Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 53)

— Що було далі, нехай тобі краще Бен розкаже, — мовив мсьє Роше і підвівся. — А я тобі зроблю для бадьорості горнятко чаю. Мадам Клео принесла тобі цих божествених трюфелів. Вони були призначені для дами з номера 303. Та вона вирішила віддати їх тобі.　

Це було якось так дивно — я лежу на оксамитових подушках, чекаю Бена й зі мною поводяться, наче з якоюсь VIP-персоною. Під спину й під коліно мені поклали додаткові подушки. А ще Павел персонально приніс із пральні кашемірове покривало й накрив мене. Він теж, до речі, трішки плакав, бо не міг збагнути, як це так — у мене стріляли в пральні, і саме в його вихідний день. А ще більше плакав, коли дізнався, що втомлена Берта на деякий час стала прихистком для маленької Даші.　

— От бачиш, а всі кажуть, що з неї нема вже ніякої користі.　

Він поцілував мене в обидві щоки перед тим, як піти (на сьогодні йому вже достатньо хвилювань, про прасувальну машину я розповім уже завтра), і пообіцяв передати старому Стакі подяку від мене. Виходить, що цей малий завзятий чоловічок урятував мені й Бену життя. Разом із Вежді й Бежді, котрі завтра отримають від мене по додатковій морквині.　

Не встиг Павел іще вийти, як Ґрейсі, Емі й Медісон притягли тарілку з фруктами (з якої ми так нічого й не покуштували, адже ми, як-не-як, мали трюфелі мадам Клео) і почали засипати мене питаннями. Мушу зізнатися, мої з Дашею пригоди виявились дуже захопливою історією: викрадачі, які стоять під дверима з ін’єкціями й пістолетами, наче вовк у казці про сімох козенят, стрибок із вікна, втеча крізь снігові замети, спуск до підвалу з вугіллям. Усе це було варте того, щоб стати класикою, — і це при тому, що найгіршого не сталося, а найзахопливіше очікувало попереду. Ґрейсі було надзвичайно прикро, що Людвіги не її обрали за жертву. І поки вона нарікала на свою занудну долю, Емі розповіла мені, що вони з Ейденом поговорили і з’ясували всі непорозуміння раз і назавжди. Та це було без потреби, адже я все зрозуміла одразу, глянувши на її сяюче обличчя і очі, які світилися щастям. Ейден, котрий, прихилившись до дверей бібліотеки, чекав на Емі, виглядав так само.　

А от Елла і Ґретхен просто зеленіли з люті, обидві.　

Трістан узагалі не з’явився на балі, а Бен від самого початку літав думками десь так далеко, що під час вальсу спричинив масове зіткнення і повалив на підлогу не тільки Ґретхен, а й пані-політика разом із чоловіком.　

Медісон сфотографувала це і запостила таємно на інстаграм-сторінці Ґретхен із хештегами #гламурніколинезупинити #хмільнаҐретхен #п’янийвальс.　

Я страшенно хотіла поговорити нарешті з Беном. Та він і далі змушував на нього чекати. А натомість приплентався Дон. Як і Ґрейсі, він давно вже мав лежати в ліжку, та тут, унизу, було значно цікавіше.　

Він на власні очі побачив, як поліція заарештовувала кілера в рукавичках. Самостійно вивільнитися цей готовий до виконання мокрої роботи спільник Людвігів не зміг. Його добували пожежники. Ялинка-Півмісяць упоралась із завданням на відмінно. На диво, кілер обійшовся лише легким переохолодженням.　

— Це правда, що ти сама боролася проти трьох людей із пістолетом і перемогла? — запитав Дон.

— Хіба що на якийсь час, — скромно відповіла я. — Але так, я заблокувала їх у підвалі для вугілля.　

Дон схвально закивав.　

— Може, ти й не найгірша няня у світі, Фанні Функе з Ахіма, що біля Бремена.　

Можливо, це так і було. А Дон, імовірно, не був найпідступнішою дитиною у світі — думаю, бували й гірші. Один чи двоє. Якщо добре пошукати.　

Навіть Роман Монфор навідав мене у моїй віконній ніші. Либонь, для того, щоб незвично привітно дізнатися про моє самопочуття і зронити кілька похвальних слів щодо моєї, як він висловився, кмітливої поведінки. Та я одразу зрозуміла, що він просто хотів упевнитися, що мої батьки не висунуть йому жодних звинувачень. Невідомо, наскільки страховка покриє збитки неповнолітній практикантці, яка під час робочої зміни вистрибнула з вікна, дістала вогнепальне поранення та ін’єкцію наркотичного снодійного.　

Я запевнила його, що у власних інтересах і слова не розповім батькам про події цієї ночі, і тоді він, заспокоєний, пішов геть.　

Відтак я попросила Емі допомогти мені відлучитись у туалет перед тим, як сюди завітає наступний випадковий відвідувач, хоча чекала я тільки Бена. Емі, Ґрейсі й Медісон супроводили мене аж до Powder Room. Так панна Мюллер назвала дамську вбиральню поблизу фойє. Троє дівчат Барнбрук добре розуміли, наскільки неприємно мені було йти у своїй уніформі покоївки лише з одним рукавом і без одного черевика попри гостей, котрі саме зібралися у фойє, аби йти надвір запускати небесні ліхтарики. Ґрейсі вже вбралася у своє пальто і котячу шапочку. А в барі хтось грав на роялі «Оду радості» Бетховена.　

