Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 37)
Він стверджував, що не хоче поширювати паніку і що діти точно зараз десь з’являться. Та він ніколи не пробачить собі, якщо нам хоча б увагу на
— На що звернете увагу? — перепитав Бен, і автор трилерів прошепотів, блимаючи на нас очима:
— На викрадача із Ґранд-готелю.
Це була остання крапля. Паніка, яку він так не хотів поширювати, накрила мене з головою.
А от Бена, здається, це мало вразило.
— Викрадач із Ґранд-готелю? — сухо повторив він.
— Дехто називає його «Викрадачем із п’ятизіркового готелю», — сказав автор трилерів. — Та ця назва не прижилася — занадто громіздка. Я наштовхнувся на цю постать, коли робив дослідження для моєї останньої книги. За минулі тридцять років він викрав із готелів шестеро дітей. І його ще й досі не зловили.
— Шестеро дітей за тридцять років? — Бен скептично підняв брови.
Автор трилерів промовисто закивав.
— Двох у Німеччині, одну в Австрії, одну у Франції і двох в Італії, — шепотів він. — І завжди з п’ятизіркових готелів.
— Шестеро дітей, викрадених за тридцять років із готелів у чотирьох різних країнах?
Скидалося на те, ніби Бен — видавець, якого автор трилерів без особливого успіху намагається зацікавити своїм новим літературним шедевром.
— Мені здається, це надто вже за вуха притягнуто. Звідки знати, що це той самий викрадач, якщо його ніколи так і не зловили?
Це дещо збило автора трилерів з пантелику.
— Це… ем-м… детективи ніколи не сумнівались у цьому — завжди однаковий почерк.
— А що, була письмова записка з вимогою викупу? — запитав Бен. — Бо мені здається це дещо…
— Ні! — Автор трилерів розсерджено цмокнув язиком, і я хотіла зробити те саме, адже Бен прикидався таким нетямущим!
— Тут ішлося про почерк у переносному значенні. Злочин завжди мав однаковий почерк. Дитина зникає, а через п’ять чи шість годин лунає дзвінок із вимогою про викуп, який точнісінько відповідав матеріальним можливостям батьків і стосувався не лише готівки. У випадку дитини всесвітньо відомого диригента, наприклад, викрадач зажадав, окрім грошей, ще й скрипку Страдіварі, котрою володіла сім’я. Іншого разу він зажадав Ван Гога, про якого, звісно, ніхто й гадки не мав.
— Це справді жахливо, — прошепотіла я, вкрившись із ніг до голови гусячою шкірою.
Бен, глянувши на мене, похитав головою.
Проте автор радів, що завоював бодай одного уважного слухача.
— Передавання викупу відбувалось або через посередника, або через посередницю, — продовжував він. — І якщо поліція не втручалася, то він телефонував і повідомляв, де забрати дитину. Тільки раз усе пішло шкереберть — із сином власника хімічної компанії. Поліція втрутилась і тут же… — Він глибоко зітхнув. — Ви ще занадто юні, щоб могти це пригадати, — так чи інакше, маленького хлопчика більше ніколи не бачили.
— О Боже!.. — вихопилось у мене. — Бене, ми повинні негайно сказати панові Є… Смірнову, нехай задіює свого охоронця. — Я і без того запитувала себе, де він досі є.
Бен простогнав.
— Та якщо чесно, то це все діло з викраденням… повна маячня. Наскільки нетямущим мав би бути викрадач, щоб обрати для справи такий день, як сьогодні? Надворі божевільно мете хурделиця, уже багато годин поспіль жодна машина не може ні виїхати, ані заїхати сюди. Єдина дорога, яка веде до готелю, на відрізку семи з половиною кілометрів не має жодного відгалуження — тобто вона не дуже придатна як шлях для втечі чи для того, щоб вивезти жертву. І чому цей викрадач забирає одночасно двох дітей? Він що, раптом перетворився в такого жадібного? Чи вирішив змінити почерк?
Автор трилерів ображено стиснув губи.
— Бене, я вважаю, що не можна так легковажно все відкидати, — сказала я, за що автор на мене вдячно поглянув. — І Дон, і Даша є ідеальними об’єктами для шантажу. Тільки подумай про Дона і ва… — Я ледве встигла проковтнути слова «валізу брудних грошей». — Про ВБГ, — продовжила я, стишивши голос. — А що із К, котре Є купив для своєї Д? Га?
— Га? — Бен глянув на мене, нахмуривши чоло, а тоді усміхнувся: — Так, розумію. Обоє були б ідеальними жертвами викрадення. Але ж К, котре Є купив для своєї Д, ще навіть не в Г! І хто б узагалі міг бути цим викрадачем? Ми ж знаємо тут кожного.
— Це не зовсім так, — швидко відказав автор трилерів. — Якщо дозволите мені ще раз втрутитися: над такою кількістю додаткових працівників, яких найняли на час різдвяних канікул, майже неможливо втримати контроль. Наскільки мені відомо, ви не проводили жодної перевірки їхніх особових справ… Тож, по суті, підозрюваним може бути кожен додатковий працівник.
— А це все ви знаєте, бо… — Бен схрестив руки.
