Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 49)

— Тримай за мене кулаки. Сподіваюся, там, угорі, повірять моїй розповіді. Адже Людвігів люблять усі…　Розкажи це Бену. На нього можна покластися.　

Трістан майже непомітно скривився.　

— Зроблю все можливе.　

І він зник.　

Я залишилася стояти біля Павелового столу Дляшиття з третім оком Калі в руці поруч із непритомною дитиною. Мені бракувало повітря.

25

Окей. Спокійно. Без паніки.　

Я витріщалася на пляшку грушевого чудо-самого- ну швагра старого Стакі, яка все ще стояла на столі для шиття, і намагалася глибоко й рівномірно дихати. Вдих-видих, вдих-видих…　

Усе було добре. Даша перебувала в теплі, дихала розмірено, пульс був цілком нормальний. Допомога вже вирушила.　

Та що, коли ні? Що, коли Людвіги відразу збагнули, що втекти з панорама-люксу нам із Дашею допомогли? Що, коли вони бачили Трістана з нами там, унизу, в снігу? Або помітили його відсутність у бальному залі? Що, коли Елла Барнбрук не сприйняла зникнення свого партнера по танцю тихо й мирно, а Людвіги склали пазли докупи? А що, коли історію Трістана там нещадно проігнорують, а тим часом спільники Людвігів обшукають підвал і знайдуть тут мене з Дашею?　

Я вже уявила, як Людвіги налякано, тримаючись за ручки, вдають невинних.　

Просто залишатися тут і чекати, поки хтось прийде, раптом здалося мені безглуздим і небезпечним.　

Я сама повинна спробувати пошукати допомогу. Просто треба дістатись до одного з телефонів, щоб подзвонити мсьє Роше. А він уже подбає про все інше. У цьому я була впевнена.　

Але спершу треба заховати Дашу, щоб вона залишалася в безпеці, поки я не повернуся. І я вже знала, де її сховаю. У стомленій Берті було місце для цілого дитсадочка. Я зробила Даші всередині гніздечко з рушників і вкрила її зверху так, що виднілися тільки рот і ніс. Тоді витягла штекер із розетки, лише на той малоймовірний випадок, якби хтось прийшов щось прати.　

Ось так. Це зробила. Тепер залишилось подіти кудись кольє. О, зроблю, як Трістан, і надягну його на себе. Діамантова защіпка мало не сама зійшлася на моїй шиї. Ось що таке справжня якість! О Боже, ну воно й важезне! Сподіваюсь, що мене не настигне прокляття Калі за те, що її третє око баламкалось тепер у моєму бюстгальтері.　

Я прочинила двері на коридор і перевірила, чи все чисто. І до кухні, і до відпочинкового комплексу відстань була однакова. Проте я обрала кухню, бо існувала небезпека, що в день балу пан Гефельфінґер зачинив усе швидше й уже пішов.　

Спочатку я ступала нерішуче, бо боялась, що за рогом може стояти пан Людвіг зі своїм пістолетом. Але потім я вирішила бігти. Що швидше я дістануся до телефону, то раніше закінчиться цей кошмар.

Я повернула за ріг і влетіла прямо в П’єра, який тягнув велетенський кошик, повний булочок. Кілька штук покотилося на підлогу.　

— Фанні! — здивовано вигукнув П’єр.　

Я так зраділа, коли його побачила, що ледве не розплакалась.　

— О Боже! — випалила я. — Як добре, що це ти! Ти часом не бачив тут, унизу, кількох ем-м-м… підозрілих осіб?　

— О, та скільки завгодно, — сказав П’єр. — Ними аж кишить на кухні, починаючи від шеф-кухаря. Я вже ситий усім цим по горло. Але я матиму аж два дні вихідних! І вгадай, що я робитиму.　

Аж тепер він помітив, що зі мною щось не те.　

— Боже мій, Фанні, що трапилося? У тебе такий вигляд, ніби ти зустріла привида.　

Якби ж то.　

— П’єре, ти маєш мені допомогти, — випалила я. — Хтось хоче викрасти дитину російського олігарха, щоби потім вимагати в заставу діамант «Надежда». Тому я з Дашею втекла з панорама-люксу. Але вони все ще переслідують нас. У них зброя, і вони справді небезпечні.　

Тривога на П’єровому обличчі змінилася на недовіру, змішану з сумнівами, які, мабуть, стосувалися моєї психічної адекватності. Він повернув голову вбік, не відводячи при цьому від мене погляду. І тут я раптом зрозуміла, як почувався перед тим Трістан. Жодна людина не повірила б одразу такій історії. Людський мозок на таке не здатен.　

— О-оке-ей, — протяжно сказав П’єр. — Тож ти втекла з дитиною російського олігарха, бо вас переслідують озброєні викрадачі, котрі хочуть дістати діамант «Над-щось-там»?　

— Я знаю, все це звучить суперзаплутано, — перебила я його. — Воно так і є. Я мушу подзвонити з кухні мсьє Роше і все йому розповісти. Він повинен зателефонувати в поліцію і повідомити Єгорова. Допоможеш мені?　

— Звісно, що так.　

П’єр виглядав досі ще не дуже переконаним, та усмішка поступово зникала з його обличчя. Він явно почав усвідомлювати всю серйозність становища.　

— Де ж зараз дитина?　

— Я залишила її в пральні.　

— Що? Геть саму? — П’єр хапнув повітря. — Окей, ми зробимо так: повертайся до дитини і чекай там. Я повідомлю мсьє Роше і поліцію. А тоді прихоплю свій найгостріший ніж і вартуватиму перед пральнею. Жодну дитину не викрадуть!　

