Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 4)
— Я можу вести військо, Биш. Але наша мета — зупинити війну, а не воювати. Для цього потрібна дипломатія. А отже, мені необхідна твоя допомога.
Усе так просто. Якщо Кхарі потрібно, аби я щось зробила, то я візьмуся за це, хай навіть загину.
Хоча дуже з того радіти не обов’язково буду.
— А я піду сама? — спитала я, відчуваючи холод під грудьми.
Кхара похитала головою, і її темні кучері зблиснули при свічках.
— Сама? Ні, звичайно. По-перше, я розумію, що ніяка сила не розділить вас із Тобблом. Отже, наш запальний, але повсякчас люб’язний вобик складе тобі товариство. Я була б рада послати з вами Лови-Удачу, але, ну, у фелівет із водою такі стосунки...
Я всміхнулася, пригадуючи, як могутній звір Лови-Удачу збентежено топтався по берегу мілкого підземного озера.
— Максин для подорожі ще не досить зміцнів. А Сабіто? Фелівети не люблять води, а раптидони — ще менше.
— Ренцо?
— Ренцо, — повторила Кхара, і я була готова поклястися: сама думка про розлуку з ним її засмучує. — Так, гадаю, він би став у пригоді, — вона кивнула. — Так, Ренцо. Абсолютно.
— Коли вирушаємо?
— До Теларно лише кілька годин ходу, і ми станемо табором біля річки. Наступного ранку побачимося з послом натітів. Він візьме вас із Тобблом і Ренцо на своє судно й повезе в палац їхньої королеви. Там ти вислухаєш її міркування й подаруєш їй щит субдурських натітів і корону, які ми... позичили.
Ці речі ми, прямо скажемо, не позичили, а вкрали. Але не без підстав: у той час ми рятували свої життя.
— Постараюся якнайкраще, — мовила я.
— Я знаю! — відказала Кхара.
Ми обидві встали, але коли я зібралася йти, Кхара взяла мене за руку.
— Биш, — сказала вона, — у мене вірні генерали й віддана армія. А Ренцо, Тоббл, Лови-Удачу й Сабіто — найвірніші друзі. Але саме на тебе я покладатиму найбільше надій у час, який наближається.
— На мене... — повторила я. — Чому?
— Тому що ми разом так багато пройшли. І тому що я завжди можу покластися на твою правдивість. — Кхара поглянула на купу пом’ятих мап на столику. — Я постаралася якнайкраще продумати, що діяти далі. Але знаю одне: поле битви з будь-яких планів сміється.
Я спромоглася злегка всміхнутися.
— Я бачу таке: аби спинити війну, маємо спромогтися на три речі. По-перше, заручитися підтримкою натітів. Для цього я прошу тебе стати моїми очима і вухами. Ти поговориш із королевою натітів, звернеш увагу на те, чи немає в її словах другого дна, й уважно прислухаєшся, аби мати підстави їй довіряти.
— Це я можу, — сказала я, хоча сама у власному голосі помітила сумнів.
— По-друге, — продовжила Кхара, — треба набрати ще вояків. Мені потрібно, аби ти стала голосом Армії Миру. Пояснила, чого ми хочемо, й заручилася їхньою вірністю. Маєш говорити переконливо, якщо відчуєш, що вони вагаються. Інші види довіряють дейрнам, і з цього варто скористатися.
— І це я можу, — знову сказала я, і тепер моя непевність уже була зовсім очевидна.
Кхара поклала мені руки на плечі й усміхнулася.
— Яке ж щастя, що в мене є ти, Биш! — прошепотіла вона.
— Ти не сказала про третє.
— Перші дві справи дипломатичні, а остання...— Кхара опустила руки. — Якщо... коли Армія Миру зійдеться з військами Мурдано і Казара, то ми або зупинимо війну й переможемо, або загинемо.
У мене як гострий камінь став у горлі, і я намагалася його проковтнути.
— Можеш на мене розраховувати, Кхаро. Обіцяю бути і твоїми очима, і вухами, і голосом.
— Моїми очима, і вухами, і голосом, і серцем теж! — Очі в Кхари заблищали. — А тепер треба відіспатись. У тебе попереду пригода.
— Небезпечна пригода, — тихо промовила я.
— Биш, моя хороша Хіба пригоди бувають іще якісь?
4 На марші
Рано-вранці наступного дня ми рушили, вишикувавшись по четверо, широкими рівнинами Недарри, і було нас п’ять тисяч вояків, і наші лави наїжачилися довгими списами. День був світлий і прохолодний, сонце ясне. Раз у раз який-небудь шолом чи броня сліпучо зблискували на сонці.
Може, десята частина війська їхала верхи. Решта, здебільшого люди, крокували натомленими ногами. Військо йшло вже не один тиждень, але дух у нас був бойовий.
