Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 3)

І в цій праці важкій він не знає спочину. Поринає натіт у моря-океани, Пристановище це йому любе і знане. Раптидон понад хмари на крилах ширяє І уважно згори цілий світ розглядає. Дейрн уміє помітити правду і лжу. Хто зрівняється з ним? Та ніхто, я скажу. А людина, що здатна піддатись жадобі, Надто часто і кривдить, і мучить, і гнобить. Вобик, добрий, та в гніві несамовитий, — Теж маленька частинка великого світу. Є у кожного місце, нам потрібні усі: І в жука, і в людини, і у квітки в росі, Для усіх вранці сонце лаштується в путь І в промінні великі дива постають.

Тоббл злегка вклонився. Я заплескала в долоні, Сабіто захлопав крилами.

— Мені сподобалося, — мовив Сабіто. — Хоча ми, раптидони, зазвичай, не надто захоплюємося поезією.

— «Великі дива постають», — зітхнула я. — Я б сказала, див нині у світі обмаль.

— Усе буде гаразд, Биш, — промовив Тоббл. — Армія Миру переможе. Не інакше.

Я подивилася на нескінченні ряди запорошених шатер, які розкинулися навколо, ніби великі могильні камені.

— Мені бракує твоєї віри в перемогу.

Яким утомленим, змученим виявився мій голос! Що сталося з колишньою Биш?

Не так давно я була просто дурненьким дитинчам. Найменшим у виводку. Була зосереджена на собі, наївна, мені не терпілося побачити світ.

І бажання це, безумовно, здійснилося. Світу я побачила навіть більше, ніж хотіла б. Переді мною пройшло стільки страждань, небезпек і смерті, що стало б не на одне життя.

Я вже не та давня Биш, наївна, допитлива й легковажна мрійниця. Не те дитинча, яке годинами могло спостерігати, як зграя крилаїв із райдужними крилами танцює в повітрі.

Колишня Биш не поскакала б убивати есвинів, з дурною радістю галасуючи, коли вони падають.

Мабуть, Тоббл має рацію, що попереду кращі часи. Можливо, десь у моєму серці ще ховається та, колишня Биш.

Можливо.

А зараз мені потрібно змити з хутра кров.

3 Обіцянка, дана Кхарі

Тієї ночі я приєдналася до товаришів біля багаття, одного з сотень, що горіли по всьому табору, ніби відображуючи небесні зорі. З есвинів приготували поживну страву, і всі були ситі й трохи сонні. (Тоббл натомість поїв смажених цвіркунів із підливою з черв’яків.)

Неможливо було забути, що насувається війна, адже навколо табору стояла озброєна варта. Проте милий серцю спокій огортав мене, коли я дивилася на своїх добрих друзів. Мою рідну зграю, винищену солдатами Мурдано, замінила ця різношерста сім’я. Тоббл Лови-Удачу. Сабіто. Ренцо, легкий на вдачу юнак-людина, який більшу частину життя прожив як вправний злодій. Його слинявий товариш — собака на ім’я Собака.

Максин, теж дейрн, сидів біля мене. Коли я виявила, що залишилася маленька, вразлива колонія дейрнів, то вже саме знання про те, що я не останниця, здалося мені перемогою. Проте над дейрнами, як виявилося, все одно нависала небезпека: вони лишалися на волосок від зникнення.

Коло мене сиділа Кхарассанде Донаті, яка віднедавна назвалася Панною Недаррською. Кхара колись мене спіймала, врятувала, стала моєю подругою, людиною, за яку, якщо треба, я готова віддати життя.

Коли ми вперше зустрілися, Кхара, вдаючи хлопця, була слідопитом при гурті браконьєрів. Вона спіймала мене, врятувала мені життя, потім рятувала знову і знову. Тепер вона очолила військо, не схоже на жодне з тих, що були раніше, — Армію Миру.