Він побіг, залишивши на підлозі свій кошик із булочками.　

— Ти можеш на мене покластися, Фанні! — крикнув він через плече.　

Тепер усе буде добре. Я побігла назад у пральню й дістала Дашу з гнізда у Втомленій Берті. То я себе так накрутила чи вона справді дихала якось неспокійно? Може, в пральній машині було замало кисню? Я сіла за стіл для шиття і почала колихати її, наче немовля.　

— Уже недовго залишилося чекати. Зовсім скоро по тебе прийде твій татко, — сказала я.　

Аж раптом двері відчинилися і зайшов П’єр. Як він і обіцяв, він був із ножем. Ніж був не дуже довгим, але, поза сумнівом, небезпечно гострим. Якщо хтось і вмів із ним обходитись, то це П’єр.　

— Я все залагодив, — сказав він, важко дихаючи. — Мсьє Роше зателефонує поліції і повідомить керівництву готелю. А ще я попросив свого друга Лукаса взяти вогнегасник, стати за сходами і лупити ним кожного підозрілого. О Боже, це та малеча? Яка ж вона мила! Вона спить? А чого ж ти плачеш, Фанні?　

А я і не помітила, що мені по щоках текли сльози.　

— Мені просто дуже полегшало. Незважаючи на те що я навіть не знаю Лукаса. Дякую, — шморгаючи носом, сказала я. — Тепер справді все буде добре. Ти не можеш уявити, крізь що ми пройшли.　

— О ні! Можу. — П’єр всівся на стілець Павела. — Чого тільки вартий стрибок із вікна! Це ж, мабуть, божевілля. Там же десь п’ять чи шість метрів.　

— Я… я тобі не розповідала про стрибок із вікна… — Жах ширився моїм тілом… відчуття було таке, ніби мені вивертали шлунок…　

— Ага. Не розповідала. — П’єр стенув плечима й почав робити ножем зарубки на столі.　

О ні. Будь ласка. Тільки не знову. Тільки не П’єр!　

П’єр, який люб’язно годував Заборонену Кішку холодною печенею. П’єр, котрий залишав для мене тістечка з сиром та малиною і постачав молочні булочки для Хуго. Довгоносий П’єр, чиє добродушне обличчя дарувало мені щодня лукаву посмішку.　

— Ти ж не дзвонив мсьє Роше, правда? — глухо запитала я. Не те щоб я не знала відповіді. Просто хотіла почути це від нього.　

— Усе правильно, — радісно підтвердив він. — Але я подзвонив куди-інде. І там дуже втішилися, що ви з дитиною цілі й неушкоджені сидите в пральні.　

П’єр знову лукаво посміхався.　

— Фанні-Фанні! Ну ти й натворила. Узяти вилізти з вікна, та ще й із непритомною дитиною. Це ж міг хтось побачити. Я тобі скажу, що пані Людвіг через це надзвичайно розлючена. А пан Людвіг уже хотів було дати відбій усій справі.　

Я подивилась на Дашу. Хотіла б я теж лежати отак без свідомості, щоб тільки не чути й не бачити цього всього. Якби я тільки нікуди звідси не рухалась… І чому ж я не лишилася в пральні…　

— Я й так би тебе знайшов, — сказав П’єр, ніби він якимось таємним способом читав мої думки. — Я зрозумів, що ти якось — але як саме? — проникла в підвал. А в пральні ти орієнтуєшся найкраще. — Він відхилився на спинку крісла і майстерно ковзав ножем собі між пальцями. — Як ти вважаєш, для чого ж був отой кошик із булочками? У ньому я б виніс малечу з будинку. І ні в кого не закралося б жодної підозри. Я ж саме отримав не просто дозвіл, а чіткий наказ від шеф-кухаря винести черстві булочки.　

«А що було б зі мною?» — хотіла запитати я, але відповідь не надто хотіла почути. Мені було цілком достатньо вигляду його ножа.　

— А я думала, що ми друзі. — Більше на думку нічого не спадало.　

П’єр усміхнувся мені крізь пляшку з грушевою самогонкою.　

— Ти мені справді подобаєшся, Фанні. Ти дуже мила дівчина. Та те, що я тобі підкинув кілька смаколиків, зовсім не означає, що ми друзі. Ти поняття не маєш, як влаштоване життя. Ти хоч знаєш, скільки заробляє молодший кухар? — Не дочекавшись моєї відповіді, він продовжував: — І через що ти мусиш пройти? Чи це справедливо? Завжди є ті, які важко працюють, але ні до чого доробитись не можуть. І є ось ці багаті гаманці, які проводять тут свої відпустки та жаліються, коли трикляте яйце Онсен має, на їхню думку, неідеальну форму. Хіба ж це справедливо? Кожен повинен вміти подбати про себе в цьому жахливому світі. І я не відхилю пропозицію, яка допоможе мені звільнитися з цієї кухонної діри раз і назавжди. Ти ж мене розумієш, правда?　

Я чула, що він говорив, та чи розуміла? Навряд чи… У моїй голові роїлися сотні думок. Скільки часу збігло від моменту, коли він сповістив Людвігів про мене? А скільки часу знадобиться їм, щоб дістатися сюди? І що вони зроблять зі мною? Присплять, як Дашу, і візьмуть із собою, щоб я їх не видала? Та не думаю, що я поміщуся у кошик із-під булочок. Тоді, мабуть, пристрелять на місці. А може, винагорода П’єра достатня, щоб він, не роздумуючи, використав свій ніж?