Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 55)
На наше велике здивування, Буркгарти знову забронювали великий баштовий люкс. І як би це дивно не звучало, проте я раділа, що знову побачу Дона-молодшого. Та ще дужче я тішилася зустрічі з Барнбруками, а передусім із Ґрейсі, Медісон і Емі, з котрими я регулярно переписувалася. Ґрейсі й Медісон тепер ходили на карате і хотіли вступити до розвідки, коли виростуть.
Деколи я запитувала себе, чи Трістан, його дідусь і люди, які нібито працювали на таємне товариство, справді повернули камінь із кольє назад в індійський храм. Та принаймні тут, нагорі, світ перебував у цілковитій рівновазі.
Панна Мюллер і далі щовечора таємно викурювала сигару при відкритому вікні. Павел, мсьє Роше і старий Стакі грали в пральні кожного третього вівторка в скат. Шеф-кухар продовжував верещати на весь персонал кухні, а мадам Клео дбала про те, щоб ми мали достатньо вуглеводів.
Бракувало лише Яромира. Виявилося, що він працював під прикриттям на чеський слідчий орган, котрий мав намір довести провину Буркгарта-старшого (він володів численними сміттєспалювальними станціями і сміттєпереробними заводами в Чехії) у справах із відмивання грошей.
Він і пан Губер, страховий агент, який, сам цього не відаючи, не впорався з поставленим перед ним завданням, знали один одного ще зі спільної роботи в Інтерполі.
Тому пан Губер і навідав його в кімнаті персоналу того ранку, коли я вперше зустріла Трістана. Вони хотіли навзаєм упевнитися, що не розкриють справжню особу один одного. А оскільки Буркгарт уже не використовував «Замок у хмарах» для здійснення своєї нелегальної оборудки, то присутність Яромира стала зайвою. Нам було важко з ним прощатися — нехай і під прикриттям, та він був найкращим майстром, якого тільки бачив цей готель. Зрештою він пообіцяв, що приїде колись сюди зі своєю сім’єю на відпочинок.
Шанс, що Єгорови ніколи не помітять підміни кольє ідеальною копією, був досить високим. Стелла Єгорова любила його тепер ще більше і була переконана, що особисто розірвала прокляття діаманта «Надежда».
Пройшовши через обертові двері, я повільно попленталася через фойє, мимохідь кивнула Деніс на рецепції й погладила Заборонену Кішку, яка тепер більше не була забороненою. А ще домовилася з мсьє Роше о четвертій разом випити капучино.
Нагорі я навстіж відчинила вікно й чекала на сімох Хуґо. Я вже не мешкала в тій маленькій комірці під дахом, яку разом з іншими приміщеннями південного крила саме відреставрували. Я жила з Беном у номері 210.
Це була кутова кімната, яка мала балкон і вікна на південь із видом на долину й чотиритисячники, а також на захід із видом на мою подругу — Ялинку-Півмісяць. Я вже не могла дочекатися, коли настануть холоди, щоб розпалити в каміні вогонь. Панну Мюллер та її команду попросили не прибирати нашу кімнату — ми самі подбаємо про порядок у ній. Було якось дивно уявляти, що панна Мюллер застеляє моє з Беном ліжко. Тим паче що зі мною вона залишилась такою ж строгою, як і раніше. Хоча до мого стилю застеляти ліжко панна Мюллер претензій не мала. Я навіть клала нам кожного дня на подушки дві плитки шоколаду.
Деколи я сумувала за своєю невеличкою комірчиною і трішки навіть за несправним трубопроводом. Можливо, ми з Беном зможемо переїхати туди хоча б на різдвяні канікули, аби звільнити номер 210 для гостей, адже він, як-не-як, є одним із найкрасивіших номерів у готелі.
Моїх батьків, які приїдуть разом із моїми братами відвідати мене під час осінніх канікул, Бен планує поселити у великому баштовому люксі. Через усе це він трішки хвилюється. Певно, боїться, що не сподобається моїм батькам. Та щодо цього я його заспокоїла — по-перше, він закінчив школу, а по-друге, моя мама буде просто в захваті від того, що завдяки Єгорову тут усе настільки екологічно та добротно відреставрували. А по-третє, мені абсолютно байдуже, що мої батьки думатимуть про Бена.
Делія приїхала одразу після закінчення школи і, незважаючи на ремонтні роботи, їй тут так сподобалося, що вона залюбки скасувала б свою поїздку до Америки на рік за програмою
Єдина річ, над якою ми з Беном ламали собі голови, стосувалась помічниці з кухні, з якою я у ліфті вела незабутню розмову про людські серця. І це була та сама дівчина, яка в новорічну ніч скерувала Бена, котрий збирався до підвалу, бігти прямо до Ялинки-Півмісяця. Йому добре запам’яталися її сережки-крапельки. І те, як він її описав, збіглося з моїми спогадами про неї. Найбожевільнішим було те, що більше ніхто нічого про цю юну дівчину не знав. У кухні її ніколи не бачили. А Бен, який надзвичайно хотів подякувати за її вчинок, переглянув усі особові справи. Проте й там про неї нічого не знайшов. Так, ніби її взагалі не існувало. Тим часом я вже почала було думати, що, можливо, ми мали щастя зустрітися з Білою Пані.
Каркання вихопило мене з роздумів. Як і завжди, не довелося довго чекати, поки семеро Хуґо приземлилися на підвіконня і приготувалися їсти молочну булочку. На жаль, вони досі не навчилися говорити, але Хуґо-Клептоман став таким ручним, що його можна було навіть погладити.
Коли вони закінчили їсти булочку, то піднялися одне за одним у повітря: спочатку був Недовірливий Хуго, тоді Меланхолійний Хуго, а в кінці — Хуґо-Клептоман. Та, коли я вже хотіла зачинити вікно, він повернувся і прискакав до мене, схиливши на бік голову. Він тримав щось блискуче в дзьобі й допитливо на мене дивився.
Я простягнула руку, і він опустив оте щось блискуче, гордо воркуючи, мені прямо на долоню. Знадобилася секунда, аби зрозуміти, що ж це таке. А тоді мені забракло повітря! Платина відблискувала сріблясто-білим, а рожевий камінь переливався, ніби його щойно забрали від ювеліра.
Врешті-решт він таки знайшовся. І це поставило крапку в історії.
Хуґо-Клептоман повернув втрачений перстень пані Людвіг.
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК