Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 54)
Він витер зі щік сльози і всміхнувся мені.
Мене розривали сумніви. З одного боку, я спростила йому життя, позбавивши прикраси, що коштувала мільйони доларів, а з іншого — це ж було не для мене, а для богині Калі, і якщо пощастить, то він навіть не помітить втрати…
Якщо хочете вберегти це місце таким, як зараз, то ви, власне, можете щось для мене зробити, — повільно сказала я. — Ну добре, не конкретно для мене, а радше для всіх нас тут. Та для цього вам доведеться зайнятися готельним бізнесом. Продовжуйте. — Єгоров умить зосередився. Його усмішка стала яскравішою.
Це поки що таємниця, проте готель виставлено на продаж. І ви мали б запропонувати більшу ціну.
Єгоров засміявся.
— Так склалося, що це саме те, чим я займаюсь, — мовив він. — Візьму це на себе.
Я ні секунди в цьому не сумнівалася. Нехай Буркгарт, стріляний горобець, і мав валізу, повну брудних грошей, та проти російського олігарха він і рипнутись не зможе. Його плани про апарт-готель і гольф-шопи розлетілися на маленькі шматки тієї ж миті, коли Єгоров рішуче покинув бібліотеку.
А тоді нарешті прийшов Бен.
Він увірвався до бібліотеки сильно задиханий.
— Мені дуже прикро, що я так пізно, — сказав він.
— Ти ремонтував ще один телефон?
Він єхидно усміхнувся.
— Ні. Я говорив із поліцією. А ще я знайшов оце. — Він витяг із-за спини руку й показав мені мій черевик. — Він був на сходах до підвалу з лижами. Подивимося, чи він тобі підходить, Попелюшко.
— Дуже дякую, ваша величносте.
Я простягнула йому свою ногу.
— Делія буде в захваті. Нехай це й не кришталевий черевичок, а робочий черевик від панни Мюллер марки «Тихоступач».
— Як на тебе шитий! — Бен мені посміхнувся. — Тепер ми можемо разом вийти надвір запускати ліхтарики й загадувати бажання. — Він показав через вікно на терасу. — Дивись, там є і Єгорови з Дашею.
Єгоров тримав маленьку на руці. Вона виглядала так мило зі своїми кучерями, дивлячись великими оченятами в небо. Минулі події, очевидно, ніяк на неї не вплинули.
— Я бажаю, щоб Людвіги залишалися за ґратами до кінця своїх днів, — промовила я. — А поліція вже знає, що перстень пані Людвіг, подарований нібито на заручини, насправді є викупом, якого вони домоглися у своєї жертви під час одного з викрадень?
— Що? Перстень із рожевим каменем? Той, який вкрала дружина олігарха, а ти перекрала назад?
Я кивнула. Колись я розкажу Бенові правду про це, але, мабуть, не сьогодні.
— Тож можна довести її вину ще й у цій давній справі.
Бен спантеличено на мене дивився.
— Це неможливо, бо…
І тоді він розповів, що ж трапилося в стайні після того, як він притиснув пані Людвіг вилами до стіни.
Раптом вона ніби зробилася дуже маленькою і немічною та, широко розплющивши очі, дуже ніжним голоском почала просити, щоб Бен їй нічого не робив. Вона говорила, що це все велике непорозуміння і що він її дуже лякає… А тоді вона ще й заплакала і почала лепетати щось про те, що їй надзвичайно прикро через усе це.
— Проте я був такий розлючений! Через неї ти лежала без свідомості на землі, а до того мусила стільки пережити. Але я ж не міг вдарити старшу пані, яка ще й до того жалібно стогнала. Навіть якщо вона насправді була самим втіленням зла. Тож я зробив дещо дуже дитяче. Я зірвав із руки її улюблений перстень із заручин і кинув його далеко аж через ворота стайні у сніг. Щоб їй хоч у такий спосіб зробити прикрість. Вона одразу ж перестала плакати і почала мене страшенно лаяти. Ти не повіриш, які слова знає ця стара жінка!
— Ти викинув її перстень?
Бен скрушно кивнув.
— Я ж не знав, що це речовий доказ.
— І коштує десь три мільйони евро, — додала я.
— Що? — Бен зітхнув. — Ми завтра ж підемо його шукати, навіть якщо потрібно буде переорати кожен квадратний сантиметр землі. Та як доказ він нам не потрібен. Вони й так у всьому зізналися. А П’єр і той тип у рукавичках своїми свідченнями поставлять крапку в цій справі. Ходімо.
Він простягнув мені руку.
— Ходімо надвір, інакше пропустимо запуск ліхтариків.
Я підвелася. У барі все затихло, навіть піаніст зробив перерву. Вмить люстри згасли, а свічки перед вікнами засяяли яскравіше. Та це було, певне, зайвим, я й так розуміла, що ми втратили вже надто багато часу. Я підійшла до Бена й обійняла його руками за шию. Як і я, він теж, здається, розумів, що ліхтарики можуть зачекати. Тихо зітхнувши, він притягнув мене до себе і поцілував. Міцно, але ніжно.
Трістанів поцілунок надворі в снігу був, напевне, найбільш хвилюючим у моєму житті, але цей був найкрасивішим. Я відчула, що це було щось справжнє.