Багато з вершників і вершниць у наших лавах були або в синіх строях дому Донаті, або в помаранчевих — дому Корплі. Але Кхара замовила швачкам нові строї для об’єднаного війська Недарри, і перша з таких тунік уже була на ній — блакитна, з яскраво-зеленим образом Урманського тиса, дерева, під яким у давнину було укладено мир між панівними видами.
Але вояки шепотілися й штурхали один одного ліктями, киваючи на Кхару, не через її новий стрій, а через меч при боці. Славнозвісна зброя, оповита теургічними заклинаннями, видавалася простою, навіть пощербленою й іржавою, доки її не оголити в гніві. У такому разі відбувалося неймовірне: меч сяяв, і з першого погляду в ньому можна було впізнати Світло Недарри. За годину їзди я перевела Розбоя на клус і порівнялася з Кхарою. Її головний воєначальник, генерал Варіс, ввічливо відвів свого величезного жеребця вбік, даючи мені місце. Нещодавно підвищений з лейтенанта, Варіс належав до дому Корплі — колись давніх ворогів Донаті, а нині союзників в Армії Миру.
Поряд із Кхарою їхала Бодікка Синя — жінка, яка за віком годилася їй у матері. Бодікка втратила вухо в якійсь давній битві, а в іншій — три пальці на лівій руці. Синьою її прозвали за те, що свій жахливий шрам на щоці вона приховувала під темно-синім татуйованим зображенням змії, що згорнулася в клубок.
Бодікка мені подобалася. Мабуть, це не та людина, яку приємно запросити в гості на чай. Зате саме та, біля якої хочеться перебувати посеред запеклої битви.
— Як ти, Биш? — спитала Кхара.
— Правду кажучи, трохи хвилююся, — відповіла я.
— Не хвилюйся, я в тебе цілковито вірю.
Я вирішила змінити тему розмови.
— Далеко нам ще йти сьогодні?
— Ми спитаємо дозволу отаборитися біля укріпленого поселення над річкою. До полудня маємо туди дістатися.
— Війську вони навряд чи відмовлять, — сказав генерал Варіс.
Ці слова прозвучали як погроза, хоча взагалі все, що промовляв цей великий рудий чоловік, звучало грізно. Одного разу, коли генерал Варіс ввічливо спитав у Тоббла дозволу попити води з його міха, малий вобик ледь не зомлів.
— Справді, генерале, — відповіла Кхара. — Але хоч що вони нам скажуть, до їхнього рішення треба поставитися з повагою. Ми Армія Миру, тож справи будемо робити мирно.
— Звичайно, якщо на нас не нападуть, — із деякою надією зауважив генерал Варіс.
Кхара кивнула:
— Авжеж.
— А ви очікуєте нападу, генерале? — спитала я.
— При дейрні я брехати не можу, — сказав генерал, і на його обличчі з’явилася легка усмішка. — Дехто з наших вояків залюбки б трохи повоював.
Бодікка поплескала по руків’ю меча.
— Просто... ну... для різноманітності, — додала вона.
— Сподіваймося все ж, що вони поки лишаться без такої розваги, — сказала Кхара. — Але якщо на нас нападуть, можна не сумніватись, що захищатися ми будемо з таким праведним гнівом, що вже ніхто не захоче випробовувати нас у бою.
Іноді, навіть як на моє звичне вухо, Кхара розмовляла так само грізно, як її воєначальники. Чи й вона так сильно змінилася, як я? Або ж просто прийняла себе більшою, старшою — провідницею, якою вона мала стати? А ким же стала я? Ну звісно ж, не посланницею Биш, попри всю Кхарину певність.
Підскочив Лови-Удачу з Тобблом на спині. Їхати верхи на феліветі для нього виявилося набагато зручніше, ніж зі мною на Розбої. Попри те, що вобик усе скаржився й нарікав, Лови-Удачу, схоже, був радий його товариству.
— Коли вже привал? — спитав у мене Тоббл. — Я дуже легко поснідав. Гусеницями я ніколи не наїдаюся. Їжі мало, сама шерсть.
— По-моєму, привалу не буде, — відказала я. — Бачиш он там обгороджене містечко над Теларно? Під його мурами вже й станемо табором.
— Не бійся, Тоббле, — всміхнулася Кхара. — Туди від сили півтори ліги.
— Перепрошую, — промовив Тоббл, — але шлунок у мене не такий чемний, як голова. Він усе бурчить і бурчить.
Я не втрималася від сміху. У нас, дейрнів, у животі виє, коли ми голодні. Порівняно з тим бурчання завжди видавалося мені... якимсь надто безпосереднім, чи що.
— Навіть після цілого есвиня вчора я був би не проти підкріпитися, — сказав Лови-Удачу, поглянувши через плече на Тоббла. — То на випадок чого в мене тут на спині є один ласий шматочок.