Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 38)
— Як… Чому я тут? Я пам’ятаю тільки, що ми хотіли відвести сопливого носика до її мами… Що сталося потім? І чому я такий стомлений?
— Бо ти мій маленький бешкетник і геть стомився, роблячи всілякі дурниці, — сказав Буркгарт-старший. — Ну, ходи, сьогодні я зроблю виняток і візьму тебе на руки, окей?
Яким би нібито стомленим Дон не був, він у жодному разі не допустив би цього, а тим паче на очах у Ґрейсі. Але він дозволив татові обійняти його і трішки підтримати. Яким би неприємним типом із темними планами й валізами, повними брудних грошей, не видавався Буркгарт-старший, та свого сина він, здається, щиро любив. Тому мені рука не піднялася порушити цю ідилію батька і сина. Хоча самій так і кортіло, по-вчительськи розмахуючи в повітрі пальцем, вичитати Дона.
Та Ґрейсі зробила це за мене. Коли обидва Буркгарти проходили повз нас до дверей, вона суворо сказала:
— Це справді було
Дон, звісно ж, не втямив ані слова, окрім «кінське лайно» і «телепень несусвітний». Та він не вчинив, як зазвичай, жодної пакості, а просто втомлено усміхнувся і пробурмотів:
— До завтра, чудова Ґрейсі Барнбрук із Чарльстона в Південній Кароліні.
І тут раптом мене прошила думка, що це, можливо, зовсім не награно і він справді не розумів, що ж відбулося.
18
— Тільки не кажи мені, що ти купилася на історію про викрадача від цього сноба, — сказав Бен.
Я щойно здуру поділилась із ним цією думкою, щоправда, сформулювала її дещо по-іншому. І вже не могла забрати назад свої слова. Але щоб Дон міг отак просто десь заснути! Звісно, це був Дон. І був він, без сумніву, підступним, стріляним горобцем і все таке. Проте… Я перехилилася через відполіровану стійку рецепції й прошепотіла:
— Що, коли його сон і пробудження не були грою? Що, коли він і справді не пам’ятав, що сталося? А що, коли він і Даша були під дією снодійного?
Бен ошелешено на мене подивився:
— Щоб потім заховати їх на поличці? Заради всього святого, навіщо?
Так, це було гарне запитання — я теж цього не знала. А точніше сказати, це було геть безглуздо. Проте мені все-таки щось не давало спокою… ет, не знаю.
— Фанні? — Бен мені посміхнувся. — Може, в тебе просто був сьогодні довгий і важкий день?
Я кивнула.
— Так, безумовно.
Власне, день був таким важким і напруженим, що я жодного разу навіть не згадувала про поцілунки.
Тож я тут же це надолужила, глянувши отак на Бена.
Яким милим він був, коли посміхався. І як гарно з його вуст звучало моє ім’я.
— Може, скажеш Гефельфінґеру, що хвора, і хоча б одного вечора відпочинеш? — запропонував він. — Я вважаю, ти забагато працюєш. І я звільнюся о дев’ятій. Тому опісля ми могли б разом повечеряти.
Це звучало спокусливо. Навіть дуже. Та я не могла залишити бідолашного пана Гефельфінґера самого з гостями. Він і без того був на межі нервового зриву. А я була єдиною, хто розумів, що свічки з ароматом жасмину та пачулі не можна палити в одній кімнаті зі свічками з ароматом ванілі й апельсинового цвіту, бо це призводить до жахливої ольфакторної[23] плутанини…
— Знаєш що? — Бен узяв до рук телефон. — Я сам швидко скажу йому. Ти й так не наважишся. Я… ем-м… ми, як-не-як, за тебе відповідаємо. Пане Гефельфінґер? — Він проігнорував моє скажене заперечне розмахування руками. — Бен Монфор із рецепції, доброго вечора. Змушений повідомити, що практикантка Фанні Функе захворіла. Вона не зможе вам сьогодні допомагати. Я спробую знайти їй заміну.
— Бідолашний… — сказала я, коли Бен поклав слухавку. Та насправді я відчула певне полегшення.
— О, та він не бідолашний. — Бен похитав головою. — Він сьогодні перед обідом замовив на кухні цілу тацю смузі з ананасу, руколи, пекінської капусти й насіння чіа. А оскільки в цей час на кухні не було ні руколи, ані пекінської капусти, то шеф мав нестримне бажання зарізати своїм найкращим ножем для овочів як молодшого кухаря, котрий робив ці смузі, так і Гефельфінґера. Ми б мали його звільнити. І мені це коштувало неабияких зусиль і часу, щоби примирити їх усіх між собою.
— А ти доволі-таки хороший менеджер, — посміхнулася я йому, намагаючись не дивитися при цьому на його губи. Не хотіла, аби він помітив, що в думках я автоматично доповнила це речення словами: «…а ще ти напевно доволі-таки добре цілуєшся».
На щастя, він неправильно зрозумів мій вираз обличчя.
— Ти виглядаєш справді втомленою. Як ти дивишся на те, щоб трішки відпочити, поки я звільнюся, а потім разом повечеряти? — запитав він і легенько торкнувся моєї руки. Наступної миті він уже її відсмикнув, бо на рецепцію прийшов гість із питаннями про доступ до вай-фаю.