— Я спілкувався з деякими вашими працівниками, — сказав автор трилерів. — Дослідження для моєї наступної книги з робочою назвою «Кривава кімната». Там ідеться про серійного вбивцю, котрий залишає своїх жертв стікати кров’ю у стінах готелю.
Я мусила відвести погляд, бо насправді мене лякав блиск його божевільних очей. Окрім того, він ще й був трішки косооким.
— Та повернімося до викрадача із Ґранд-готелю, — завзято продовжив він. — Звичайно ж, гості також під підозрою.
— Як ви, наприклад, — кинув Бен, злегка закотивши очі.
Автор трилерів схвально закивав.
— Так, це було б цікавим трюком. Читач, звісно, не запідозрив би мене, оскільки я той, хто заговорив про викрадення. Проте, по-перше, я замолодий (коли почалися викрадення, мені було шість років), а по-друге — те, що відбувається тут, узагалі не роман. Принаймні не зараз.
Бен пробурмотів щось на кшталт: «А якби й так, то це був би другий за жалюгідністю після “Кривавої кімнати” роман із усіх коли-небудь написаних».
Та його слова загубилися серед вигуків, які долинули до нас із другого поверху.
— Ось де вони! — Це була Емі.
— Ми їх знайшли! — І Ґрейсі.
Дякувати Богу! Я ледве не розплакалась від полегшення. Ухопивши Бенову руку, я міцно стиснула її.
— Тепер ви з вашою теорією викрадення виставили себе курям на сміх, — сказала я автору трилерів. — У яку я, до речі, ані секунди не вірила.
— Я теж ні. Принаймні не насправді, — миттєво відказав він. — Я просто хотів це все озвучити, щоб потім не вийшло так, ніби я нікого не застерігав.
— Такий базіка, — пробурчав Бен на шляху донизу. — Я читав його останню книжку, і вона препогана, наповнена підлаштованими збігами. А в кінці кожного розділу якийсь висмоктаний із пальця напружений момент, який через дві сторінки розсипався просто на очах.
Ми були не єдині, хто квапився до залу камерної музики, де Ґрейсі й Емі знайшли двох утікачів.
Віктор Єгоров прибіг туди ще перед нами. На його обличчі читалося полегшення.
Я так і знав, так і знав, — бурмотів він більше до себе, аніж до нас.
Помалу підходила решта людей, задіяних у пошуках, і з подивом оглядали схованку. Вона була проста, але справді добра. Дон і Даша лежали, згорнувшись калачиками на вбудованих поличках, справа і зліва від велетенського каміна, сховані за коробками з нотами, важкими фоліантами і гіпсовими погруддями відомих композиторів. Вони глибоко й міцно спали. Ну, Даша спала, а от Дон, либонь, тільки вдавав.
Якби він не захропів, я б його ніколи не знайшла, — гордо сказала Ґрейсі.
— І якби кішка не почала шкребтися у двері, — тихо додала Емі. — Власне, у цій кімнаті ми вже шукали.
Віктор Єгоров урочисто потиснув сестрам руки й подякував їм як мінімум трьома мовами. А тоді вклякнув перед полицею й обережно її прибрав. Я і Бен йому допомагали.
— Ось де ти, моя маленька.
Дуже ніжно він витяг свою донечку і взяв її на руки. Вона не прокинулася, навпаки — притулилася до нього, легенько при цьому посміхнувшись.
Він виніс її із залу під зворушені зітхання глядачів.
— Але ж шибеник!
Відразу з’явився і Дон Буркгарт-старший. Це був великий, незграбної статури чоловік із хитрими блідо-блакитними очима, низьким чолом і неприємним гримучим голосом. Усі ніжні, симпатичні й милі риси, а також очі Бембі Дон успадкував від своєї матері. Буркгарт-старший дивився на свого сина, похитуючи головою, але погляд його був сповнений гордості.
— Я не буду таким прикрим і не подаватиму позову за порушення зобов’язань із догляду за дітьми.
Дон тихенько захропів, і всі засміялися.
Бен запросив усіх причетних до пошуків у бар випити щось на власний вибір. А в Каролін нарешті завершився її нескінченний робочий день і вона могла повертатись додому через снігові замети.
Я залишилася з Емі та Ґрейсі біля Дона і його батька в маленькому залі камерної музики, напружено очікуючи на Донові спроби все пояснити. Та він продовжував вдавати, ніби спить. І то дуже майстерно. Та його виконання «пробудження» було просто неперевершеним. Коли тато розбудив його, він мляво відкрив свої очі й цілковито дезорієнтовано почав оглядатися навколо.
— Де я? — запитав він. — Як я сюди потрапив?
Його тато голосно засміявся.
— На тебе вся моя надія, сину! Ти знову всіх поставив на ноги. Це було саме те, чого бракувало цьому нудному пообіддю.
Ого-о-о-о. Замість серйозної балачки з сином батько його похвалив. Не дивно, що моральний компас Дона повністю вийшов із ладу.
Щодо мене, то я б краще провела пообіддя за майструванням із блискітками. Дон повільно скотився з полички й потер очі. Як же шкода, що на нього в майбутньому чекає керівництво сміттєвою компанією! За ним сцена гірко плаче!