Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 51)
— Ти мусив сказати Бену. Я ж говорила, що ти маєш йому сказати. — Тим часом я вже перейшла на якесь мимрення. — Та байдуже… — прошепотіла я. — Я просто хочу спати. І Даша теж. Хоч вона щойно якось дивно здригнулася… Там, внизу, під ялинкою, мабуть, м’яко, як на дивані, приєднуйся. Ніхто нас не знайде. Якщо не сміятися.
Я глянула заціпенілим поглядом на дерево.
— Сніг лежить так високо. У тебе немає часом лопати з собою?
Я заплющила очі. Напевно, я і стоячи могла б заснути. Але я не маю права впустити Дашу. Я мушу її добре і міцно тримати.
— Фанні! Не спати! — Трістану вдалося нарешті розірвати свою сорочку й обмотати смужку тканини навколо мого плеча.
Від гострого болю мені аж подих забило.
— Давай, ти майже впоралась. Нам тепер не можна здаватися. Треба йти звідси.
— Йди без мене. Ти можеш взяти Дашу й діамант, а я залишуся тут і трішки посплю. А тоді прийду, коли мені… знову стане краще.
Трістан мене легко струсонув.
— Зберися! — А тоді взяв і поцілував мене. І то досить міцно, майже з розпачем. Він обхопив мою голову обома руками і притиснув свої губи до моїх.
Ефект був, як від грушевої самогонки швагра старого Стакі. Поцілунок буквально пропік усе моє тіло й наповнив його теплом.
— Я хотів це зробити відтоді, як уперше тебе побачив, — прошепотів він, коли знову мене відпустив.
— Окей, окей, окей, я вже знову бадьора, — випалила я. Це була правда. Я зроду-віку не почувалася так бадьоро. — Давай зникнемо звідси.
— І то негайно, — полегшено засміявся Трістан. — Якщо я йшов по слідах твоєї крові, то й хтось інший зможе.
І чийсь чужий голос відповів:
— Саме так.
Це не могло бути правдою. Потроху мені все це вже почало набридати.
— Залишайтеся там, де стоїте. Один порух — і я стріляю.
Із-за найближчого снігового валу на світло вийшла постать. Ну, на світло — це дещо перебільшено. Але все ж тим часом зійшов місяць і разом із вогниками Ялинки-Півмісяця світла вистачило, щоб розпізнати в цій постаті цілком невідомого нам чоловіка середнього зросту. Те, що на ньому були чорні шкіряні рукавички, лякало мене більше, ніж націлений на нас пістолет. Із глушником. Можливо, пан Людвіг купив їх два за акційною ціною?
Іншою рукою чоловік тримав біля вуха мобільний.
— Вони в мене. Тут, унизу, майже на парковці, біля великої ялинки. Ви мали рацію, вона не сама. Разом із нею якийсь пацан азійської зовнішності в смокінгу. Уже? Тут? Окей.
Він поклав телефон до кишені.
Уже і тут — що? Застрелити?
— Послухайте, я не знаю, скільки грошей вони вам запропонували, та я можу дати вам у будь-якому випадку більше, — промовив Трістан.
— Так, ми ще й кольє маємо. Причому справжнє, — додала я. Якби в мене були вільні руки, я, не зволікаючи, розщепила б одяг і осліпила б його сяйвом каменя.
— Ви, багатії, всі однакові, коли мова заходить про вашу шкуру. А розводити когось я і сам непогано вмію.
Тип підійшов на крок ближче і тепер можна було краще розгледіти його обличчя. Він виглядав… цілком нормально.
— Сорі, не хочу втрачати репутацію. Я в цієї парочки мокру роботу виконую.
Не довго зважуючи, він приставив пістолет прямо до голови Трістана.
— Нічого особистого, малий.
— Послухайте, — почав було Трістан. А тоді сталося приблизно все нараз.
Палець кілера в рукавичці вже зігнувся на курку, аж раптом із нікуди вилетіла лижа і влучила йому в потилицю. З диким криком хтось накинувся на нашого нападника ззаду і добряче його стусонув.
Мені знадобилася мить, аби збагнути, що це Бен. І ще одна мить — аби зрозуміти, що постріл таки пролунав. Він зачепив Трістанові вухо. І, судячи з того, як він лаявся, це було збіса боляче.
Замість того щоб упасти на землю, виконавець мокрої роботи ледь похитнувся вперед, до ялинки. Він досі ще тримав пістолет у руці. Якщо він зараз обернеться — все! Кінець! Я пригасла Дашу до себе дужче й відчула, що вже недовго зможу її тримати. Прокляття, чому фортуна не може хоч раз бути на нашому боці? Я вважала, що ми на це цілком заслужили.
Кілер знову себе опанував. Він звівся на ноги прямо під ялинкою і… обернувся! Та в цей момент засніжене дерево заворушилось від сильного пориву вітру, якого я дивним чином навіть не зауважила. Його гілки загойдались, і кучугура снігу звалилася чоловікові з пістолетом прямо на голову. Він упав навколішки. Та на цьому не закінчилося! Дедалі більше гілок нахилялось додолу, а тоді враз увесь сніг, що був на цьому гігантському дереві, з характерним шумом, наче лавина, обвалився вниз і поховав під собою чоловіка з пістолетом. Навіть його чуба більше не було видно.
Бен, Трістан і я відступили кілька кроків назад і, не вірячи власним очам, витріщилися на цю здоровенну кучугуру.