— Дивись, там Трістан, — загукала Ґрейсі. — Шкода, що він переодягнувся. Перед тим у нього була повністю роздерта сорочка, вся в крові. Медісон хотіла неодмінно сфоткати їх разом з Еллою, та вона відмовилася.　

Трістан стояв поруч зі своїм дідусем, зіпершись спиною на колону в фойє, і всміхався до мене. Його вухо зникло під товстою пов’язкою. Та це жодним чином не впливало на його гарний вигляд. Він був і залишався найкрасивішим чоловіком, якого я коли-небудь зустрічала.　

І цілувала. Ну, взагалі-то, все було навпаки, це він мене цілував. І якщо вже зовсім точно, то це був ніякий не поцілунок, а реанімаційний захід для відновлення свідомості. Здавалося, це сталося десь вічність тому. І ніби з іншою дівчиною, в іншому житті.　

Я згадала пригодницьку історію, якою почастував мене Трістан унизу в пральні. Про те, що він зовсім не злодій, а працює разом зі своїм дідусем на таємне товариство, яке дбає, щоб речі опинялися на своєму місці. Ця історія була настільки абсурдною, що може виявитися дійсно правдивою. Більше того, Трістан, власне, вже від самого початку говорив мені правду, хіба ж ні?　

Я вирішила, що настав час віддавати кольє. Богиня Калі повинна нарешті отримати своє третє око назад, аби у світі знову запанувала рівновага. Для цього треба затягти Трістана знову до якоїсь ніші чи шафи, як у старі добрі часи. Але мені спала на думку краща ідея.　

— Позичиш мені ще разок свою котячу шапку, Ґрейсі? — запитала я, коли ми були в Powder Room.　

Ґрейсі з готовністю зірвала її з голови і простягнула мені. Вона й оком не встигла кліпнути, як я взяла її улюблену шапку з собою в кабінку.　

Там я загорнула кольє в добру порцію туалетного паперу — тут він був особливо м’якенький — і поклала в шапку.　

— Я маю для тебе завдання, — промовила я, коли повернулася. — Ти доправиш повідомлення котячою шапкою Трістану Брауну. Але це не зовсім безпечно.　

— О так! — сказала Ґрейсі, а Медісон вигукнула:　

— І я хочу!　

— Окей. Тоді зробіть це вдвох. Дуже важливо, щоби ніхто, окрім Трістана, не заглядав у шапку. Ти, Ґрейсі, передаси йому шапку зі словами: «Агент Фанні сердечно вітає тебе і бажає гарної подорожі». А ти, Медісон, тоді скажеш: «Нехай живе рівновага!» Запам’ятаєте?　

Обидві ревно закивали головами і, суперщасливі, зникли за дверима.　

Я залишилась з Емі, яка люб’язно не ставила мені жодних запитань. У дзеркалі — а воно було велетенським, у розкішній золотій рамі, — я побачила, що виглядаю, як завжди. Тобто непогано. Та Емі все ж дістала зі своєї сумочки маленького гребінця і розчесала моє волосся.　

Коли я вийшла у фойє, Трістана і його дідуся там уже не було. Це мене трішки зачепило.　

Ґрейсі й Медісон радісно повідомили, що передача відбулася бездоганно.　

— Ми маємо тобі сказати, що… як там, агенте Медісон?　

— Що третє око все бачить і світ дякує агенту Фанні, — прорекла Медісон. — І щоб ти залишила вікно відчиненим на той випадок, якщо син готельєра виявиться ідіотом.　

— Що б це не означало, — докинула Ґрейсі.　

— Хм, — видала Емі, і в неї прозвучало це достоту так, як у мсьє Роше.　

Я задоволено повернулась назад на своє підвіконня в бібліотеці. Поруч у барі саме співали «Давно-давно»[26], а надворі до запуску вже готували ліхтарики.　

— О, ви вже прокинулися. — У дверях стояв Віктор Єгоров.　

— Як почувається Даша? — запитала я.　

— З нею все гаразд. — Віктор Єгоров наблизився на кілька кроків. Він був блідіший, ніж завжди, а під очима в нього темніли кола. — Завдяки вам. Знаю, я говорив, що в цьому готелі ні з ким не може трапитися нічого поганого. Тож, напевно, це правда, принаймні в кінцевому результаті. — Він нахилився до мене і взяв мою руку. — Але не тому, що місце тут магічне, — а через людей, які тут працюють. Як я можу вам віддячити? Ви жертвували власним життям заради життя моєї донечки.　

— Без допомоги я б сама не впоралася, — сказала я і вдала, що не побачила, як по його щоці скотилася сльоза. — Трістан і Бен і… я б не назвала це магією, але…　

Я згадала світло, що ні з того ні з сього заблимало в пральні. І про щось вогке, що торкнулося мого обличчя, коли я хотіла зайти до підвалу з лижами. І те, що трапилося біля Ялинки-Півмісяця…　

— Але, може, й так… — пробурмотіла я.

Віктор Єгоров відпустив мою руку і задивився в темряву за вікном.　

— Я хочу, щоб ви про це знали. Коли я багато років тому приїжджав у «Замок у хмарах», то почувався зневіреним, — тихо мовив він. — Я твердо вирішив, що не хочу більше жити. Але… це місце і його люди мене врятували. Не тільки втримали від самогубства, але й дали мені відвагу жити. Те, що ви зробили сьогодні для моєї донечки, я не забуду ніколи. Я б дуже хотів вам віддячити. Якщо є щось таке, що я можу для вас зробити — і гроші не мають значення, — то неодмінно мені це скажіть.