Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 50)

Та мені потрібно хоча б спробувати боротися. За Дашу і за себе. І за моїх батьків. Вони ж не переживуть, якщо я помру, не закінчивши школу. Окей, негарно зараз так думати… І недоречно.　

Я подивилася на миле сонне личко Даші і встала.　

— Не роби дурниць, Фанні. — П’єр теж піднявся, граючись ножем у руці.　

— Я просто хочу покласти її там. — Я показала на стос білизни, на якій вона вже лежала перед тим.　

П’єр кивнув:　

— Окей. Але потім сядеш назад, зрозуміла?　

— Зрозуміла.　

Як людина, яка вже втратила будь-яку надію, я прослизнула до стосу з білизною й обережно вклала на нього Дашу. Я поняття не мала, що чинити далі, та зволікати не було як.　

Коли я обернулася, світло почало блимати. Не одна лампа, а всі одразу. А тоді раптом увімкнулась пральна машина. Я могла поклястися, що такі звуки видавала лише Втомлена Берта. Але ж я витягла перед тим штекер із розетки!　

— Що це в біса… — П’єр проскочив із ножем повз мене до машин.　

Це був мій шанс. Я схопила пляшку з грушевою самогонкою і вдарила нею П’єра по голові так сильно, як тільки могла.　

Вона не розбилася, як я думала, але під силою удару вислизнула мені з руки й покотилася геть по підлозі, ніби образилася. П’єр упав на коліна, але, на жаль, залишився при свідомості, хіба що трішки ослаб.　

Прокляття! У цього типа міцний череп. І він усе ще тримав ножа в руці.　

Я гарячково озирнулася і схопила перший-ліпший предмет, що потрапив мені під руку. Ним виявилася праска.　

П’єр, похитуючись, почав підводитися. Я не мала права дати йому зіп’ястись на ноги, тож взяла праску за шнур і метнула її П’єрові в гомілку. Я десь читала, що гомілка — найбільша кістка скелета й удар по ній спричиняє надзвичайно сильний біль.　

Це скидалося на правду, особливо якщо влучити в гомілку кілограмовою залізною праскою, метнувши нею з відстані, як псом на повідку.　

П’єр закричав і знову впав на коліна. Цього разу він впустив ніж. Праска навіть надірвала йому одну холошу.　

Утомлена Берта, чи щось, що імітувало її звуки, тим часом затихла і світло теж заспокоїлося.　

З неабиякими зусиллями, та при цьому сопучи від люті, П’єр намагався піднятися, спираючись на сушильно-прасувальну машину. Павел вимкнув її, незважаючи на те що всередині залишилась якась річ (що було йому зовсім не притаманне). Нею виявилась дамастова скатертина для столів у ресторані, завдовжки п’ять метрів і завширшки добрих п’ятдесят сантиметрів. Її недопрасовані дві третини звисали з машини.　

Я вирішила не гаяти часу на роздуми чи розрахунки, підняла її вільний кінець, обвила навколо П’єра і запхала в машину з іншого боку. А тоді увімкнула її і відскочила назад. За дві секунди П’єра, який не встиг і оком змигнути, притягнуло скатертиною до машини чи навіть більше — його притиснуло до неї. А що машина притискала до себе, то вже так легко не віддавала. П’єр розмахував навсібіч руками, та до вимикача не досягав.　

— Ах ти ж підла тварюко, — заревів він, коли зрозумів, що опинився в пастці, прикований до однієї з найпотужніших прасувальних машин на ринку. Колись. Багато років тому. — Я тебе замочу!　

— Скоріше машина тебе висушить, — сказала я.　

Заради безпеки я копнула ніж, і він ковзнув аж під плісирувальну машину, яка стояла поруч.　

— Я вшиваюся звідси, — сказала я, взявши Дашу на руки. — Якщо я пробралася сюди через підвал для вугілля, то ним же звідси й виберуся. Вітання Людвігам!　

П’єр почав так відбірно лаятися, що Ґрейсі й уявити собі не могла. Я навмисне сказала П’єру про підвал для вугілля. Насправді ж я планувала втекти через підвал із лижами. Хоч стрімкі конвеєри для вугілля чудово підходили для того, щоб ними спуститися вниз, проте дертися ними вгору було б у рази складніше. Тим паче з непритомною дитиною на руках.　

Добре, що П’єр не міг бачити, яким шляхом я пішла, оскільки висів причеплений до прасувальної машини обличчям до стіни. І мав би для цього повернути голову на 180 градусів. Чого він зробити не міг, бо цілковито був поглинутий намаганнями визволитися з машини, яка прагнула його випрасувати. Я ледве не закричала з радості. Проте ми з Дашею ще не були в безпеці.　

Коли я вже хотіла прошмигнути через арку, яка відмежовувала пральню від підвалу з лижами, то до моєї голови торкнулося щось вологе, і я нажахано завмерла. Це було вчасно, бо, зупинившись, я помітила, як у віконечку дверей, що виходили на зовнішні сходи, промайнула тінь. За мить двері відчинилися.　

Я встигла заскочити за ріг і запхнутися з Дашею за шафу з воском для лиж. Застигнувши на місці й виструнчившись, я сподівалася, що нас не помітять у цій напівтемряві. Із пральні все ще долинали пекельні прокльони, до яких тепер додався ще й жіночий голос. Це прийшла нарешті пані Людвіг. А пан Людвіг вирішив зайти із заднього входу. Дуже хитро. Якби я забарилась лише на кілька секунд, то потрапила б йому просто до рук.　

