Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 2)

Аж тут зі схованки метнулося велике й чорне, випустивши пазурі, роззявивши пащу. На есвиня налетів Лови-Удачу. Хвиля — і тварину лишалося тільки оббілувати й засмажити.

Один готовий. Одинадцять лишилося.

Троє були ще позаду, мчали щодуху через галявину. Але у високій траві есвині не бачили одне одного і, звичайно, не помітили, що один з їхнього стада вже загинув.

Сабіто падучою зіркою кинувся з неба. Розкинув крила, сповільнюючись, і запустив кігті в голову ще одного есвиня.

Лови-Удачу тим часом зайнявся двома, які теж гналися за нами. Ще троє есвинів уже годилися в казан.

Тим часом восьмеро, що ховалися за кипарисами, здуру вирішили побігти на підмогу решті. Вони посунули стіною, рохкаючи й повискуючи, — вкриті смердючою шерстю, виставили блискучі ікла, примружили червоні очиці.

Попереду була тварина, дужче схожа на коня, ніж на есвиня. Стара самиця, вся в шрамах від давніх боїв. Боїв, у яких вона, певно, перемагала.

Я побачила, як розширились очі Лови-Удачу. Це не була добра ознака.

— Я займуся головною, — сказав він, — а ти, Биш, краще тікай.

— Тікати?

— Я не можу одночасно зайнятись і нею, і всіма рештою. Тікай!

Лови-Удачу кинувся навперейми головній. Решта есвинів розділились і оточили місце битви з двох боків.

Розбій повертався до мене. Я схопилася за вуздечку і знову скочила в сідло. Шлях до відступу — втечі — був вільний.

Я не мисливиця, не воячка, я й близько не героїчна істота. Розум мій цілковито погоджувався з Лови-Удачу: треба тікати.

Але ж Лови-Удачу — мій друг. Навіть більше ніж друг — він мені як член сім’ї.

Я витягла свій маленький меч і повернула Розбоя туди, де точився бій.

2 Великі дива

За півтори години ми з Сабіто поверталися до військового табору. Стояли ми в центральній Недаррі, приблизно за пів дня ходу від річки Теларно.

Ми обоє просто падали від утоми, але були задоволені собою, хоча справжню роботу виконував здебільшого Лови-Удачу. Коли впав останній есвинь, Лови-Удачу вирішив затриматися, радий «пообідати на самоті», як він висловився.

— Биш! Ти вся в крові! — вигукнув мій друг Тоббл, який вибіг нам назустріч.

Я спішилася біля багаття.

— Це не моя кров, Тоббле.

— Точно? — Тоббл помацав маленькою лапкою, перевіряючи, чи мене не поранено.

— Зі мною все гаразд, Тоббле. Більш ніж. Я полювала!

— Воно й видно, — пробурмотів він, поглянувши на нашвидку зроблені сани, в які був запряжений мій Розбій.

Ми зв’язали гілля вузлуватими лозами й поклали зверху трьох мертвих есвинів. Решту залишили на місці, щоб їх потім забрали наші солдати. Військо на марші завжди потребує харчів.

— Шкода, що мене там не було, — ображено поглянув на мене Тоббл.

Я не казала своєму вірному товаришу-вобику про полювання. Куди я, туди неодмінно йшов і Тоббл, а я й у своєму мисливському хисті не була певна, не кажучи вже про те, щоб при цьому захистити його. Хоча хоробрості в Тоббла вистачило б на ціле військо, він іще менший, ніж я. Я намагаюся його захистити, а він — мене.

Дивний ми з Тобблом вигляд маємо разом. Якщо я зовні подібна до собаки, то у вобиків великі очі, ще більші вуха, три хвости і добродушна, балакуча вдача. Вони поводяться надзвичайно люб’язно і зовні геть не скидаються на загрозливих істот.

Але під цією лагідною поверхнею б’ється серце воїна. Важко навіть уявити, наскільки божевільно лютим буває загнаний у кут вобик. Я на власні очі бачила, як не так уже й мало солдатів Мурдано — нашого смертельного ворога — пали жертвою несамовитої люті Тоббла.

