, стрибну з високого вікна й полечу просто на лиху провидицю Мурдано, я б тільки знизала плечима. А коли б сказали, що я без страху стоятиму перед самим Мурдано, чи заманю в пастку жахливого Лицаря Вогню, чи знайду спосіб дати відсіч цілому флоту марсонійських розбійників — то я би просто качалася від сміху.

Я озирнулася в сідлі на те озерце. Позаду здіймали куряву піхотинці. Один солдат кинув камінець у нерухомі води. Той зник у темряві, навіть не сколихнувши поверхню.

5 Ніч напередодні

Просто перед полуднем ми дійшли до містечка; перехожий селянин сказав нам, що воно зветься Каллум-вейр. Що ближче, то менш солідними видавалися його укріплення. Паркан був не набагато вищий за зріст високої людини. Лови-Удачу перемахнув би такий одним стрибком.

Кхара пішла на розмову з війтом — то був високий чоловік із лляного кольору волоссям, що звався Таранг Блідий, — і взяла мене з собою як правдовкажчицю. За півгодини ми повернулися з дозволом стати табором за межами містечка. Коли містяни дізналися, хто ми й чого хочемо, то двадцять троє зголосилися приєднатися до Армії.

Був серед них і сам Таранг, який відмовився від посади й прийшов у табір із замашною двосічною сокирою на плечі.

Ми розставили шатра, розстелили ковдри, викопали нужники, подбали про коней — оці всі забарні одноманітні справи вже стали для нас звичними. Кхара відправила людей до лісу напиляти колод на частокіл, щоб не пускати в табір чужих.

Ця справа була довгою, її завершували вже поночі, але Кхара наполягала, що кожен табір має бути добре захищений. У разі раптового нападу нас тоді непросто буде здолати. Ну а коли підемо, частокіл залишиться — ним у разі потреби зможуть користуватися містяни.

Того вечора я спинилася біля шатра Максина, де також мешкали Ренцо з Собакою. Дейрн сидів сам на ковдрі, поряд мерехтів недогарок свічки. На долівці лежала дерев’яна милиця. Максина було сильно поранено, коли його взяли в полон солдати Мурдано, і він досі одужував.

Ми торкнулися носами.

— Як почуваєшся, Максине?

— З кожним днем краще, Биш.

Я уважно поглянула на нього. Очі в нього були темніші, ніж мої, а плечі ширші. Хутро він мав солом’яного кольору, а вуха довгі й шовковисті.

Ми багато чим відрізнялися, як це буває в межах одного виду.

А проте Максин був моїм дзеркалом. Коли я дивилася на нього, бачила себе. Так мало дейрнів залишилося на світі, що я трохи здригалася, бачачи свою подобу, кожного разу, коли ми зустрічалися.

— Знову ти так на мене дивишся, Биш!

— Ой... вибач, — знітилася я. — Просто щоразу, коли тебе бачу, то наче на себе дивлюся.

— І це хіба погано?

— Ні. Звісно, ні! Але від цього я просто згадую, наскільки ми самотні. Ми, дейрни.

— А коли я тебе бачу, то відчуваю полегшення, — сказав Максин. — І радість.

Я всміхнулася.

— А як нога? — я показала на запорошену шину на правій нозі Максина.

— Ну, в битву бігом побіжу не скоро, але вже краще, — Максин посунувся, злегка скривившись. — А ти як почуваєшся перед завтрашнім днем? Шкода, що я не можу з тобою.

За вечерею Кхара розповіла про свій задум найближчим товаришам. Як і я, Тоббл і Ренцо були налаштовані докласти всіх зусиль для успіху. Також як і мене, подорож до краю натітів їх дуже бентежила. Вони ж дихають під водою і мешкають на дні морському — як тут не хвилюватися?

— Мене від їхнього вигляду в дрож кидає, — сказав Максин. — Химерніших істот у житті не бачив. Хіба, може, тераманти ще дивніші.

Тераманти — це величезні створіння, схожі на комах, з трикутними головами й гострими жвалами. Натіти бувають усіляких розмірів і форм, але всі вони вододишні й мають багато зябер.

Голови в них такої форми, як ніс корабля, є мацаки, руки з перетинками між пальців і ноги з ластами.

— Розумію, про що ти, — сказала я, намагаючись не передчувати подорож, де натітів аж ніяк не бракуватиме. — Але, по-моєму, тераманти страшніші. Оці шість членистих ніг і банькаті очі! Вони мені нагадують павуків-убивць, яких, коли була мала, ми знаходили під камінням. Тільки в тисячу разів більші, — зітхнула я. — Натіти принаймні якісь нам ближчі. Трохи люди, трохи риби.

Максин кивнув.

— Завтра зранку одразу в путь?

— Посол натітів зустрінеться зі мною, Ренцо й Тобблом біля закруту ріки неподалік. Кхара нас йому відрекомендує, а тоді... хтозна.

— Усе вдасться! — підморгнув мені Максин, і від його певності мені стало трохи краще.

Ми ще трохи погомоніли, а тоді я пішла до нашого з Тобблом шатра. З ідеї, у шатрі також мешкав Лови-Удачу, але він волів лишатися надворі, тихо обходити табір, пильнуючи. Фелівети — істоти нічні, і хоча Лови-Удачу намагався пристосуватися до денних переходів, йому важко було подолати природне бажання ходити поночі.

Я спала неспокійно, прокинулася до світанку і здивувалася, не почувши звичного мірного хропіння Тоббла. Він уже не спав, дивився в стелю шатра, вчепившись лапками в потерту зелену ковдру.

— Тоббле, — звернулася я до нього, — ти як?

Він сів. Вуха в нього тремтіли, він силувано всміхнувся.

— Як огірок, що б це не означало. А як же ще?