Та він так поспішав на звуки лайки, що й не глянув у наш бік.　

На мить я полегшено зітхнула. Тепер у мене було два варіанти: як і планувала, вибігти з Дашею через підвал із лижами надвір або…　

Я почула, як вимкнули машину.

— Вона втекла через підвал з вугіллям, — голос П’єра звучав неймовірно люто. — Біжіть туди.　

Я опустила Дашу на підлогу, поклавши її головою на віничок для змахування пилу. А тоді прослизнула назад, швидко й непомітно перебігаючи від машини до машини. На жаль, у мене не було зараз нагоди подякувати панні Мюллер, яка наполягла на тому, щоби нашити на взуття персоналу спеціальні підошви, що стишували звук.　

Сховавшись за сушаркою, я спостерігала за тим, як П’єр прямував до підвалу з вугіллям, а за ним пухнасті, як кульбабки, голови обох Людвігів.　

— Якщо вона ще на конвеєрі, то залиште її мені, — промовив П’єр.　

— Вона, схоже, розумна тварюка. — Це був пан Людвіг.　

Він зайшов останнім із пральні в підвал із вугіллям. І в нього в руках був пістолет, який змусив мене на мить завагатися.　

Я розуміла, що це було дещо легковажно, та якщо вийде, то я одним пострілом уб’ю трьох зайців. Тож я набрала повітря в груди, вийшла зі свого сховку і побігла так швидко, як тільки могла.　

Ще два з половиною. Ще два метри. Один.　

Ось я вже біля дверей підвалу з вугіллям! Я обережно їх штовхнула, відчула, як вони посунулись, дуже повільно, а тоді… вони зарипіли.　

Людвіги озирнулися. П’єр уже був біля конвеєра. Пан Людвіг підняв револьвер.　

Ні, ні, ні. Я що, дарма тратила стільки зусиль, щоб зараз отак просто здатися?! Звідкись пролунав звук, ніби відкоркували пляшку з шампанським. Та я з останніх сил налягла на двері всім тілом, і вони зачинилися. І ще засув. Готово.　

Тільки тепер я відчула пекучий біль у плечі. Коли я його торкнулася, то намацала щось мокре. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що мене підстрелили. Моя рука була червона від крові.　

Пан Людвіг мав рацію: глушник спрацював відмінно.　

26

І ось я стояла цілковито виснажена в снігу, а з бального залу до мене долинали звуки скрипки. На шиї в мене висів чужий діамант завбільшки з тридцять п’ять каратів, а на руках спала чужа дитина.　

А ще я десь загубила черевик.　

— Заради Бога, Фанні, ти поранена. — Це був Трістан.　

— Але ж П’єр мій друг.　

Мабуть, це був шок, бо я не пам’ятала, як сюди потрапила і звідки взявся Трістан. Лише пригадувала, як повернулася в підвал із лижами і підняла Дашу, поки Людвіги і П’єр товклися за пожежними дверима підвалу для вугілля. Чи були ті двері ще й куленепроникними? Скільки часу в них забере видратися конвеєром назовні?　

Байдуже. Я просто втомилася. Якби мені не було так боляче, я б уже давно заснула.　

— Мені так прикро! Я б повернувся швидше, та мене перестріла ця дурнувата Елла і, повісившись мені на шию, влаштувала сцену.　

Говорячи, він у запалі намагався роздивитися моє плече. Та, по-перше, було занадто темно, а по-друге, він і так не був лікарем, а… а ким він, власне, був?

— А коли я нарешті захотів спуститися сходами до пральні, то побачив там якогось типа з пістолетом… Це змусило мене повернутися назад. Можливо, він мене помітив… Та я все одно планував зайти через підвал із лижами, а там я вже побачив сліди крові й пішов за ними. Куди ж ти прямувала?　

Я поняття не мала. Я, очевидно, просто кудись ішла, і байдуже куди. І тепер ми стояли на півдорозі до стайні, неподалік від Ялинки-Півмісяця. А може, я інстинктивно хотіла під нею заховатися, як ті хлопчики, за якими я дивилася у свій перший день у ролі няні. Як їх там звали?　

— Ешлі й Джеремі. Чи якось схоже. Вони були одягнуті в усе біле. — Мій голос звучав якось дивно, не так, як завжди. Ніби він лунав десь ззовні й не належав мені. — Виключно білий одяг! Лише уяви. Мабуть, вони стануть колись стоматологами. Або кухарями. Хоча це псує характер.　

— О Боже, Фанні! Скільки ж крові ти втратила?　

Трістан відчайдушно намагався знищити свою сорочку. Він висмикнув її зі штанів і дер, при цьому лаючись.　

Музика в бальному залі жвавішала.　

Чому вони досі грають? Хіба не мали б усі ці люди схвильовано бігати зараз територією готелю, вигукуючи Дашине ім’я й, можливо, час від часу і моє теж?

— Чому всі аж досі танцюють там із Гретхен, а я змушена замикати викрадачів дітей у підвалі для вугілля?　

Я підвела очі на Трістана.　

— Ти що, забув підняти тривогу, Трістане?　

— Ні! Я сказав своєму дідусеві. І консьєржу, мсьє Роше. Поліція вже в дорозі. Він зателефонував одразу ж, та я не хотів чекати, тож помчав до тебе. І якби Елла мене не затримала…