Тож я пішла до мсьє Роше.
Він перевіряв список усіх люстр у будинку, ставлячи своєю ручкою-пером елегантні галочки навпроти тих, кріплення яких Яромир і старий Стакі вже перевірили.
— Усі були в порядку? — запитала я.
— Ну звичайно, що всі. — Мсьє Роше поставив останню галочку. — До жодної з них не приходила ідея падати зі стелі. Окрім люстри перед колишньою кімнатою джентльменів… вона, скажімо так, завжди була схильною до драматичних вибриків. І тяжіла до самознищення. — Він глянув на мене поверх своїх окулярів. — Тебе щось мучить, Фанні?
Я кинула короткий погляд у бік Бена.
— Ви чули коли-небудь щось про викрадача із Ґранд-готелю? — тихо запитала я.
Мсьє Роше похитав головою:
— Такого не знаю.
— Автор трилерів із номера 106 розповідав про нього. За останні тридцять років цей поганець викрав шістьох дітей із п’ятизіркових готелів і за кожного вимагав викуп. Його так і не зловили.
— Хм, — видав мсьє Роше, зробивши, як і завжди, правильні висновки: — І сьогодні, коли діти зникли, ти подумала, що він міг знову повернутися?
Я кивнула.
— А ще недавно старий Стакі говорив, що гряде щось зловісне. Що, коли зловісне — це викрадач із Ґранд-готелю?
— Хм, — знову промимрив мсьє Роше. — Тут знайдеться достатньо дітей, яких можна викрадати й потім вимагати за них викуп.
— Отож! — Я була безмежно вдячна за те, що мсьє Роше не назвав мене божевільною.
— А з іншого боку, Дон і Даша таки об’явилися, хіба ж ні? — привітно сказав він.
Я зітхнула.
— Так, це правда. Але… Дон поводився якось дивно. Можливо, викрадач дав дітям снодійне, щоб потім вивезти їх звідси… але погода перекреслила всі його плани.
Я сама відчула, наскільки дурнувато це звучало. Погода ж не змінилася раптово.
— Просто якесь дивне відчуття… — тихенько додала я.
Мсьє Роше поблажливо усміхнувся.
— Я вважаю, що до дивних відчуттів треба прислухатися, — зауважив він. — Часто вони нам про щось говорять, і не обов’язково про те, що ми думаємо, нібито вони нам говорять.
Він глянув на Бена, який якраз комусь телефонував.
— Може, скажи, що ти хвора, і проведи цей вечір із горнятком м’ятного чаю і хорошою книгою. Чи хорошим другом.
Я знову зітхнула.
— Так, Бен також це запропонував і відпросив мене в пана Гефельфінґера.
— Дуже добре. І не засмучуйся через старого Стакі та його похмурі передбачення. Він завжди схильний до перебільшень. — Мсьє Роше поправив свої окуляри. — Певна річ, Фанні, навіть угорі, у «Замку у хмарах», трапляються інколи погані речі. Це місце правди. Воно виявляє в людях найгірше, але також і найкраще. — Він тепло мені посміхнувся. — Коли я ось так на тебе дивлюся, то взагалі не думаю про погане. Бо поки будуть такі люди, як ти, то добро завжди перемагатиме.
Мені до горла підкотився клубок.
Тільки мсьє Роше вмів казати такі пафосні речі й не виглядати при цьому кумедним. І я, як завжди, почувалася тепер значно краще.
Я стала навшпиньки й поцілувала його в щоку.
— Я вас теж дуже люблю, — швидко сказала я, щоб із новими силами злетіти сходами нагору. Відтепер я ігноруватиму це мерзенне відчуття в животі. Може, це просто голод.
У душовій у кімнатах для працівників знову хтось залишив вікно навстіж. Хто б це не був, він явно не до кінця розумів принцип провітрювання. Моя рука ледь не примерзла до віконної ручки, коли я його зачиняла. Сьогодні вранці я вмивала тільки лице. Тому, якщо я хотіла стати цілком і повністю вартою поцілунку, то мусила прийняти душ. Поспіхом намилюючись під ледве теплою водою (на більше бойлер не був здатен), я вперше забажала бути не працівником готелю, а його гостем. Як чудово було б зараз жити у великому номері, наприклад 110. Там був не лише балкон і два вікна, на південь і захід, але й відкритий камін і навіть велетенська ванна. Обслуга принесла б гарячий шоколад чи навіть невеликий шматок яблучного пирога з корицею, а я, прийнявши ванну з бульбашками, закуталася б у теплий халат, умостилася на м’якому дивані й прислухалася б до потріскування вогню…
Потік холодної води брутально вирвав мене зі світу фантазій. Мабуть, запас ледве теплої води вже вичерпався. А та, якою я змивала рештки шампуню, надходила вже прямо з льодовика.
У своїй кімнаті, щоб зігрітися, я запакувалась у ліжко під усі перини й ковдри, які тільки могла знайти. Моє тіло відразу увімкнуло режим сну. Потрапивши в горизонтальне положення, воно ніколи не зволікало. Я боролася зі сном, перевіряючи повідомлення на своєму телефоні.