Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 39)
Авжеж, Делія знову надіслала сердечка і смайлики-поцілуночки. Та цього разу вже із посиланнями на статті типу «Страх перед першим поцілунком? Ми знаємо, що допоможе», «Чи може перший поцілунок із новою людиною взагалі бути ідеальним? Десять порад проти завищених очікувань» й особливо підступна — «Втрачені можливості: про мистецтво розпізнати правильну мить». Поки я скролила статтю, в мене почали злипатися очі. Й остання моя думка була про те, що з Доном на його полиці, мабуть, було так само, як оце зі мною.
Я проспала б так до ранку, якби зламаний трубопровід не почав десь кілька хвилин по дев’ятій енергійно відкашлюватися. Я нажахано зірвалася з ліжка, коли побачила, котра година. Застрибуючи гарячково у свій одяг, я видала весь репертуар нецензурних слів Ґрейсі. Я ж хотіла бути красунею!
Та цього разу вже нічого не вийде. Волосся з одного боку дико стирчало, з іншого — було вологим. Обличчя теж здавалося асиметрично перемінене сном: щока, яка притискалася до подушки, тепер червоніла, як ліхтар, а інша була бліда, як і завжди; око на червоному боці видавалося геть маленьким і наче підім’ятим, а інше широко розплющилося, докірливо дивлячись на мене із дзеркала.
Я могла тільки сподіватися, що все внормується само собою, тож заплела нашвидкуруч косу, підмалювала вії і стрілки і вийшла ще раз почистити зуби (так, про всяк випадок). І це все з рекордною швидкістю. Проте, коли я нарешті захекана з’явилася у фойє, Бена там уже не було.
Безвольний Руді перебрав на себе обов’язки на рецепції й був дуже здивований, побачивши мене.
— Я думав, ви пішли вечеряти з моїм племінником, — сказав він зі звичною сумною міною на обличчі. — Бен якраз пішов по вас.
Це був недолік такої кількості сходів — ніколи не знаєш, який шлях обере інший. Уже на другому поверсі мені спало на думку, що набагато розумніше було б зачекати на Бена внизу. Бо в такій біганині вгору-вниз одне за одним можна провести цілий вечір. Тож я крутнулася на підборі — і тут же налетіла на Віктора Єгорова, який теж великими кроками вийшов із-за рогу.
Ми одночасно почали вибачатися, враз обоє розсміялися.
— Я ще хотів вам подякувати, — серйозно додав він. — За вашу терплячість, допомогу й за те, що влаштували моїй донечці такий чудовий день з іншими дітьми. Вона дуже захоплена і завтра неодмінно хоче знову до вас, у дитячу кімнату.
— Тоді ми мусимо придумати якусь іншу гру замість хованок. — Я почувалася незручно від його слів. Ми загубили його доньку — це було не те, за що можна дякувати няні. Без попередження в моєму животі знову прокинулося те мерзенне відчуття. Проте тепер воно було навіть мерзенніше, ніж перед тим.
— Мені страшенно прикро, — мовила я. — Завтра ми будемо краще за нею дивитись, обіцяю.
— Я в цьому впевнений. — Він усміхнувся своєю меланхолійною, але дуже милою посмішкою. — Перед тим я трохи понервував, та з власного досвіду знаю, що з дітьми тут не може трапитися нічого поганого. Це місце з особливою аурою.
Так, я теж хотіла б у це вірити. Одначе слова, які старий Стакі прошепотів на Святвечір у підвалі й історія про викрадача із Ґранд-готелю досі ще блукали в моїй голові. Навіть мсьє Роше казав, що погані речі трапляються іноді й у «Замку у хмарах». Це я, звісно, Віктору Єгорову не розповідатиму, як і мою дику версію про викрадення, яку я собі навигадувала. Та підвищити загальний рівень пильності я, думаю, зможу.
Але це тільки на той малоймовірний випадок, якщо викрадач дітей усе-таки існує і що об’єктом викрадення була саме Даша.
— Завтра я не випускатиму Дашу з поля зору жодної хвилинки, поки вона перебуватиме в нас, — ніби між іншим сказала я. — І, можливо, ваш охоронець міг би пильнувати завтра якось активніше, ніж зазвичай. Діти так раптово зникли…
— Охоронець? — Віктор Єгоров нахмурив чоло.
— Так, охоронець, захисник. Чи як там ще можна його назвати? — Я промовисто подивилася на двері кімнати 117.
Здавалося, Віктор Єгоров не дуже розумів, що я маю на увазі.
— Ми з дружиною тут самі, без охоронця і персоналу.
— Ем-м… А ви впевнені в цьому? — Я знову наполегливо витріщилася на двері кімнати 117.
— Так, цілком. — Він ввічливо посміхнувся. — Це особлива розкіш, яку ми собі дозволили, — ніхто не знає, що ми тут. І ми можемо геть безтурботно бути самими собою. Офіційно ми зараз на нашій яхті на Карибах. — Він мені підморгнув. — Моя дружина хотіла бути саме там.