КІЛЬКА МІСЯЦІВ ПО ТОМУ
Я любила вересень тут, у горах, якось по-особливому. Світло було неймовірно м’яким і покривало зелень лугів, ялини, папороть наче золотим серпанком. І в ньому «Замок у хмарах» виглядав пишніше, ніж будь-коли.
Я зупинилася на шляху від стайні, де годувала Вежді й Бежді, щоб насолодитися спогляданням цієї картини. Рік тому я вперше побачила «Замок у хмарах», а сьогодні вранці виповнився офіційно рік, як я тут працюю. Мені ніхто нічого не розповідав, та по тому, як Бен і мсьє Роше замовкали на півслові, коли я до них підходила, а Павел відразу змінював тему, я зробила висновок, що вони планують якось відсвяткувати цей день. Я вдаватиму, ніби я про це ні сном ні духом, а тоді просто щиро дивуватимусь з усього, що відбуватиметься.
Від драматичних подій новорічної ночі ніби вічність минула. Окрім старого Стакі, котрий постійно (із надзвичайним вогником в очах) розповідав, як він усе лупив і лупив злого пана Людвіга: «Я єк взявсі за тоту мищину», про це ніхто майже й не згадував.
Незважаючи на ретельні пошуки, перстень пані Людвіг так і не знайшли. Ми сподівалися, що він знайдеться не пізніше, ніж зійде сніг, та він наче крізь землю провалився. Адвокати порадили Людвігам не визнавати свою провину. Проте доказів було більш ніж достатньо, щоб висунути їм звинувачення і запроторити до в’язниці. Спочатку вони взагалі не планували викрадати Дашу, а мітили на Дона й валізу брудних грошей його батька. А от коли Людвіги дізналися, що Смірнови є насправді сім’єю олігарха Єгорова й тепер у них під носом одна з найдорожчих прикрас світу, то передумали й почали планувати викрадення маленької Даші. Хтозна, можливо, їм і вдалося б усе успішно провернути, якби вони не дозволили власній жадібності стати всьому на заваді. Так чи інак, а можливість було втрачено, і Людвіги сіли за ґрати. А от Єгоров кожного разу, коли приїжджав, аби подивитися, як ідуть будівельні роботи, не міг не обійняти мене. А коли обіймав, то неодмінно плакав. Мабуть, це така особливість російської натури.
Він справді дотримав слова і виступив інвестором готелю. Роман Монфор спершу впирався, а тоді до нього швидко дійшло, що з Єгоровим він укладе вигідніший (і до того ж цілком легальний) договір, ніж зі своїм старим друзякою Буркгартом. А оскільки в такого чоловіка, як Монфор, гроші завжди важили більше, ніж дружба, то він пішов на цю угоду.
У кінцевому рахунку він відійшов від керування готелем, офіційно переписавши половину своєї частки Бену. А Єгоров, своєю чергою, призначив його та Безвольного Руді керівниками готелю. Востаннє Бенового батька ми бачили тут у березні. Він сповістив тоді, що розриває свої стосунки з подругою в Сьйоні й переїжджає у Франкфурт до Мари Матеус. У них, здається, було все серйозно. Настільки серйозно, що вони оголосили про своє весілля, яке має відбутися наступної весни в «Замку у хмарах». До того часу саме мають закінчитися реставраційні роботи. З одного боку, Єгоров дуже хотів зберегти старовинний шарм готелю, та з іншого — вклав таку величезну суму в реконструкцію! Причому йшлося не тільки про простір для гостей, а й про найменшу кімнатку під дахом.
Минулого тижня розібрали нарешті риштовання, яке загороджувало всю будівлю, і тепер принаймні зовні все виглядало готовим.
Тим часом я вже майже дісталася до площі перед готелем і тепер із відкритих навстіж підвальних вікон пральні до мене долинав спів Павела. Це була страшенно сумна пісня Шуберта «Пастух на скелях», в якій до болю засмучений пастух марно сумує за своєю коханою, що живе в долині. Але замість слів: «У муках я себе терзаю і втіхи не шукаю, надії на землі не маю, я тут один згасаю», Павел співав: «На круках я себе катаю і туги вже не знаю, надії на орлів не маю, я тут один палаю».
Але краще не запитувати, що це, на його думку, означає. Тепер знову звучав приспів, і дорогою до входу в готель я йому підспівувала: «Серця аж тягне ген до неба із силою міцною». Отак.
Найбільші зміни в «Замку у хмарах» відбулися у підвальних приміщеннях, але не в пральні, а у відпочинковому комплексі. Там тепер розташовувалась нова тераса із лежаками, просторий басейн надворі, а колишній погріб перебудували на сауну. Пан Гефельфінґер був на сьомому небі від щастя. Єгоров дав йому волю облаштувати все на свій смак, а Стелла Єгорова внесла до того ж велику кількість пропозицій і наполягла на різних необхідних, на її думку, заходах. Не тільки тому, що тепер змушена тут бувати частіше, — відпочинковий комплекс повинен відповідати вимогам усіх її багатих і вишуканих друзів із цілого світу, які приїжджатимуть сюди на відпочинок. Ми, до речі, маємо вже численні бронювання на наступний рік, а на період Різдвяних свят уже в квітні всі місця було зарезервовано.