Ми зібралися не воювати, а спинити війну. Два могутні тирани — імператор Мурдано в нашій рідній Недаррі і Казар Сґ’дріт у Дрейландії, що на півночі, — ось-ось мали розпочати війну між собою. Обидва хотіли війни, але їхні народи бажали жити в мирі.

Дивний це був задум і нечуваний: військо, головна справа якого — зберегти мир. Чимало наших вояків ніколи не здіймали меча. Це були селяни, пекарі, травники, писарі, ковалі, бондарі, повитухи, мулярі й теслі. Деякі раніше були слугами чи учнями. Якихось ми врятували з каторги, тому що Кхара не визнавала рабства в жодному вигляді. Багато з вояків були ще молоді й зелені. Інші — такі старі, що то, певне, мав бути їхній останній похід.

На щастя, були серед нас і досвідчені воїни, загартовані, з уважними поглядами. У когось із них війна залишила помітні шрами. Навіть на нашу з друзями долю протягом кількох місяців перед тим, як було зібрано це військо, випало чимало небезпечних пригод.

Молодий місяць плив по небу, ми тулилися докупи, розповідали казки й співали пісень. Ренцо своїм красивим голосом виводив особливо бадьору мелодію. У пісні йшлося про хлопця, закоханого в легковажну дівчину, і хоча всіх тонкощів я не розуміла (у людей, коли йдеться про прив’язаність, усе стає неймовірно заплутано), помітила, які гримаски робила Кхара, слухаючи, і її брунатна шкіра рум’яніла при світлі вогню.

Згодом ми притихли, і Кхара жестом покликала мене вбік.

— Може, вам скласти компанію? — поцікавився Ренцо і підвівся.

Кхара розсміялася:

— Аж ніяк. Це тільки наша справа з Биш.

— Багато втрачаєте, — Ренцо театрально зітхнув і вигадливо вклонився.

Шатро Кхари було таке саме, як у нас із Тобблом, тільки біля входу стояв вартовий — молодий здоровань з довгим списом у руці. Коли ми проходили повз нього, він віддав честь.

Кхара запалила свічку, потім вмостилася на своєму невеликому похідному ліжку, уважно на мене подивилася. Я сіла поряд на перекинутий ящик біля саморобного столу, на якому лежали мапи.

— Є цікава новина, — мовила Кхара.

— Цікава — але хороша чи погана?

— Мабуть, мені доведеться просити тебе взятися за одну справу.

Я кивнула:

— Як накажеш, Панно.

— Биш, ти не мій солдат. Ти подруга. Я не віддаю тобі наказів. Можу лише просити.

— Хай там як, я зроблю, як... попросиш.

— Я ще не певна, але якщо мені буде потрібно тебе просити, то це завдання може виявитися небезпечним. Ідеться про натітів. Вони до нас придивляються, намагаються вирішити, чи підтримати Армію Миру. — Кхара трохи помовчала й продовжила: — Чи діяти проти нас.

— Здається, я чогось не розумію. Що можуть водяні створіння зробити в сухопутній війні?

— Питання гарне, Биш, а відповідь така: не знаю. З шістьох панівних видів натіти найбільш непроникні, складно визначити, що в них на думці. Але якщо ми заручимося їхньою підтримкою, то вони можуть покласти край будь-яким спробам Мурдано вторгнутися в Дрейландію морем.

— Не заздрю тобі, що маєш давати з таким раду, — сказала я.

— Річ ось у чому, Биш: давати з цим раду буду не я, — вона змовницьки мені всміхнулася. — Це робитимеш ти.

— Я?!

Здається, я хотіла промовити це, але в мене вихопилося якесь скавчання.

— Натіти просять прислати посла. Когось такого, хто прислухається до них, сприйме те, що їх турбує.

— Але я... я ж тільки...

— Биш, той час, коли «я просто звичайна дейрна», скінчився. Якщо вже я можу бути Панною Недаррською, то ти можеш бути посланницею Биш.

— Ні, не можу! — вигукнула я.

Кхара схилилася вперед, поклавши руки на коліна.