— Але… — тепер збентеженою була я. Якщо пан Губер із кімнати 117 не з Єгоровими, то з ким він тоді? І чому він носить зброю під піджаком?
Уже на ходу Єгоров мені привітно кивнув:
— До завтра.
Я ще кілька секунд стояла в коридорі, цілковито збентежена. І в моїй свідомості виникла зовсім нова дика версія всього.
А що, коли Александр Губер із кімнати 117 і є викрадачем із Ґранд-готелю?
19
Наступним, на кого я наскочила, був Трістан Браун. Цього разу на шляху сходами вниз.
— Агент Фанні, — радісно промовив він.
— Якби ж то так і було, — відповіла я.
І це була правда. Якби ж я була агентом Фанні з ФБР, я б могла зараз викликати підкріплення. Чи попросити своїх людей, аби вони перевірили обличчя Александра Губера через нашу базу і звірили з інформацією про викрадення. Тоді б я взяла свої наручники і мою «беретту»… «беренетту»… чи як там називається мій пістолет, і заарештувала б того чоловіка. І тоді всі в «Замку у хмарах» могли б знову спокійно спати.
— Щось не так, Фанні? — Трістан уважно на мене глянув. — Ти що, плакала?
— Ні! — Я провела пальцем під оком. — Розтерлася туш?
— Тепер так. — Він єхидно посміхнувся.
Оскільки мені зараз було не до жартів, то я запитала:
— Що ти робиш тут, у південному крилі? І сам-один, без своїх шанувальниць?
— Ревнуєш? — Він змахнув уявне пасмо волосся зі свого гладенького чола бронзового відтінку. Його очі весело миготіли.
— О так, страшенно ревную, — сказала я. — Без тебе моє життя таке нудне. І геть не має сенсу.
Трістан зітхнув.
— Так, так, то були гарні часи, коли я був ще готельним злодієм, а ти як агент під прикриттям завжди виринала десь у правильний час у неправильному місці. Ми були суперкомандою — ти і я. Поки твій друг, син готельєра, не з’явився на обрії і все не зіпсував. Я почувався мерзенним снобом, що переслідує милу покоївку.
У мене вирвався смішок:
— Повір, я почувалася ще гірше — мерзенною покоївкою, що кидається на шию привабливим гостям.
— А він ще й досі твій друг?
Він сказав «бойфренд», а не «френд». Це змусило мене задуматися над відповіддю. Хоч ми з Беном і танцювали вальс на терасі на даху й пережили разом кілька романтичних моментів, та ми, визнаю, не робили нічого такого, чого не роблять звичайні друзі.
А те, що я постійно думаю про поцілунки, — не рахується.
Що довше я вагалася, то зацікавленіше на мене дивився Трістан. Я вирішила радикально змінити тему.
— Ти вже чув про викрадача з Ґранд-готелю? — запитала я.
Трістан підвів брову.
— Тобі що, вже набридли готельні злодії? Тепер це вже викрадач?
— Та ні, чесно. — На сходах, окрім нас, нікого не було, та я все ж таки стишила голос. — Він справді існує, так говорить… ем-м… — Ні, автора трилерів сюди краще не втягувати. Це поверне всю історію у фіктивне й неправдоподібне русло. — Про це не просто говорять. Кожні кілька років він викрадає дітей у багатих батьків у п’ятизіркових готелях, а потім вимагає у них гроші й коштовні речі як викуп.
Трістан виглядав лише помірно зацікавленим, тому я швидко додала:
— І, можливо, чи навіть цілком напевне, він зараз тут, у готелі, планує нову атаку.
Друга Трістанова брова теж помандрувала догори.
— Так «можливо» чи «навіть цілком напевне»?
Мене розсердило те, що в його міміці й голосі було стільки сумнівів.
— Саме так, — вирвалося у мене. — На перший погляд може здатися, що бракує доказів. Але добра агентка завжди прислухається до своїх інстинктів. Навіть якщо вона взагалі не агентка. А мій інстинкт мені говорить…
Кроки на сходах змусили мене завмерти. Це був Бен, що виринув якраз за Трістаном.
— Ну клас, — сказав він, коли побачив нас.
Трістан зітхнув.
— Ага, ну клас. А в тебе справді ідеально відточене відчуття часової синхронізації, сину готельєра.
— Ось де ти, Бене, — швидко сказала я. У жодному разі мені не хотілося загострювати ситуацію. — Я саме спускалася. Бувай, Трістане, було приємно тебе побачити.
— Так,
Трістан витріщився у відповідь, при цьому він геть нахабно посміхався. Я прослизнула повз них обох сходами донизу.
— Це що означає, Фанні? Що ти хочеш залишити мене сам на сам із цією вибухонебезпечною інформацією? — крикнув Трістан мені вслід.
— Так! У будь-якому разі вона надсекретна.