— Швидко він звідти точно не вибереться, — задоволено сказав Бен. Він забрав Дашу з моїх судомно зведених рук. — О, та в тебе кров!
Я знала, що мушу щось відповісти, але вже не була на це здатна. Тож Трістан мені допоміг.
— Ти помітив це тільки тепер? Я думав, ти нас знайшов, бо пішов за слідами крові Фанні. — Трістан тримався за вухо. Кров цяпотіла з його пальців на сніг. — Чудово, тепер ще й я. Прокляття, я не розумію, чому злочинці безперестанку розгулюють із пістолетами по підвалу і довкола готелю, а нам ніхто не йде на поміч.
— Я прийшов, — якось навіть обурено сказав Бен. — І зауваж — саме вчасно, інакше б тебе вбили, ти, невдячний гівнюк. Я б і раніше прийшов, якби мав хоч якийсь здогад про те, що тут… — Він оглянувся і набрав повітря в груди. — Чорт, ніхто не знав, що ви тут! Сказано було, що ви в підвалі. І всі погнали туди. Мсьє Роше взяв палицю для прогулянок, а мій дядько — степлер…
— Ну клас! — кинув Трістан.
— Я б теж побіг у підвал, якби ця дівчина не присяглася мені, що треба бігти до Ялинки-Півмісяця. — Вона, певне, помічниця з кухні, хоча я її ще ні разу не бачив.
— Як цікаво, — насмішкувато сказав Трістан, та насмішка одразу ж зійшла з його обличчя, коли ми почули
Вони йшли з головної площі по рипучому снігу прямо до нас і навіть не намагалися розмовляти тихо.
— Ось там ялинка. — Це була пані Людвіг.
— А це досить практично, звідси не так уже й далеко до машини, — важко дихаючи, промовив П’єр.
Пан Людвіг мовчав. Мабуть, він ішов і погладжував свій пістолет.
Якби дороги не були відмежовані від нас метровими сніговими стінами, ми б уже давно їх побачили. А вони нас. Тож у нас іще був шанс.
— Найкраще буде, якщо ми розділимося, — прошепотів Бен. — Трістане, ти поведеш їх кривавим слідом туди, а ми з Фанні й дитиною втечемо до стайні. Відпусти вухо, нехай кров капає.
Трістан, на диво, одразу погодився, а тоді пригнувся і, ніби крадучись, пішов стежкою, яку вчора розчистив старий Стакі.
Як на мене, не найкраща ідея, бо вона вела у лісові нетрі. Та Бен уже мовчки тяг мене в напрямку стайні. Тепер я не мала важкої ноші, тож могла бігти швидше. Та оскільки на мені був лише один черевик і боліло плече, мені все одно було важко рухатись. Хоч ми й намагались ступати тихо, не видаючи звуків, проте сніг рипів за кожним кроком, ну, в мене за кожним другим. Нарешті ми дісталися до стайні і Бен, можна сказати, заштовхнув мене всередину, щойно відчинивши ворота. Як йому вдалось тримати Дашу однією рукою — залишилося для мене загадкою. Скидалося на те, ніби він затиснув під пахвою велетенську ляльку. Та байдуже, з Людвігами її очікувало щось набагато гірше.
Поки Бен закривав ворота, я визволила Дашу з його міцної хватки й перевірила, чи вона ще дихає.
Усе було гаразд. І виглядала Даша взагалі неушкодженою. Тільки кров із моєї рани трішки замастила їй щоку. А ще ми десь по дорозі загубили її соболину шапочку.
Тільки її ніжки знову стали крижаними.
Вежді й Бежді радісно зафоркали. Вони стояли разом у великій загороді й тепер допитливо пропхали голову крізь невисоку перегородку. Я з Дашею на руці розглянулась навколо. Тут було предостатньо схованок: сіно на горищі, до якого вели стрімкі східці, комора, де тримали кінську збрую, велетенські скрині, коробки, покривала, мішки для корму, які стояли й лежали один на одному попід стінами. Та як допоможе хороша схованка проти пістолетів, котрі прострелять будь-яку скриню, будь-яку дошку і будь-якого коня? Проте я таки поклала Дашу в найдальшому закутку на ящик і накрила її попоною. А тоді роззирнулася в пошуках зброї. Вила для прибирання гною навряд чи могли вдіяти щось проти пістолета, але це було краще, ніж нічого.
Тим часом Бен відчинив загороду з кіньми. Поняття не маю для чого. Може, він просто хотів, аби коні на смерть затоптали Людвігів?
Те, який вигляд він мав — у смокінгу, зі скуйовдженим волоссям і нахмуреним обличчям, спершись спиною на стіну біля воріт, у руці з металевою табличкою «Прохання у стайні не курити», — було найкращим, що я бачила в житті.
— Думаєш, Трістан упорається? — запитав він. — Зараз вони всі троє його переслідуватимуть, і це дуже небезпечно.
— Відколи це ти любиш Трістана?
— Люблю? Та яке. Ненавиджу його, — сказав Бен. — Та, на жаль, не можу його завалити, бо він врятував тобі життя.
Я не могла не посміхнутись. Це, можливо, дещо перебільшено, але Трістан стрибком із панорама-люксу врятував мене від тавра недбалої няні. І все, що відбувалося потім, сталося саме завдяки тому, що він мене врятував. Якщо вже бути точним.