— Вибач, Тоббле, — сказала я. — Треба було тебе запросити. Правду кажучи, я боялася, що не годжуся для цієї справи, то не хотіла ще й за тебе тривожитися.

— Я себе захистити можу, — гордо випнув підборіддя Тоббл.

Я поплескала його по спині:

— Знаю це добре.

Тоббл щось пробурмотів собі під ніс. Я розібрала слова «ризикувала», «непомірковано», а що Тоббл — вобик, то є істотою понад міру ввічливою, і я також почула «без образ» і «певне, у тебе були свої причини».

Я впізнала одного з конюхів.

— Донті! — гукнула я. — Збігай до кухарів і скажи, що за пів милі на захід лишилося багато есвинів. Хай пошлють туди віз.

— Есвинів? — стривожено перепитав Донті.

— Не хвилюйся. Вони вже нікому шкоди не заподіють.

— То тепер ти велика мисливиця? — піддражнив мене Тоббл. — При всій повазі, подруго, але тобі дуже треба помитися в річці. Від тебе тхне есвинем!

— Ото бридкі тварини, — сказала я. — Ніякої від них користі, окрім їжі.

— Ні, від них теж є користь, — з легким докором проклекотів Сабіто. Я й не помітила, що він завис у повітрі лише за кілька футів позаду мене, погойдуючись у повітрі, що здіймалося від землі. — Есвині підкопують коріння барин і тим допомагають цим деревам давати нові пагони. Ну а на баринах мешкає багато різних тварин. Немає непотрібних істот, Биш. Кожна — невід’ємна частина цілого, такого великого, якого навіть думкою не охопити.

Я знічено опустила очі.

— Пробач, — пом’якшав Сабіто. — Я не хотів тебе повчати. І визнаю, що есвині — не найбільш... приємні тварини.

Я спромоглася всміхнутись. Але Сабіто мав рацію. Кожен вид істот щось приносить у світ.

Кому, як не мені, про це знати.

Колись давно дейрни великими зграями бродили нашою рідною Недаррою. Тепер нас лишилося зовсім мало. Якийсь час я взагалі гадала, ніби я — остання дейрна на світі, останниця.

На дейрнів завжди полювали заради пухнастого хутра. Але не лише це підвело мій вид до межі вимирання. Дуже багатьох дейрнів знищили за виняткову здатність — без помилки розпізнавати брехню.

Це дар і прокляття мого виду.

Людям потрібне наше хутро, а наше вміння помітити неправду їх лякає.

За останній час я дещо дізналася про людей. Їхні бажання можуть бути дуже сильними, а страхи — ще сильнішими.

Хоча, по щирості, мабуть, те саме можна сказати про всіх нас Цими днями страх невідступно, як тінь, рухався за мною.

— Бачиш отого на санях, меншого? — спитала я, почувши у власному голосі бентежну суміш гордості і сорому. — Ото був... мій.

— І знову, — мовив Тоббл, окинувши оком закривавлені, нерухомі туші. — Я радий, що вобики — не хижаки, — він злегка стенув плечима — «Є у кожного місце, нам потрібні усі. І в жука, і в людини, і у квітки в росі».

— Це звідки? — спитав Сабіто.

— Це з вірша «Розповідь про світ для юних вобиків».

Сабіто всівся на червону гілку мари.

— Я б послухав, — сказав він. — А про раптидонів там є?

— Усі шість панівних видів там згадані, — Тоббл поправив свої дбайливо заплетені хвости. — А також вобики. Звичайно ж.

— Будь ласка, Тоббле, — попросила я. — Я теж хочу послухати!

— Не певен, чи пам’ятаю його повністю, — зізнався він. — Але спробую.

Тоббл прокашлявся. І став розповідати — тихо, але чітко:

Фелівета полює вночі крадькома, Любить темряву, любить ходити сама. Терамант риє нори в підземні глибини